Ікона «Невипивана Чаша», або Бесіда про одну перекручену часом традицію
18 травня Церква святкує день однієї з найшанованіших у народі ікон Богородиці – «Невипивана Чаша».
Ікона Божої Матері, що називається «Невипивана Чаша», яка вшановується Церквою 18 травня, як правило, розуміється більшістю віруючих як засіб боротьби з алкогольною та наркотичною залежністю. За переказами, з цією іконою справді пов'язана історія чудового позбавлення від цієї недуги.
Напевно, є чимало сучасних прикладів допомоги, яку люди отримували після молитви перед цим чудотворним чином. Але сьогодні я хотів поговорити про інше. І не лише про спеціалізацію ікон і святих у вирішенні тих чи інших наших духовних і матеріальних проблем, а й про глибокі патологічні проблеми Церкви, які давним-давно замасковані під Церковне передання.
Треба сказати, що зовсім не противник думки про т.зв. «спеціалізацію» святих або чудотворних ікон, і не вважаю це формою народних забобонів. Святий, який пов'язав своє життя з тією чи іншою професією на землі, особистість якого формувалася в тому числі і у зв'язку з його професійною діяльністю, звичайно ж, може продовжувати своє небесне служіння Христу, не втрачаючи зв'язку із земною професією. Святим лікарям ми молимося під час хвороб, святим землеробам для отримання гарного врожаю тощо. Якщо Мати Божа явила нам ту чи іншу Свою ікону з конкретної нагоди, то не буде гріхом просити у Цариці Небесної допомагати нам і далі у вирішенні подібних життєвих труднощів.
Проблеми починаються там, де віра переходить у язичництво, у забобони, коли ікони і образи святих служать фетишами і набувають сакральної цінності самі по собі, без зв'язку з первообразом.
Але набагато гірше інше – коли таким фетишем стає мертвий переказ, який багато хто, в т.ч. і священнослужителі, вважають живим і священним. Про один із них і йтиметься у цій публікації.
Неактуальне передання літургійної практики
Один мій знайомий священник нещодавно став служити на дуже маленькій парафії. Раніше він служив у кафедральному соборі, але через скорочення штату перейшов до іншого храму. Він став настоятелем такої мінігромади і отримав можливість звершувати службу так, як того просило його священницьке сумління. Жити стало бідніше, зате вільніше, а це теж дорогого коштує.
Літургія – серце православного богослужіння, його центральний фокус, вершина богослужбового добового кола. Це «спільна справа» (так звучить буквальний переклад слова «літургія»), яка звершується всією церковною повнотою, а не силами лише духовенства. Коли священник цю «спільну справу» звершує в таємниці від інших учасників цього ж богослужіння, то це вже не спільна справа.
Цей батюшка мені розповідав, як під час Великого посту до нього підійшла одна з його парафіянок, яка вже десятки років ходить до церкви. Вона дякувала йому за те, що вперше за всі роки життя дізналася, чим же літургія Василія Великого відрізняється від літургії Іоанна Златоуста. До цього часу вона мала лише три відмінності: більш протяжно співає хор, на відпусті священник згадує іншого святителя, наприкінці подячних молитов читають тропарі святителю, авторства якого літургію служили.
Справа в тому, що т.зв. таємні молитви під час літургії він став вимовляти вголос (крім Херувимської), і парафіяни вперше не лише почули зміст євхаристичного канону літургій Іоанна Златоуста і Василія Великого, але й змогли помолитися словами цих великих творів церковної гімнографії.
Парафіянка, яка тільки в старості дізналася про зміст таємних молитов, із захопленням сказала цьому батюшці: «А які ж чудові слова євхаристичного канону, які молитви, яка в них глибина! Чому ж Ви від нас це так довго приховували?» Що він міг їй відповісти?
Якби на місці цього священника був випускник семінарії, він би розповів їй про те, що колись, давним-давно, коли книги коштували співвідносно з ціною нинішніх іномарок, а люди не знали, що таке інтернет, у якомусь граді було помічено, як діти вирішили пограти в літургію і просто у дворі стали імітувати богослужіння, повторюючи молитви, які чули у церкві від священників. Це викликало сильне занепокоєння. Щоб уберегти сакральні слова від наруги, священноначалля прийняло рішення заборонити вимовляти їх у церкві голосно, лише про себе. Так з'явилися на світ «таємні молитви».
З того часу минуло багато часу. Сьогодні сучасна людина у вільному доступі має всілякі книги, інтернет, де можна прочитати послідування богослужінь, а от заборона чомусь так і не зникла. Чому? Це питання, мабуть, краще поставити голові богословської літургійної комісії.
Випускник академії відповів би, звичайно, інакше, мудріше. Він би розповів цій парафіянці про те, що процес відходу від чутних молитов до нечутних почався ще у VI столітті, а закінчився у VIII. Причина була дуже сумна – охолодження релігійного почуття віруючих, які перестали з увагою слухати довгі молитви пресвітерів.
Незважаючи на те, що ще у VI столітті ця практика була засуджена (була навіть із цього приводу написана одна дуже грізна новела самого імператора Юстиніана), проте таємне читання цих молитов у Церкві закріпилося та зберігається.
«Ну і ...?», – хочеться запитати. Вже як би двадцять перше століття надворі, настав час і честь знати. Але ось тут і семінарист, і академік дадуть вам одну й ту саму відповідь: «Для того, щоб змінити практику звершення Божественної літургії, обов'язково потрібне рішення вищої церковної влади. Самочинство в церкві завжди небезпечне, навіть якщо походить із доброї ідеї». Тобто на тобі буде гарантовано поставлено тавро «оновленця, модерніста, ліберала» та інших усяких образливих слів. Як мінімум, надають по шапці, але можуть і в заборону відправити, тут уже як високий суд вирішить.
Однак, зі свого досвіду служіння в Церкві, я хочу сказати, що це не завжди так. Коли я тільки розпочинав свій шлях як молодий священник, у нас у єпархії не прийнято було причащати людей на Пасху і протягом Світлої Седмиці; мамі було заборонено бути присутньою на хрещенні своєї дитини; ніхто навіть не думав про якесь оголошення, розмову з батьками та хрещеними, з молодятами, які хочуть вінчатися тощо. Це теж була мертва традиція і, незважаючи на її живучість, ми все ж таки намагалися в міру сил з цим боротися. І, дякувати Богу, хоч і через десятки років ми побачили втілення наших старань у церковних постановах вищої церковної влади.
Але, на жаль, поки що ми досі не бачимо відновлення традиції читання таємних молитов вголос під час літургії. Адже очевидно, що це негативно впливає на один із головних принципів цього богослужіння – соборність. Тим більше, що така практика давно застосовується у багатьох Помісних Церквах, і тут немає жодного модернізму.
Повертаючись до святкування ікони Божої Матері «Невипивана Чаша», я хотів би також звернути увагу на те, що люди повинні знати не тільки про те, що перед цим чином моляться про позбавлення недуги пияцтва та наркоманії. Через нього можна звертатися до Богородиці і з будь-яким іншим проханням. І що дуже важливо – така назва цій іконі дана не тому, що перед нею моляться про те, щоб не впивалися вином чи горілкою, а тому, що Богонемовля Христос, зображений на цьому образі, що стоїть у Чаші, є невичерпним (невипиваним) Джерелом духовної радості та втіхи.
Тут йдеться не про чарку на столі, а про зовсім іншу Чашу.
Пресвята Богородице, моли Бога за нас!
