Притча: людська мудрість

Жив-був селянин, який думав, що якби він сам займався погодою, то було б набагато краще. «Зерно швидше визріватиме, – думав він, – і в колосках буде більше зернин».

Бог побачив його думки і сказав йому:

– Якщо ти вважаєш, що знаєш краще, коли яка погода потрібна, керуй нею сам цього літа.

Селянин дуже зрадів. Тут же він побажав сонячної погоди. Коли земля підсохла, він забажав, щоб уночі пішов дощ. Зерно росло, як ніколи. Всі не могли натішитися, а селянин думав: «Чудово, цього року все добре – і погода, і врожай. Таких колосків я ще ніколи в житті не бачив».

Восени, коли поле пожовкло, селянин поїхав збирати врожай. Але яке було його розчарування: колоски всі були порожніми! Він зібрав лише солому.

І знову цей селянин став скаржитися Богові, що врожай нікуди не придатний.

– Але ж ти замовляв погоду за своїм бажанням, — відповів Творець.

– Я посилав по черзі то дощ, то сонце, – пояснював селянин. – Я зробив усе, як треба. Не можу зрозуміти, чому ж колос порожній?

– А про вітер ти забув! Тому нічого й не вийшло. Вітер потрібен для того, щоб переносити пилок із одного колоска на інший. Тоді зерно запліднюється, і виходить добрий повний колос, а без цього врожаю не буде.

Селянину стало соромно, і він подумав: «Краще нехай Господь сам керує погодою. Ми тільки все переплутаємо в природі нашою "мудрістю"».