VII Вселенський Собор. Частина 2. Торжество іконошанування

Імператор Лев IV Хазар

Після смерті 775 р. імператора-іконоборця Костянтина V Копроніма почалася, як водиться, боротьба за трон. Боротися було кому. Костянтин Копронім був тричі одружений і мав дітей від першої та третьої дружини. Першою його дружиною була дочка хозарського кагана Ірина, яка народила в 750 р. майбутнього імператора Лева Хазара. У 770 р. Лев одружився з дуже мудрою та красивою уродженкою Афін, яку також звали Ірина і яка відіграла велику роль у розвитку імперії, була канонізована як відновниця іконошанування, а також стала першою жінкою в історії Візантії, яка правила самостійно від свого імені.

У 771 р. у Лева та Ірини народився син Костянтин, також майбутній імператор. Але його царюванню передувала боротьба з іншим династичним кланом, дітьми Костянтина Копроніма від третьої дружини, старшим з яких був Никифор. Коли ці дві ворогуючі партії оформилися, визначилась і релігійна складова протистояння.

Партія Льва Хазара – Ірини – Костянтина взяла на свої знамена іконошанування, або інакше кажучи, оперлася у своїй політичній боротьбі на іконовшановувачів, яких, незважаючи на криваві гоніння, залишалося ще дуже багато в імперії.

Більше того, саме внаслідок гонінь їхній моральний авторитет зріс, і людей, які співчували їм, було набагато більше, ніж передбачали їхні противники.

Партія Никифора та його братів на противагу їм стали під знамена іконоборства і знайшли свою опору в противниках ікон, якими насамперед були солдати та воєначальники імператорської армії. Можна припустити, що все вирішувалося виходячи з політичних уподобань, мало хто замислювався над питанням: а де справжня віра, іконошанувальники чи іконоборці. Наприклад, армія підтримувала гонителів ікон в основному тому, що імператор Костянтин Копронім був щасливим у війнах і мав авторитет у військових, а не тому, що була переконана в помилковості вчення про шанування ікон.

Хоч би як там було, а наступним імператором став Лев IV Хазар. Але, по-перше, прихильником шанування ікон його можна було назвати дуже умовно. Набагато послідовнішою щодо цього була його дружина Ірина.

Однак і вона перед весіллям із майбутнім імператором Левом змушена була дати клятву Костянтину Копроніму в тому, що не поклонятиметься іконам. А по-друге, і Лев Хазар та решта розуміли, що його становище на троні дуже нетривке, що партія його противників дуже сильна, і що будь-якої миті його можуть повалити. Саме тому Лев Хазар спочатку відмовлявся коронувати свого сина Костянтина, котрому тоді було ще п'ять років. Він побоювався, що у разі змови проти нього вб'ють і його сина Костянтина як явного претендента на престол. 

Мудра Ірина дала своєму чоловікові-імператорові дві поради. Перша: заробити авторитет у населення шляхом зменшення податків та роздачі грошових пожалувань. Друга: по-тихому провести реабілітацію іконошанувальників, формально не змінюючи при цьому іконоборчих законів.

Ці поради спрацювали. Лев Хазар став користуватися повагою у громадян, а з заслань почали повертатися ченці та єпископи-іконошанувальники. Незабаром Лев Хазар все ж таки погодився з ідеєю коронації свого сина, що й було звершено на Великдень у 776 р. З одного боку, це підняло авторитет Ірини як матері коронованого Костянтина, але з іншого, посилило підступи протилежної партії. Проти Лева Хазара склалася змова з метою поставити імператором Никифора. Змова була розкрита, Никифора та головних його соратників заслали до Херсонесу, проте сам Лев Хазар злякався і почав робити поступки іконоборчій партії. Однією з таких поступок стало те, що після смерті в 780 р. Константинопольського патріарха-іконоборця Никифора імператор вимагав від кандидата на патріаршество Павла письмову клятву, що він не шануватиме ікон. Павло, зціпивши зуби, дав клятву.

Крім цього партія іконоборців почала вселяти Леву Хазару думку, що його дружина Ірина сама щось задумує проти нього. Ці навіювання мали свою дію, Ірина впала в немилість, а після того, як у неї в спальні були знайдені ікони, віддалена від двору. Шість вищих сановників із її оточення були зняті з посад і насильно пострижені в чернецтво. До речі, можна лише подивуватися тому, як чернецтво, тобто цілковите прагнення людини до Бога, використовувалося можновладцями для своїх корисливих цілей у православній, зауважимо, імперії.

