VII Вселенський Собор. Частина 1. Торжество іконоборства

Вивчаючи історичні події тієї епохи, не можна не провести паралелей з нашим часом. Деякі риси іконоборчих гонінь і нинішніх гонінь на Українську Православну Церкву дуже схожі. Знову ж таки, за часів VII Вселенського Собору і іконоборство, як, утім, і іконошанування, більше за всі релігійні вчення зазнали крайньої політизації. Як писав премудрий Соломон: «Що було, те й буде; і що робилося, те й буде робитися, і немає нічого нового під сонцем» (Еккл 1:9).

Релігійні передумови іконоборства

Від самого народження Церкви Христової в ній були як прихильники іконошанування, так і його противники. В іудейському середовищі, з якого вийшли перші християни, існувала заборона на зображення істинного Бога, а зображення та статуї язичницьких богів підпадали під другу заповідь: не сотвори собі кумира. І, безумовно, ці заборони і правила, що існували багато століть, сильно впливали на перших християн.

Це не означає, що християни від самого початку відкидали можливість зображення Ісуса Христа, Богородиці та святих, але ставилися до цього дуже обережно. Та й саме становище Церкви, яка існувала напівлегально і часто піддавалася різним гонінням, не сприяло розквіту іконопису.

З найдавніших часів християни зображували: хрест у різних варіаціях, корабель, рибу, голуба та інші символи Христа і християнства. Рідше – лики Христа, Божої Матері та святих.

За переказами, перші ікони Пресвятої Богородиці були написані в середині I століття. Найбільш ранні відомі нам документальні згадки про шанування ікон, а також найбільш ранні настінні іконописні зображення датуються II ст.

У III столітті звичай зображати не лише їх, а й різні сцени з біблійної історії, а також мученицькі подвиги був уже досить поширеним. У IV столітті й пізніше святителі Василій Великий, Іоанн Златоуст, Феодорит Кирський, Григорій Ніський та інші згадують про подібні зображення як про щось абсолютно звичне і давно заведене. Але водночас деякі відомі ієрархи тих часів виступали проти ікон, аргументуючи це неможливістю зобразити Божественне у матеріальний спосіб.

Наприклад, коли сестра імператора Костянтина Великого Констанція побажала мати ікону Христа, Євсевій Кесарійський написав їй: «...ми навчені, що і плоть його розчинена славою Божества, і смертне поглинуте життям... Отже, хто ж у змозі зобразити мертвими і бездушними фарбами й тінями світло слави і гідності Його, що випромінює сяйво і випускає блискучі промені?»

Відомі письмові пам'ятки на захист ікон, а це означає, що були й ті, хто боровся з ними.

Монофізитство, яке було доволі поширене на Сході, за своєю природою тяжіло до заперечення можливості зображати Христа. Адже монофізити вчили, що у Христі Божественна природа поглинула людську, а отже, не слід і зображати Христа в людському образі.

Але заперечення самої можливості зображати Божество чи навіть Його прояви в тварному світі було не найголовнішою проблемою. З богословськими помилками можна було боротися за допомогою богословських же аргументів. Набагато серйознішою проблемою було зловживання іконошануванням, по суті, язичницьке ставлення до ікон і священних зображень.

Широкі народні маси, що влилися в Церкву після того, як вона стала державною, принесли із собою і це язичницьке розуміння того, що є ікона і в яких формах є допустимим шанування ікон. Не лише простий народ, а й вищі верстви суспільства часто ставилися до ікон як до самостійних сакральних предметів, простіше кажучи, як до ідолів.

Доходило до абсурду. Ікони брали у восприємники дітей під час хрещення, на ікони клали Святі Таїнства Тіла і Крові Христової і тільки потім причащалися.

Деякі священники служили літургію на іконах замість престолу, і це не тому, що не було можливості служити на престолі, а через хибне шанування ікон. Інші священники зіскрібали з ікон фарби і додавали їх до Чаші зі Святими Тайнами. Люди більш заможні жертвували в храм якусь ікону і лише їй надавали шанування, ігноруючи інші ікони. Виникало ставлення до ікон за язичницьким типом: «наша ікона» – «не наша ікона».

