Заповіді Господні: «Не вбивай»

Позбавлення людини життя з давніх-давен вважалося злочином і тягло за собою покарання. Однак покарання ці були різні. І розрізнялися вони часто не лише за ступенем тяжкості злочину, а й за суб'єктом, щодо якого цей злочин було скоєно. Наприклад, були часи, коли за вбивство раба, який був безправним, могли й не покарати зовсім. Все докорінно змінилося з приходом на землю Христа.

Вбити іншу людину, перебуваючи в мирному, спокійному настрої психічно здоровій людині практично неможливо, тому що це неприродно, та й не потрібно. Збудити до вбивства може той чи інший гріх. З Біблії ми дізнаємося, що перше цілеспрямоване вбивство людина скоїла через заздрість, яку святитель Іоанн Златоуст називає скорботою через благополуччя ближнього.

Каїн убив свого молодшого брата Авеля за те, що несумлінно принесена Каїном жертва не була прийнята Богом, на противагу жертві Авеля, прийнятої Богом, про що було відомо Каїну (Бут. 4:3-8). Каїн спробував приховати вбивство через страх, що його спіткає те ж саме, проте був викритий Богом (Бут. 4:9-10).

Психологічний стан убивці – страх, який супроводжує людину, з яким їй доводиться жити разом з іншими гріхами, новими й старими.

Бог покарав Каїна: земля, яку він обробляв, не дає колишньої сили, він стає вигнанцем і мандрівником (Бут. 4:11–12). Каїн боїться, що кожен, хто зустріне його, уб'є його, мабуть, тому що пізнає в ньому вбивцю, побачивши на обличчі його злодіяння (Бут. 4:13–14). Бог же зробив знак Каїну і обіцяв, що кожен, хто вб'є його, тому воздасться всемеро (Бут. 4:15).

Старозавітна людина поступово звикла до скоєння вбивств і винищень народів заради виживання, через свою життєздатність, через військові закони давнини, оскільки таким шляхом здебільшого вирішували свої непорозуміння та конфлікти в Стародавньому світі. І множилися гріхи людей, ще більше заплутуючи їх спотворений колишніми гріхами життєвий шлях.

Знаючи схильність людини до гріха вбивства і можливість здійснення цього гріха, Бог все ж таки дає людині заповідь «Не вбивай» (Вих. 20:13). Чому? Тому що народ уже вихований у послуху Богові може через смирення приборкувати цю пристрасть, знаючи, що Бог допоможе йому в тому блазі, яке він просить у Нього.

Заповідь «не вбивай» охороняє право людини на життя, яке дає лише Бог (Іов. 10:10–12). І тільки Бог має право його відібрати.

Чому не сказано, що вбивство є зло? Про це святитель Іоанн Златоуст повідомляє в проповіді до антіохійського народу так: «Бо совість попередньо навчила нас цьому, і Він говорить про це як уже з знаючими та розуміючими». До категорії вбивства відноситься і самогубство, скоєне «від образи людської, або в іншому випадку від малодушності» (правило Тимофія Олександрійського, 14), і позбавляє згідно зі згаданим правилом самогубців відспівування та посмертного церковного поминання.

Заповідь не говорить про самогубство як про гріх убивства. Блаженний Августин Іппонський у своєму творі про «Град Божий» повідомляє: «Не випадково у священних канонічних книгах не можна знайти Божественного розпорядження чи дозволу на те, щоб ми завдавали смерті самим собі навіть заради набуття безсмертя або задля уникнення та звільнення від зла. Коли Закон каже: "Не вбивай", слід розуміти, що він забороняє і самогубство».

Поширеним гріхом вбивства є аборт, викидень, позбавлення життя тільки зародженої людини.

У Старому Завіті Законом наказувалося грошове відшкодування для того, хто вдарив, чоловікові жінки, у якої від удару стався викидень (Вих. 21, 22). За штучний викидень (аборт) канонічну відповідальність несе і сама жінка (правило Анкірського собору 21; святителя Василя Великого 2; святителя Іоанна Постника 22), і ті, хто його здійснив (правило Трулльського собору 91; святителя Василія Великого 8; Василія Великого 8; 2; святителя Іоанна Постника 21). Батьки не мають права розпоряджатися вже зачатим життям, оскільки вони не є його розпорядниками, а знаряддями в руках Божого промислу, який може дати дитину, а може і не дати.

Заповідь «не вбивай» Іісус Христос поширює і на недобрі слова щодо ближнього. «Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб'є, підпадає він судові. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака (пуста людина), підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній» (Мв. 5:21-22).

Ці застереження Іісуса Христа показують, яка ціна поганого слова і що словом можна вбити людину. Не лише вбити можна фізично, а й морально.

До порушення заповіді «не вбивай» можна віднести такий гріх як наклеп, обмова, тому що переданий зазвичай третім особам, він може повернутися до того, проти кого цей наклеп сказаний і це повідомлення може призвести до самогубства або інших тяжких гріхів.

Людина, яка вчинила вбивство, живе з наслідками цього гріха, що обтяжують її душу, все життя. Однак, усвідомивши цей гріх, вона може, знайшовши в собі сили, віддатися молитві Богу і добрим справам, іноді докорінно змінивши своє життя.