Невідомо, як склалася б доля Ірини та її сина Костянтина, наскільки далеко зайшла б їх опала, але восени 780 р. Лев Хазар раптово помер. За однією з версій, він дуже хотів приміряти на свою голову дорогоцінну корону імператора Іраклія і з цією метою наказав витягти її зі склепу. Але на внутрішній стороні корони залишилася трупна отрута з тіла спочилого Іраклія, від якого, як пише історик Феофан, у Лева Хазара «страшно почорніла голова. Охоплений та вражений найсильнішим запаленням, він вивергнув свою душу, розплатившись за святотатство». За іншою версією Лева отруїла Ірина.

Ця версія більш пізня і не має під собою жодних історичних свідчень, крім того, що Ірина мала мотив. Як би там не було, а Ірина після смерті чоловіка була проголошена регенткою при своєму малолітньому синові-імператорі Костянтині VI.

Ірина та підготовка до VII Вселенського собору

Таке піднесення Ірини та партії іконошанувальників не залишилося без відповіді їхніх супротивників. Була здійснена чергова спроба перевороту, щоб посадити на трон Никифора. Змова була розкрита, змовники заслані, а Никифора та його братів не тільки насильно постригли в чернецтво, а й висвятили в священний сан і змусили публічно відслужити богослужіння у храмі Святої Софії. Ірина сподівалася, що в очах народу новоявлені священники втратять будь-які шанси на престол. Вона помилилася, Никифор цілих п'ять разів намагався піднятися на імператорський престол.

Незабаром Ірина заручила свого сина Костянтина VI, якому тоді було 13 років, із 8-річною Ротрудою, дочкою західного правителя Карла Великого. Це сталося в рамках політики примирення з Заходом, що не могло б не позначитися і на релігійних справах. Як уже було сказано, Рим із самого початку іконоборства засудив його як єресь і відлучив від Церкви всіх іконоборців, включаючи Константинопольського патріарха. Тепер зближення із Заходом стало ще одним аргументом для відновлення іконошанування.

У 784 р. Константинопольський патріарх Павло, не витримавши мук совісті за свою клятву не шанувати ікони, зрікся престолу і пішов у монастир замолювати гріхи. На не надто наполегливу спробу Ірини повернути його на кафедру він відповів: «О, якби я ніколи не сходив на Константинопольський трон, бо Церква Божа була гвалтована, відірвана від інших церков і анафематствувана ними».

Патріарх Павло заявив про істинність іконошанування, покаявся у своїй клятві і закликав скликати собор, який відновив би іконошанування. Незабаром патріарх Павло помер.

З цього часу питання відновлення іконошанування стало широко обговорюватися і в народі, і у владних колах. Однак позиції партії іконоборців були, як і раніше, дуже сильні. Після Павла патріархом було обрано світського вельможа, секретаря Ірини Тарасія. Він виступив перед обраними зборами з великою промовою, в якій умовою свого патріаршества поставив відновлення іконошанування і проведення нового Вселенського собору.

«Якщо захисники православ'я – імператори, накажуть почути моє справедливе прохання про скликання Вселенського собору, то поступлюся і я, і виконаю їхній наказ, і прийму ваш вибір. Якщо ж не так, я вважаю за неможливе це зробити, щоб не підпасти анафемі і не бути засудженим у день праведного Судді всіх, коли не виручать мене ні імператори, ні ієреї, ні начальники, ні натовпи народу», – сказав майбутній святитель Тарасій.

На заперечення, що «Вселенський» собор уже був у 754 р. і що він відкинув іконошанування, Тарасій відповів, що цей собор не був за фактом вселенським і що на ньому єпископи перебували під тиском влади. Зібрання погодилося з умовами Тарасія, і він був протягом недовгого часу проведений за всіма ступенями священства і поставлений у Патріархи на різдво 784 року.

При своєму становленні Тарасій традиційно розіслав усім патріархам, включаючи римського папу Адріана, синодик, в якому сповідав свою віру. У цьому синодику Патріарх заявив про свою прихильність до іконошанування і запрошував усіх приїхати на Вселенський собор. Окреме запрошення від імені Патріарха та імператорів повезли до Риму спеціальні посли. Відповідь папи Адріана була досить неоднозначною.

По-перше, папа привітав намір нового Константинопольського Патріарха та імператорів Костянтина та Ірини відновити іконошанування.

По-друге, папа дорікав Тарасію за те, що той був поставлений Патріархом прямо зі світських сановників. В очах папи це виглядало ледве пробачуваним через намір Тарасія повернутися до іконошанування.