Подібне розуміння, на жаль, не зжито досі. Ось дві фрази: «Казанська ікона Божої Матері» і «Ікона Казанської Божої Матері». Якщо ви не побачили різниці, вам слід глибше познайомитися з тим, що є істинне іконошанування.

Усе це створювало передумови для виникнення іконоборства. Із абсолютно необхідного і виправданого виправлення неправильного язичницького іконошанування дуже легко було скотитися у заперечення ікон як таких і в боротьбу вже з усяким іконошануванням, правильним чи неправильним. А коли подібного вимагала політична ситуація, то й гоніння на ікони ставали невідворотними.

Політичні передумови іконоборства

Наприкінці VII століття з'явився іслам і одразу ж показав свою політичну та військову міць. Візантійська імперія отримала ще одну дуже серйозну загрозу своєму існуванню. Іслам вельми вороже ставився не тільки до ікон, а й до будь-яких зображень людей. Це викликало, з одного боку, загострення суперечок усередині Церкви про те, чи є правомірним зображати Господа та святих, а з іншого боку, бажання візантійської влади шляхом відмови від іконошанування задобрити якщо не самих мусульман, то ті народи, які роздумували про приєднання до нього.

Так, вкотре в історії Церкви, Православ'я приносилося в жертву політичній вигоді. За відмову від істинного віровчення влада сподівалася отримати політичні дивіденди. Хоча та ж історія говорить, що подібна торгівля ніколи не буває вигідною, навіть у життєвому сенсі, не кажучи вже про вічність.

Але не слід думати, що влада суцільно чинила нерозважливо і безрозсудно. Парадокс полягає в тому, що часто гонителі Церкви виявлялися доволі мудрими правителями, ефективними менеджерами (як ми б зараз сказали), захисниками держави, гуманними законодавцями тощо. Вони багато хорошого і правильного робили для свого народу і держави. Але водночас гнали Церкву і в історію входили зі знаком мінус.

З іншого боку, в самій Церкві були великі негаразди і зловживання, які загрожували самому існуванню держави. Боротьба з ними майже завжди переростала в боротьбу з Церквою і віровченням, як і у випадку іконоборства.

Коли Церква з гнаної перетворилася на державну, вона стала обростати величезними матеріальними багатствами, стала одним із найбільших землевласників в імперії. Чернецтво, що спочатку виникло з прагнення людей піти зі світу і присвятити життя покаянню, перетворилося на досить комфортний і прибутковий спосіб життя. Імператори та інші багаті люди будували монастирі, жертвували їм великі суми грошей, оточували ченців (переважно старшу братію) пошаною і давали їм змогу ставати впливовими людьми в економіці та політиці.

Найчастіше саме це, а не бажання «житія пісного» ставало стимулом для вступу в монастир. Чернецтво помножилося кількісно, але скільки серед них було ченців за духом?

Це одному Богу відомо, але історичні пам'ятки свідчать, що ченців заради кар'єри або ситого безтурботного життя було чимало. Через велику кількість ченців у державі відчувався дефіцит як робочої сили, так і солдатів для армії. Страждав захист держави від зовнішніх загроз. Ченці часом обіймали високі державні посади, причому результати їхньої діяльності часто були негативними, що проектувалося на Церкву і викликало природний протест у суспільстві.

Наприклад, у 695 р. міністром фінансів став якийсь авва Феодот, який запровадив настільки несправедливі податки та стягував їх із такою жорстокістю, що буквально за рік, 696 р., його вбила чернь. У 715 р. головнокомандувачем армії призначили диякона собору Святої Софії такого собі Іоанна, якого солдати вбили, ймовірно, неспроста. У змові проти Юстиніана II 696 р. головними особами були два Константинопольські ченці.

І, як ми вже писали вище, прагнення видалити з Церкви подібні негаразди перетворювалося на боротьбу із самою Церквою і релігійністю як такою. Прагнення обмежити кількість ченців та їхній вплив на політичні справи перетворювалося на боротьбу із самим чернецтвом. І оскільки іконошанування в чернечому середовищі було глибоко і міцно вкоріненим явищем, то й боротьба з чернецтвом передбачала боротьбу з іконошануванням.

