«Талергоф» – забуті сторінки русинського геноциду

4 вересня 1914 року близько 2000 карпаторосів (русинів), буковинців і російських галичан були зігнані на порожню ділянку поля у вигляді довгого чотирикутника, в піщаній долині біля підніжжя Альп, поблизу Граца, головного міста Стирії, що пізніше став відомим під назвою «Талергоф».

Цей шматок голого поля обнесли колючим дротом, дерев'яними киями, а людей багнетами і прикладами поклали на сиру землю. Очевидці свідчать, що голе поле заворушилося, як величезний мурашник, а від маси людей будь-якого віку і стану не видно було землі. По суті, «Талергоф» став першим концентраційним табором світу і дуже скоро був перетворений в найлютішу катівню з усіх австрійських тюрем у Гасбурзькій імперії. Кого ж і з якою виною тримали там?

Витоки «Талергофа»

Впродовж трьох чвертей століття, а саме з 1772 року по 1848 рік уряд Австро-Угорщини був згодний з тим, що жителі Галичини вважали себе росіянами. В офіційних документах імперії називали галичан Russen – тобто руськими, або русинами. Однак, починаючи з 1848 року, в першу чергу, представники так званої «польської інтелігенції та аристократії» стали ініціаторами активної політики полонізації і покатоличення корінного руського населення Галичини.

У 1848 році губернатор Галичини граф Стадіон наказав іменувати російських Ruthenen, тобто рутенами. Незабаром після цього була розгорнута справжня пропагандистська машина, головним завданням якої стало створення штучного протиставлення «росіян» та «рутенів». Пропагандисти твердили, що це два абсолютно різних народу, розділити які – першочергове завдання.

Вже через кілька років, у 60-х роках, польська аристократія сили кинула на створення латинської абетки замість кирилиці, що спричинило масові протести місцевого населення. На якийсь час все стихло і Габсбурги залишили в спокої російських галичан. Але період відносного спокою продовжувався недовго.

В 1890 році, в результаті так званого «Великого перелому», представники Галичини, які вважають себе окремим від російського народом, уклали договір з владою Австро-Угорщини у відповідності з якому вони присягнули на вірність Ватикану, вірність Австрії, і пообіцяли бути в союзі з поляками.

Практично відразу вводиться новий правопис, галичан перестають називати «російськими», а всіх, хто був з цим незгодні – зачисливают в стан ворогів Австро-Угорської імперії. На початку 20-го століття на теренах Галичини, Буковини та Прикарпатської Русі починається справжній геноцид російськомовного населення.

Так, всі русофіли були оголошені «москалями» і «агентами Москви», які за свої погляди щедро оплачуються «царськими рублями». На православне духовенство та інтелігенцію в достатку сиплються доноси, ініціаторами яких дуже часто виступали представники унії. Дуже скоро доноси переросли в пряме фізичне знищення як православних священиків, так і простих селян, не згодних з тактикою окатоличення.

Всі русофіли Австро-Угорської імперії були оголошені «москалями» і «агентами Москви», які за свої погляди щедро оплачуються «царськими рублями».

Але якщо спочатку вбивства були хаотичними і викликалися швидше жорстокістю і злістю до росіян і православних, то пізніше їм вирішено було надати систематичний характер. Саме з цією метою владою і були створені перші в світі концентраційні табори «Терезин» і «Талергоф».

Пекло

Табір «Талергоф» дуже швидко перетворився в справжнє пекло для русинів і руських галичан. До зими 1915 року на його території не було бараків і люди просто лежали на землі під відкритим небом і в дощ, і в мороз. Воші, комахи, черв'яки в прямому сенсі цього слова знищували людей. 11 грудня 1914 року російський священик Іван Мащак зазначив у своїх пізніших записах, що 11 людей просто «загризли» воші. Жахлива антисанітарія оберталася страшними хворобами, які сотнями косили бранців.

Восени 1914 року, вже з настанням холодів, влади наказали в'язням будувати для себе бараки місткістю по 300 осіб. Однак скупченность, тіснота і та ж антисанітарія приводили до того, що в бараках дуже скоро почали лютовать холера, черевний тиф, дифтерія, малярія, сухоти, грип, багато в'язні страждали рвотами з кров'ю.

Крім хвороб, німці використовували голод, а якщо й давали собаче або кінське м'ясо, то супроводжували ці подачки страшними побоями, після яких багато укладені поверталися в барак каліками.

Той священик Іван Мащак у своїх пізніх записах свідчив, що 3 грудня 1914 року вартовий вистрілив за бараком в перелазившего через дріт селянина. Куля не влучила в нього, але вбила в бараку Івана Попика з с. Мединичі, батька 7-х дітей. В ангарі солдатів заколов смерть селянина Максима Шумняцкого з села Ісаї Турчанского повіту.

У «Талергофе» гинули не тільки селяни. Так, лише за попередніми даними в таборі були закатовані і вбиті десятки православних священиків, а також представників інтелігенції, серед яких професор Перемиської духовної семінарії, доктор богослов'я Михайло Людкевич; священик, доктора богословських наук Микола Малиняк з Славницын; доктор медичних наук Михайло Собин, і багато інших.

Особливою жорстокістю по відношенню до ув'язнених відрізнялися не тільки солдати, але й лікарі. Оглядаючи хворих вони, боячись заразитися, просто тикали палицями в тіла людей, перевіряючи, таким чином, є ознаки життя.