По-третє, папа досить просторово і категорично висловився про чільність Римської церкви над рештою, заявивши про те, що Господь Іісус Христос поставив апостола Петра князем всіх апостолів, а Петро передав це верховенство у спадок римським понтифікам. Владу єпископа Риму Адріан поставив навіть вище за авторитет Всесвітніх соборів. «Римська церква мала першість над усіма церквами всесвіту, їй належало утвердження соборів», − написав папа. У зв'язку з утвердженням свого верховенства, папа Адріан висловився категорично проти вже узвичаєного іменування Константинопольського патріарха титулом «вселенський».

«Ми не знаємо, чи написаний титул "вселенський" з незнання або ж унаслідок схизми чи єресі безбожних. У всякому разі, ми переконливо просимо Вашу імператорську могутність, щоб титул "universalis" не вживався в його писаннях, бо він є суперечливою постановою святих канонів і рішенням святих отців. Адже якщо хтось пише себе "вселенським", поставляючи себе вище за переважну його святу римську церкву, яка є главою всіх Церков Божих, то, очевидно, він оголошує себе противником святих соборів та єретиком», – написав папа. У Константинополі на всі ці домагання папи на верховенство воліли дипломатично заплющити очі.

На скликаний імператорами в 786 р. Вселенський собор папа, звичайно, не приїхав, але послав своїх легатів, попередньо домовившись про те, що вони займатимуть перші місця на соборі.

Однак ця спроба провести Собор виявилася невдалою. Єпископи-іконоборці і константинопольський гарнізон, що їх підтримував, влаштували галасливий мітинг проти відкриття собору, який ледь не переріс у збройний заколот і повалення імператорів. Патріарху Тарасію та прихильникам іконошанування відкрито погрожували смертю. Імператриця Ірина вирішила поступитися і наказала єпископам розходитися додому. Іконоборці тріумфували і кричали «Хай живе VII Вселенський собор», маючи на увазі іконоборчий собор 754 р.

Їхня радість була недовгою. Ірина перехитрила військових. Спочатку константинопольський гарнізон був відправлений до Малої Азії, а згодом старі солдати-іконоборці були відправлені у відставку з виплатою щедрої вихідної допомоги. На їхнє місце були навербовані нові, вірні Ірині, військовослужбовці. Так імператриця повністю змінила константинопольський гарнізон, що уможливило проведення справжнього Вселенського собору.

Проведення VII Вселенського собору та його рішення

Собор відкрився 24 вересня 787 р. у Нікеї. Він був справді Вселенським, оскільки окрім візантійських єпископів на ньому були присутні легати римського папи та представники східних патріархатів. Примітно, що до членів Собору входили як єпископи, так і ченці кількістю 131, саме стільки їх підписалося під актами Собору. Причому вони мали право голосу. У цьому можна побачити широкий жест у бік чернецтва, що найбільше постраждав у попередні часи іконоборства.

Дискусії про істинність чи не істинність іконошанування на Соборі не було, оскільки абсолютна більшість членів Собору усвідомлювали, що іконоборству настав кінець і що іконошанування буде відновлено. Дискусія почалася з питання про те, як і в якому сані слід приймати іконоборців, які каяються у своїх помилках. Одні, у тому числі й Патріарх Тарасій, схилялися до більш лояльного ставлення до тих, хто розкаявся, а інші, в основному ченці, вимагали суворих заходів і покарань. Взяла гору думка Патріарха Тарасія.

Самих іконоборців, що каються, розділили на три категорії.

Перша – ті, хто, будучи формально супротивником іконошанування, не робив нічого ворожого стосовно іконошанувальників і активно не просував іконоборства. Вони визнали свої помилки, принесли покаяння, були прощені та залишені на своїх кафедрах у сучасному сані.

Друга категорія – переважно ті єпископи, які роком раніше у союзі з армією зірвали Вселенський собор, а ще раніше активно виступали проти іконошанування. Їхні покаянні слова були сприйняті з відомою часткою скепсису, але й їх вибачили. Суперечка виникла через питання чи приймати їх у чинному сані, чи ні. Ревнителі говорили, що ні, помірковані на чолі з Патріархом Тарасієм схилялися до того, щоб прийняти. Було зачитано канонічні правила, листи святителів Кирила Олександрійського, Афанасія Великого, Василія Великого та інших отців з цієї тематики. Перебували вагомі аргументи і «за, і «проти», але зрештою було вирішено прийняти всіх єпископів, що каються, в сущому сані і залишити на своїх кафедрах.