Можна сказати й так: іконоборство було підняте на прапор боротьби із впливом ченців та іншим «клерикалізмом».

Імператор Лев Ісавр

Лев III Ісавр. Фото: wikipedia.org

У 717 р. візантійським імператором став Лев III Ісавр, родоначальник ісаврійської династії. Родом він був або ісавром, або вірменином, вихідцем із тієї місцевості, де іконоборчі настрої були широко поширені. Лев був узурпатором, який забрав владу в безвольного імператора Феодосія III. Утім, так опинялася на троні чи не більшість візантійських імператорів.

Відразу ж після свого воцаріння Лев Ісавр, по суті, врятував імперію від масштабної навали арабів. На думку деяких істориків, якби не він, то Константинополь опинився б під владою мусульман на 700 років раніше, ніж це сталося в реальності (мається на увазі завоювання Константинополя турками в 1453 р.).

Надалі араби періодично нападали на Візантію, але без особливих успіхів, а в 740 р. Лев Ісавр розгромив їх уже кардинально в битві під Акроіносом.

За роки свого правління Лев реорганізував стару армію, зробивши її сучаснішою та ефективнішою, провів необхідні економічні реформи і, якби не іконоборство, увійшов би в історію як видатний імператор, а то й був би зарахований до лику святих (греки це дуже люблять).

Але він почав гоніння проти ікон і, зрештою, незважаючи на всі свої заслуги перед імперією, отримав ось таку оцінку з боку Церкви: «Першому найлютішому іконоборцю, паче ж христоборцю, звіру шкідливому, спокушеному від двох псів євреїв, демонічному слузі, богопротивному ратнику Божої Церкви, мучителю, а не царю, Леву Ісавреніну та його псевдопатріарху Анастасію, гонителю Христового стада, а не пастирю, і з таїнниками їхніми – анафема!»

Своїм подвигом у справі порятунку імперії від арабів Лев III заробив собі авторитет як усередині держави, так і поза нею. І свої дії проти іконошанувальників він проводив, спираючись на цей авторитет. Нинішній Президент України Володимир Зеленський також набув неабиякого авторитету своєю сміливістю, коли не залишив Київ попри реальну загрозу життю в перші дні війни, і став головним символом незламності українського народу перед обличчям ворога. Але, як і у випадку з Левом Ісавром, він вирішив використати свій авторитет проти Церкви. Щоправда, візантійський імператор наважився на деякі ворожі дії не одразу, а лише на десятому році свого правління.

У 726 р. на північний захід від о. Крит сталося виверження вулкана. Виверження було доволі потужним, через нього утворився цілий новий острів. Привід розпочати гоніння на ікони був, звісно, за вуха притягнутий, але через брак іншого згодився.

Аналогічно нинішня фаза гонінь на УПЦ розпочалася з некривдного співу богомольними жінками «просыпается матушка Русь» у Києво-Печерській лаврі. Лев Ісавр зібрав свою Таємну Раду (аналог РНБО) та оголосив, що виверження вулкана – це гнів Божий за шанування ікон, а отже, треба вживати заходів.

Спочатку Лев повів справу досить м'яко, ікони не прибирали, а лише піднімали вище в храмах, щоб народ не прикладався до них. У храмі Святої Софії ікони взагалі не чіпали за весь час правління Лева. Проте серйозні зіткнення не змусили себе чекати.

Влада вирішила прибрати з воріт на палацовій площі, що називалися «Халкопратія», зображення Христа. Це був барельєф Спасителя, розп'ятого на Хресті. Оскільки сам Хрест іконоборці шанували, то вирішили просто зрубати сокирою барельєф. Але щойно один з офіцерів почав рубати зображення, обурений натовп стягнув його зі сходів і забив до смерті разом із кількома солдатами. Влада не залишилася в боргу та стратила дев'ятьох людей, зокрема й якогось інока Феодосія.

Цей випадок став відомим на Заході, він спонукав папу Григорія II написати імператорові лист на захист ікон, а також скликати в 727 р. Собор у Римі та засудити іконоборство.

