Смарагда Ніжинська: чого може навчити нас майже сучасна нам свята
3 травня Церква відзначає пам'ять преподобної Смарагди Ніжинської, новопрославленої святої, канонізованої УПЦ у 2014 році.
Зараз і, скажімо, років так п'ятнадцять тому житія новомучеників і сповідників читалися по-різному. Раніше все було зрозуміло. Ось святий, мученик, весь одягнений у біле світло, багряний від яскравої крові. А ось його кати, які перебувають десь у тіні, у сіро-чорній зоні. Їх не видно, видно тільки їхні злі очі, сяючі з темних пекельних закутків. Протягом усього життя погляд читача спрямований лише на особистість святого, на його подвиг, а все інше – це тільки периферія.
Я не замислювався тоді про те, що мученик у своєму житті бачить не себе, а те, що відбувається перед ним. Його погляд дивиться якраз на тих, хто його мучить, хто катує, хто на нього зводить наклеп, хто хоче завдати йому якомога більше болю. На них і Бога. На Бога та на них.
Тепер життя розкрило переді мною зовсім інший ракурс, і мене більше цікавить не те, що відбувалося зі сповідниками зовні, а те, що відбувалося в них зсередини. Як вони дивилися на своїх катів? Що відчували стосовно них? Як сприймали їх своїм серцем? Прощали? Ненавиділи? Дивувалися їхньому безумству? Намагалися щось довести, навчити?
Це не пусті запитання.
Річ не тільки в тому, що нам треба бути по ту лінію фронту, де світить Сонце Правди, а не там, де панує пітьма. Потрібно ще зрозуміти, як пройти ці випробування так, щоби темрява не зайшла в нашу душу. Розумом ми тримаємось за Бога, а душею за кого?
Ми думаємо, що також за Бога, але це може бути зовсім не так. Це може комусь здатися дивним, але навіть воюючи на боці Світла, ми можемо бути синами диявола і виконувати саме його злу волю.
Нехай кожен із нас відповість чесно на запитання: що я відчуваю по відношенню до тих людей, які поводяться подібно до біснуватих у Києво-Печерській лаврі? Що в мене відбувається на серці, коли я чую богоборчі промови політиків, загорнуті в обгортку лукавства та лицемірства? Як я реагую на всю ту сатанинську жовч, яка зараз ллється на нас із засобів масової інформації? Що я відчував, коли дізнавався про те, як хтось із богоборців був невдовзі покараний Богом (помер, захворів чи потрапив в аварію)?
Ось де відбувається головна лінія нашої боротьби. Мало бути з Христом, треба ще бути як Христос...
* * *
Народилася матінка Смарагда (у миру Іуліанія) у 1858 році у Чернігівській губернії (нині село Макарівка Бобровицького району Чернігівської області) у бідній козацькій родині. Коли їй було сім років, батько помер. Багатодітна сім'я почала голодувати. Мама, за порадою священника, вирішила віддати дочку в училище для дівчаток-сиріт. Стан здоров'я майбутньої вихованки училища був таким слабким, що вона незабаром могла померти. Тому разом із дівчинкою до училища привезли й труну для неї. Це було її майно. Але, на подив мами, в училищі донька стала одужувати.
Цілком можливо, що переїзд в училище – це було те роздоріжжя, з якого почалося інше життя майбутньої святої. Якби вона залишилася вдома з мамою і сім'єю, швидше за все її душа зійшла б на небо чистим аркушем немовляти. Але вибір матері визначив їй іншу дорогу.
Не раз я чув від святих людей, що в житті кожного трапляються такі розвилки. Одні з них ведуть вниз, інші − вгору. Доля людини не обумовлена, вона складається з тих виборів, які людина робить сама.
В училищі майбутню подвижницю навчили малювати, в'язати, співати, читати. У 1876 році вона пішла на послух у Введенський дівочий монастир м. Ніжина, а пізніше прийняла там постриг із ім'ям Смарагда. Її лагідність, смирення, любов до Бога і сестер відразу ж звернули на себе увагу настоятельки монастиря. Незважаючи на юний вік, матінка стає спочатку благочинною обителі, а через багато років послуху на посаді благочинної, після смерті настоятельки в 1914 році, вона стала ігуменею.
На цю посаду матінка Смарагда за своєю скромністю ніяк не хотіла погоджуватися, і прийняла її лише після наполегливих прохань сестер і молитов перед місцевошанованою іконою Божої Матері. І тут також хочеться звернути увагу на дуже характерну деталь, яка показує внутрішній стан преподобної Смарагди.
Ставши ігуменею, вона не стала переселятися до покоїв настоятельки, а жила, як і раніше, у своїй маленькій келії. Працювала нарівні з усіма. Харчувалася, одягалася, жила за тим самим розпорядком, що й інші сестри обителі. Тобто нічим себе від інших не відокремлювала і не виділяла. Можливо, це звично для житійного читання, але зовсім не звичне для повсякденного життя як у той час, так і сьогодні.