Третя категорія була представлена ​​лише одним єпископом-іконоборцем Григорієм митрополитом Неокесарійським. Це був старий, ідейний іконоборець, учасник іконоборчого Собору 754 р. Очевидно, на його позицію вплинула одностайність отців Собору 787 р. відновити іконошанування, і він також приніс покаяння і просив прийняти його до кліру. Після довгих міркувань і суперечок він також був прощений і прийнятий у тому ж сані.

Тут не можна обійти увагою питання про прийняття в чинному сані тих, хто прийняв висвячення від відлучених від Церкви єретиків. Адже на VII Вселенському соборі сталося саме це.

Сьогодні Константинопольський патріархат наполягає на тому, що він чинить відповідно до практики Церкви, коли визнає Сергія Думенка та інших «архієреїв» ПЦУ канонічними і співслужить із ними без «перевисвячення». На захист своєї позиції фанаріоти наводять, зокрема, і рішення VII Вселенського собору. Проте не можна не помітити значних відмінностей між цими ситуаціями.

По-перше, Константинопольський патріархат не має авторитету Вселенського собору і те, що вирішив Вселенський собор, не може вирішувати одна Помісна Церква. Константинопольського патріарха Варфоломія якраз і закликають зібрати Всеправославний Собор і саме соборним розумом вирішити питання про «архієрейство» представників ПЦУ. Але патріарх Варфоломій наполегливо відмовляється це робити.

По-друге, іконоборці були прийняті в чинному сані, публічно покаявшись у своїх помилках. Навряд чи хтось із них був би прийнятий, якби продовжував наполягати на іконоборстві. Навпаки, представники ПЦУ відмовляються від якогось покаяння і наполягають на своїй правоті. Ці обставини не лише не підтверджують правоту Константинополя, але навпаки свідчать про неможливість прийняття у спілкування представників ПЦУ в сучасному сані без цих двох моментів: покаяння та соборного рішення.

Вирішивши питання про прийняття іконоборців, що розкаялися, Собор перейшов до розгляду питання про те, що є справжнє іконошанування і в яких формах воно повинно виявлятися, пам'ятаючи про слова Святого Письма: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи» (Мф. 4:10).

Підсумковий орос Собору говорить:

«…подібно до зображення Чесного і Животворящого Хреста, класти у святих Божих церквах, на священних посудинах і одязі, на стінах і на дошках, в будинках і на шляхах, чесні і святі ікони, написані фарбами і зроблені з мозаїки та з іншої придатної для цього речовини, ікони Господа і Бога і Спаса Нашого Іісуса Христа, непорочної Владичиці нашої Святої Богородиці, також і чесних ангелів і всіх святих і преподобних мужів. Бо чим частіше через зображення на іконах вони бувають видимі, тим більше люди, що дивляться на них, спонукаються до спогаду про самі прототипи і любов до них і до того, щоб вшановувати їх лобизанням і шанобливим поклонінням, не тим істинним за нашою вірою служінням, яке личить тільки Божественному єству, але шануванням за тим же зразком, як воно віддається зображенню Чесного і Животворчого Хреста і святого Євангелія, та іншим святиням, фіміамом і поставленням свічок, як робилося це за благочестивим звичаєм і древніми. Бо честь, що віддається образу, сходить до першообразу, і хто іконі поклоняється, поклоняється іпостасі зображеного на ній».

Також Собор прийняв 22 канонічні правила, багато з яких є повторенням правил, вже прийнятих на попередніх Вселенських соборах проти різних зловживань, що говорить про те, що ці зловживання так і не вдалося вижити. Декілька правил присвячені такому злу, як симонія, наприклад, Правило 19:

«Мерзотність сріблолюбства трохи взяла гору управителями церков, бо деякі з названих благоговійних чоловіків і жінок, забувши Господні заповіді, заблудилися, і в священний чин, і в чернече життя вступників приймають за золото...»

Окремо хотілося б зупинитися на Правилі 13, оскільки воно стосується сьогоднішньої церковної ситуації. Сьогодні йде процес вигнання чернечих чи церковних громад зі своїх монастирів та храмів. Те саме відбувалося і в епоху іконоборства. Внаслідок цього багато храмових будинків перепрофілювалися і використовувалися як житла або для інших життєвих потреб. Правило 13 наказує такі будинки, хто б ними не заволодів у результаті, повертати Церкві. Інакше винні «...нехай учиняться, де черв'як не вмирає, і вогонь не згасає». Це не завадило б пам'ятати всім сучасним недоброзичливцям Церкви.

Здавалося б, VII Вселенський собор відновив іконошанування, істина перемогла і тепер усе буде добре. Але як часто це бувало в історії, після Вселенського собору єресь не тільки не зникла, а й відродилася з новою силою. Про це у заключній частині публікацій про VII Вселенський собор.