Проти нової державної політики іконоборства виступав і Константинопольський патріарх Герман. У 729 р. імператор Лев Ісавр запросив до себе патріарха і спробував його по-дружньому переконати перейти на бік іконоборців. Предстоятеля УПЦ Митрополита Онуфрія також, за чутками, намагалися по-дружньому вмовити приєднатися до ПЦУ. І в тому і в іншому випадку надійшла тверда відмова, щоправда, патріарх Герман не витримав тиску, склав із себе сан і пішов на спокій.

Після нього за указом імператора на патріарший престол було зведено якогось Анастасія, який вже давно висловлював бажання стати патріархом. Анастасій довгий час був протосинкеллом (секретарем) патріарха Германа і знав усю внутрішню кухню візантійського двору. Пам'ятається, у покійного Митрополита Володимира (Сабодана) також був секретар...

Ставши патріархом, Анастасій одразу ж видав циркулярне послання, в якому з боку церковної влади дав відмашку на боротьбу з іконами. Це послання прийняли всі Константинопольські єпископи, але різко засудив римський папа Григорій II.

Він написав Анастасію, що він йому ніякий не «брат і співслужитель», викрив його в єресі і під загрозою анафеми зажадав покаяння і повернення до православного вчення. Не так давно глава ПЦУ набивався у «брати і співслужителі» до новопоставленого Сербського Патріарха Порфирія, але отримав приблизно таку саму відповідь. Крім папи Григорія II проти гоніння на ікони виступив високопоставлений чиновник Дамаського каліфа Іоанн Дамаскін, який написав «Три захисних слова проти тих, хто засуджує святі ікони».

Костянтин Копронім та іконоборчий собор

У 741 р. імператор Лев III Ісавр помер, і його місце посів його син, Костянтин V Копронім (Гноєтезний). Своє прізвисько «копронім», що в перекладі означає «гівнюк», він отримав за однією версією через те, що випорожнився прямо в хрещальній купелі, а за іншою – через свою патологічну любов до коней, що доходила до того, що він обмазувався кінським гноєм і говорив усім, що це дуже корисно для здоров'я.

Його моральний образ церковний історик А. Карташев описує так:

«...ніхто не може заперечувати його варварської жорстокості й садизму в релігійних переслідуваннях та його особистої розпусності. Він був мужоложником, який закінчив свої дні в найлютішій гнильній хворобі. На оргіях Костянтина був присутній (заради елемента блюзнірства) його товариш по чарці з тих ченців, що скинули з себе сан, такий собі на прізвисько της χαρας παπας – "веселий батько". Водночас Костянтин, як і його батько, був вельми ефективним правителем, талановитим полководцем, який мав величезний авторитет у військах. При ньому добробут імперії та її жителів значно покращився. Але він був набагато кривавішим гонителем Церкви, ніж батько, і його історична оцінка така: "Цього левойменного злого звіра (тобто Лева III) синові, другому іконоборцю, поганому від його роду тирану, а не царю, хулителю на Вишнього, лайливцю церковному, окаянній людині, глаголю Костянтинові Гноєтезному і з таїнниками його усіма – анафема».

Після сходження на престол Костянтин V відразу ж пережив спробу заколоту. Якийсь Артавазд, головнокомандувач візантійськими військами у Вірменії, захопив Константинополь під час відсутності там Костянтина, оголосив себе імператором і правив майже два роки. Він відновив іконошанування і цим втягнув іконоборців та іконошанувальників у криваві політичні розбірки між партіями в Константинополі. Відтепер, якщо перемагала одна партія – іконошанування відновлювалося, якщо інша – гоніння спалахували зі ще більшою силою.

Патріарх Анастасій, який вагався разом із лінією партії, одразу ж оголосив Костянтина V єретиком і виступив за іконошанування.

Але в 743 р. Костянтин повернувся та після недовгої облоги захопив Константинополь. Артавазд і його сини були засліплені і відправлені в ув'язнення в монастирі Хора на околиці Константинополя. Патріарху Анастасію довелося знову змінити свою думку. Як не дивно, але він залишився патріархом, щоправда, йому довелося пройти через страшне приниження. Його публічно відшмагали, роздягли догола і возили іподромом сидячи задом наперед на віслюку. Після такого приниження, яке через нього проектувалося на всю Церкву, він став ще слухнянішим знаряддям у руках Костянтина.