Зрозуміло, що ніяких ліків у «Талергофе» не використовували. Єдиними лікувальними засобами були якась смердюча мазь і нафталін, яким «медики» просто засипали людей від голови до ніг так, що вони від цього задихалися.

Буковинський священик, в'язень «Талергофа», Діонісій Кисель-Киселевський писав: «Весь час нашого перебування в цьому таборі наше життя завжди висіла на волосині, якщо не від хвороб, які тут відбувалися, то від олов'яної кулі або сталевого багнета першого ліпшого вартового».

Всі ці звірства приводили до збурення навіть представників влади. Так, депутат австрійського парламенту, чех Юрій Стршибрны 14 червня 1917 року зазначив у своїй промові, що по його даних, отриманих від 70-ти талергофців, на території концтабору було поховано близько 2 000 осіб.

«Весь час нашого перебування в цьому таборі наше життя завжди висіла на волосині, якщо не від хвороб, які тут відбувалися, то від олов'яної кулі або сталевого багнета першого ліпшого вартового».

В'язень «Талергофа», священик Діонісій Кисель-Киселевський

Депутат того ж парламенту, поляк Сигізмунд Лясоцький у своїй промові 12 березня 1918 року заявив, що в «Талергофе» до 20 лютого 1915 року лежало 1360 важко хворих, з яких 1100 померли в страшних муках. Всього ж, за його словами, протягом півтора років вимерло 15% талергофців, тобто понад 3000 галичан і буковинців.

«Талергоф» проіснував від 4 вересня 1914 року до 10 травня 1917 року. В офіційному рапорті фельдмаршала Шлеера від 9 листопада 1914 року повідомлялося, що в «Талергофе» в той час перебувало 5700 русинів і буковинців. Історики стверджують, що за весь час через цей концентраційний табір пройшло не менше 20 000 осіб.

Позиція «патріотів»

Цікаво, що дуже активну участь у наповненні «Талергофа» неблагонадійними, з точки зору уряду елементами і «агентами Москви» брали представники так званих «українських партій Галичини і Буковини, які вважали себе справжніми патріотами. Газети «Діло» і «Свобода» буквально кишіли доносами, на підставі яких були арештовані сотні людей.

Крім того, «патріоти» брали участь і в прямих актах насильства. Так, українські «Січовики» в селі Лавочне в Карпатах намагалися заколювати багнетами этапируемых «кацапів», серед яких не було жодного вихідця з Росії, а тільки свої ж галичани.

Під час конвоювання «січовиками» арештантів з бригидской в'язниці на головний львівський вокзал, після страшних побоїв були госпіталізовані 17 людей, серед яких були і православні священики.

Більш того, «січовики» займалися і прямими арештами інакомислячих, безкарно чинили над ними розправу і впивалися своєю вседозволеністю. Ось характерна для них, так звана, «Січова пісня, записана селянином с. Кутище бродівського повіту Петром Олійником:

Украінці п'ятому ють, гуляють,
А кацапи вже конають.
Украінці п'ятому ють на гофі,
А кацапи в Талергофі.

Де стоїть стовп з телефону,
Висить кацап замість дзвона
Уста йому посиніли,
Чорні очі побіліли,

Зуби в крові закипіли,
Шнури шию переїли.

 

Поляк Сигізмунд Лясоцький у своїй промові 12 березня 1918 року заявив, що в «Талергофе» до 20 лютого 1915 року лежало 1360 важко хворих, з яких 1100 померли в страшних муках.

N 32 газети "Новий час" (Львів,11.2.1934) один з місцевих "патріотів" пише: "Наші недобитки "руських" заворушилися, і саме на це треба звернути увагу і цього не легковажити, альо з коренем выполювати хабуззя, яке тільки завдяки нашій добродушности (!?) все таки до тепер не щезло».

Висновки

У травні 1917 року кайзер Карл I наказав закрити концтабору «Талергоф». Однак при цьому він наголосив у своєму рескрипте: «Всі заарештовані російські невинні, але були арештовані, щоб не стати ними». Вина їх полягала в тому, мабуть, що вони не хотіли виховувати в собі звірячу ненависть до російського народу. Їм було незрозуміло, чому і за що треба вбивати «москалів» і «кацапів». Точно так само, як вони не хотіли зраджувати свою православну віру, не хотіли ставати католиками і приймати клятву вірності Ватикану. Все, чого хотіли ці люди – це жити мирно на своїй рідній землі і молитися Богу.

На жаль, українські підручники мовчать про «Талергофе» і «Терезине». Мовчать, бо незручно говорити правду про те, як частину нашого народу піддавалася геноциду з боку освічених і цивілізованих європейців. Разом з тим, уроки історії забувати не можна. Тому що і сьогодні ми надто часто стаємо свідками того, як людину, яка ходить «не в той храм», або розмовляє «не тією мовою» можуть побити чи принизити.

І сьогодні ми стаємо свідками того, як навіть чиновники дозволяють собі на папертях «православних храмів співати народні пісні, в яких міститься заклик до насильства по відношенню до людей іншої національності. Якщо зараз наше суспільство не дасть чіткої відповіді на подібні інциденти, якщо зараз будь-який прояв насильства не буде жорстко засуджено, а псевдопатриотизм не перестане героїзуватися, то ми маємо всі шанси скотитися в безпросвітну агресію і злість. Україна вже тонула в крові, і не дай Бог, щоб це повторилося знову.