У дореволюційній Росії кожен церковний чиновник повинен був жити відповідно до займаної посади, і така поведінка ігумені була викликом усталеної церковно-адміністративної традиції. Але історія повернулася таким чином, що ця традиція була зруйнована хвилею революційних погромів святих храмів і монастирів, що накотилася. Не минула ця чаша і Введенську обитель.
Потрібно сказати, що монастир якимось чудовим чином ще досить довго зміг проіснувати, незважаючи на бурхливу пожежу революційних змін. Нова влада взялася за обитель лише 1922 року.
Смарагду було заарештовано під час проведення кампанії з вилучення церковних цінностей. Чекісти з ігуменями не церемонилися. Катували, били, та так, що врешті-решт після чергового допиту думали, що вона померла від побоїв.
Коли черниці обителі привезли матінку Смарагду до монастиря, вона чудесним чином ожила. Дізнавшись про це, чекісти знову забрали її до в'язниці.
Ми не знаємо напевне про те, чи справді померла матінка, а потім її дух повернувся до тіла. Або вона була в такому несвідомому стані після побоїв, що кати помилилися, прийнявши її за померлу. Як би там не було, ці події справили в душі сповідниці величезні зміни. Вона продовжувала жити, але ніби померла. Власне так, як і має жити кожен чернець. Тілом перебуваючи на землі, душею вона вже була в небесних обителях.
Незважаючи на відсутність складу злочину, матінку Смарагду засудили до трьох років позбавлення волі. Після відбуття терміну ув'язнення вона повернулася до монастиря. 1927 року обитель закрили остаточно, храми та приміщення віддали під склади, а черниць вигнали. Вісімдесят насельниць Введенського монастиря, більшість з яких вже були дуже похилого віку, опинилися на вулиці, без житла, грошей, одягу та продуктів харчування. З Божої милості їм вдалося на якийсь час оселитися в Козелецькому Георгіївському монастирі.
Але не довго довелося бути матінці Смарагді на волі. 1930 року її знову заарештовують «за антирадянську агітацію» й утримують під вартою в холодній камері з цементною підлогою, де не було можливості ні сісти, ні прилягти. Цього разу через відсутність доказів «злочинної діяльності» матінку відпустили. Але здоров'я ігумені, і так дуже слабке, ці знущання підірвали остаточно.
Сучасники згадували про матінку, як про земного ангела. Незважаючи на весь перенесений біль, на безліч хвороб, вона завжди залишалася лагідною, мовчазною, тихою, смиренною і молитовною. Ніхто жодного разу не чув від неї слів ремствування чи прокльонів щодо більшовиків.
Вона не бажала їм пекла, не говорила про те, що їхні діти страждатимуть і будуть мучитися. І це дуже важливий показник. Можна було б зазнати всіх цих мук і не отримати за них ніякого вінця, якби вона скотилася в злозичливість і ненависть до богоборців. Але матінка мала правильне влаштування душі.
Це саме те, чого треба вчитися і нам із вами. Тому що ми підходимо зараз до тієї межі, коли події більш ніж сторічної давності повторюватимуться знову вже в нашій сучасності.
Під час Другої світової війни 1941 року Введенський монастир знову було відкрито. Але вже в 1943 році його закрили знову, і матінка змушена була переїхати до Чернігова і оселитися недалеко від Троїце-Іллінського жіночого монастиря. У бесідах із сестрами, які з нею трудилися, преподобна часто згадувала про свою рідну Введенську обитель, говорила, що настане час, коли монастирі та храми відкриють, а її останки будуть спочивати в Ніжині, де пройшла більша частина її життя. Все сталося саме так, як передбачила преподобна Смарагда.
Померла вона 1945 року. Передбачаючи свою близьку кончину, матінка просила поховати її на монастирському цвинтарі, але щоб труну закопували неглибоко, оскільки доведеться її двічі переносити. Перше перепоховання сталося 1965 року, коли влада Чернігова прийняла рішення закрити монастирський цвинтар, а на його місці влаштувати парк. Тоді мощі преподобної були перенесені на інший цвинтар. А у 2011 році відбулося друге перепоховання її останків уже на території Ніжинського Введенського монастиря.
У 2012 році Священним синодом УПЦ було ухвалено рішення про шанування матінки в лику місцевошанованих святих Ніжинської єпархії. А у 2014 році відбулося її загальне прославлення і Синод Української Православної Церкви вніс ім'я преподобної сповідниці Смарагди (Оніщенко) у місяцеслів УПЦ.
Преподобна мати Смарагдо, моли Бога за нас!