У 754 р. (за іншими відомостями – у 753 р.) імператор Костянтин V скликав собор, який поспішив оголосити Сьомим Вселенським. Це було кричущою фікцією, оскільки на ньому не було представників ані Римської, ані Антіохійської, ані Олександрійської, ані Єрусалимської Церков, хоча кількість єпископів була чималою – 338 осіб.

Собор тривав досить довго, з 10 лютого по 8 серпня. Він був нічим не примітним, за винятком того, що на ньому зачитувалися завідомо підроблені творіння святих отців. Підсумковий орос собору був досить довгим, але його суть зводилася до такого:

«Під личиною християнства диявол запровадив поклоніння ідолам, переконавши своїми псевдомудруваннями християн не відпадати від тварі, але поклонятися їй, вшановувати її і шанувати твар Богом під ім'ям Христа. <...> Отже, будучи твердо наставленими з богонатхненних Писань і отців, а також утвердивши свої ноги на камені божественного служіння духом, всі ми, наділені саном священства, в ім'я Св. Трійці прийшли до одного переконання й одностайно визначаємо, що будь-яку ікону, зроблену з якої завгодно речовини, а також написану фарбами за допомогою нечестивого мистецтва живописців, слід викинути з християнських церков. Вона чужа їм і заслуговує на презирство. <...> Ніяка людина нехай не наважується займатися такою нечестивою і неблагопристойною справою. Якщо ж хтось із цього часу наважиться влаштувати ікону або поклонятися їй, або поставить її в церкві чи у власному будинку, або ж приховувати її, то такий, якщо це єписпоп чи пресвітер чи диякон, нехай буде позбавлений сану, а якщо чернець або мирянин, то нехай буде підданий анафемі та нехай буде винен і перед царськими законами, бо він противник Божих приписів і ворог отецьких догматів».

Після цього собору гоніння на ікони та іконошанувальників стало масовим і кривавим. Історики порівнюють його з гонінням Діоклетіана на початку IV століття. Іконошанувальників мучили, вбивали, відправляли в заслання, відбирали майно.

А оскільки, як уже було сказано, у чернечому середовищі іконошанування було дуже міцним, то ченці найсильніше страждали під час цього гоніння. Багатьох із них було по-звірячому вбито, тисячі іноків і інокинь втекли за межі імперії. Навіть у мусульманських країнах вони перебували в більшій безпеці, ніж у «православній» Візантії.

І все це робилося з благословення єпископату Константинопольської Церкви та патріарха!

Дуже показовим є мучеництво відомого на той час подвижника, святого Стефана Нового. Його і вмовляннями, і погрозами змушували зректися іконошанування. Він відмовився. Для початку його звинуватили в тому, що він виголосив анафему на імператора, а також у блудному зв'язку з однією зі своїх духовних доньок (зовсім як звинувачення в содомії нинішнього єпископа Івано-Франківського). Обидва звинувачення були явно брехливими та не спрацювали.

Тоді вдалися до провокації. До святого Стефана підіслали молодого чиновника Георгія, який припадав до його ніг і слізно просив постригти його в чернецтво. А в цей час діяла заборона імператора на чернечі постриги. Стефан повірив щирості юнака і постриг його. А через три дні Георгій урочисто поскаржився імператору на Стефана за цей постриг.

Імператор придумав провести цілу театральну виставу «розстриження» (чим не сьогоднішня провокація в кафедральному соборі Хмельницького?) Після цього імператор послав солдатів, які спалили вщент монастир святого Стефана та розігнали його учнів. Самого його два роки мучили і зрештою забили камінням. Причому для цього звільнили школярів від занять і вивели їх на вулиці, щоб ті кидали каміння в «страшного злочинця» (це в країні, яка називала себе християнською!). Знайомо, правда?

У 775 р. Костянтин V Копронім помер від болісної хвороби, імператором став його син Лев IV Хазар.

Продовження у наступній публікації.