Особиста Голгофа монаха Агапіта (Таубе)
18 липня 1936 року спочив у Господі монах Агапіт (у світі барон Михайло Михайлович фон Таубе). Його світлій пам'яті присвячується ця публікація.
Як би цього не хотілося, але для того, щоб народитись у вічність, у земному житті потрібно все ж таки постраждати. Я не знаю, чому саме такий принцип діє у нашому світі, але про те, що це так і є, свідчить мій іконостас. Там є люди, які жили дуже давно і зовсім недавно, є ті, що канонізовані Церквою, але чимало й таких, які не записані в наших місяцесловах. Але що їх поєднує, то це спільний хрест. За життя всі вони були так чи інакше розіп'яті. Кожен із них виніс свій нелегкий хрест.
Сьогоднішня наша розповідь про сповідника монаха Агапіта (Таубе). Народився він у багатій родині високопоставленого барона у 1894 році і був хрещений з ім'ям Михайло. Як і належить, здобув блискучу освіту, володів багатьма європейськими мовами. Я не знаю, як склалася б його подальша кар'єра, якби не Перша світова війна. У дев'ятнадцять років він був мобілізований до армії. Йому довелося на власні очі побачити, яке швидкоплинне людське життя, якою безглуздою може бути війна, що забирає життя людей, які не мають до неї жодного відношення. Невже імперські, геополітичні інтереси так дорого коштують, щоби за них помирали тисячі невинних людей?
В двадцять років Михайла Таубе важко поранило. Два роки йому довелося проходити складну реабілітацію. Після демобілізації в 1922 році його було призначено співробітником музею Оптиної пустині, який був заснований більшовиками на місці закритого монастиря.
Михайло обіймав посаду бібліотекаря музею і тут отримав можливість не лише долучитися до багатої богословської спадщини Оптиної пустині, а й особисто познайомитися зі старцями, які на той час ще жили поряд із обителлю.
Так молодик спочатку стає духовним сином старця Нектарія, а потім ієромонаха Никона (Бєляєва). Через деякий час Михайло приймає чернечий постриг з ім'ям Агапіт.
Війна, поранення, божевілля революційних подій – це лягло глибокою душевною раною на серце майбутнього сповідника. Але, з іншого боку, цей біль від того, що відбувається в країні, сприяв швидкому духовному дорослішанню молодого подвижника. Сучасникам монах Агапіт запам'ятався як високий, худий, завжди сумний і зосереджений на якомусь своєму внутрішньому діянні чернець. Багато хто думав, що він обов'язково стане єпископом чи якимось видатним богословом, але Бог благоволив інакше.
Як науковий співробітник музею монах Агапіт пропрацював до 1925 року. Після звільнення жив неподалік Оптиної, заробляючи на життя викладанням іноземних мов і готуючись прийняти священний сан. Здавалося б, навіщо йому це було потрібне? Адже, будучи людиною освіченою, ерудованою, він чудово бачив, що відбувається в країні, і розумів, які наслідки для нього матиме не лише прийняття сану, а й продовження спілкування з тими, хто перебуває під особливим наглядом НКВС.
Тим не менше, він продовжував спілкування з оптинськими старцями, окормлявся у них, і в 1927 р. вирішив прийняти священний сан. Але зробити це не вдалось.
Коли всі формальності щодо висвячення вже були узгоджені з ієромонахом Никоном, відбувся арешт і старця, і монаха Агапіта.
До цього монах Агапіт ходив у світському одязі, але коли його прийшло заарештовувати НКВС, він з радістю вдягнув свої чернечі ризи.
Як і слід було очікувати, йому було пред'явлено звинувачення в тому, що, маючи широкі зв'язки з різними містами СРСР і будучи співробітником Оптинського музею, він вів контрреволюційну агітацію, релігійну пропаганду серед широких верств населення тощо. Якщо людина мала священний сан або була монахом, то вона вже за умовчанням вважалася ворогом Батьківщини та агентом іноземної розвідки. Питання лише в тому, що це треба було або довести, тобто «сфабрикувати справу», або взяти до уваги без жодних доказів. Ситуація дуже схожа на ту, яку переживаємо сьогодні і ми з вами. Тільки тавро ворога сьогодні ставлять лише на представників однієї конкретної конфесії, і неважливо, що доказів цьому немає, зате є орієнтування згори.
В грудні 1927 року монах Агапіт вирушає на три роки до Соловецького концтабору. Після закінчення терміну в 1930 році Особлива нарада засудила його ще до трьох років заслання, цього разу вже в Архангельськ. Великою втіхою для сповідника була зустріч на одному з етапів зі своїм духовним отцем старцем Никоном. Після прибуття до місця заслання якийсь час вони жили разом, але потім їхні долі розійшлися.
Очевидно, заслання здалося Радянській владі надто м'якою мірою покарання для монаха Агапіта, і суд засудив його знову на три роки концтабору, після чого його відправили до сибірських таборів. Повернувшись із ув'язнення, сповідник оселився в Орлі, де на той час жило багато засланців і священників, що відбули ув'язнення.
Немає жодного сумніву в тому, що якби він дожив до 1937 року, то був би новий арешт і розстріл. Але Господь розпорядився інакше.
Пройшовши важкі табори та заслання, душа монаха Агапіта зійшла на свою останню мученицьку голгофу хвороби.
На початку 1936 р. отець Агапіт захворів. На язику утворилася пухлина. В лікарні лікарі зробили йому операцію, але через деякий час було виявлено нову пухлину. Стало зрозуміло, що робити операцію повторно немає сенсу.
Сповідник попрощався з усіма просто, тихо і спокійно, ніби розлучався на якийсь час, щоб потім зустрітися знову. Згодом страждання монаха посилювалися дедалі більше. Незабаром він уже не міг ні їсти, ні пити. При цьому не втрачав бадьорості духу і, поки міг, ходив до храму. Коли отцю Агапіту було щось потрібне, він писав записки своїй старенькій хазяйці, яка жила на другій половині будинку, через стіну від нього. Сповідник попередив її, що коли йому стане зовсім погано, він їй постукає. Вісімнадцятого липня господиня будинку почула стукіт у стіну. Коли вона увійшла до кімнати, де вмирав чернець, то побачила, що він лежить, не зводячи очей з ікони Божої Матері. Обличчя його було зосереджене і лагідне. Ні біль, ні страх не спотворювали його. Він не стогнав, тільки дихання ставало дедалі рідше.
Помер отець Агапіт 18 липня 1936 року. Він був похований на одному з цвинтарів у місті Орлі, але могила його згодом була втрачена.
