Чернецтво і влада: від ненависті до любові і назад

Господь наш Іісус Христос каже нам: «Царство моє не від цього світу». Апостол Павло підтверджує це у посланні до филип'ян: «Життя ж наше на небесах», у новітніх перекладах це перекладається як батьківщина, громадянство.

Ми живемо у світі, що в більшості своїй ненавидить Христа і Його Церкву, але щоразу, стикаючись із цією ненавистю, дивуємося цьому, боїмось, переживаємо, ніби це щось незвичайне. Споконвіку світ намагався знищити християнство. Спочатку намагався витоптати його паростки, потім зрубати зміцніле дерево, у наші дні намагається отруїти глибоке коріння християнства отрутою брехні та наклепу, заміною та фальсифікацією.

Кожен християнин є метою диявола та його слуг. Але більшими противниками для нього є ченці та монастирі.

Чернецтво в сучасному світі, як і в колишні часи, є свідченням Христа і спасительним кругом для мирської людини. У той час як світ намагається утримати його різними турботами, піклуваннями, інтересами та пристрастями, чернецтво саме прагне протилежного і захоплює за собою душі вірних. Воно одним існуванням своїм свідчить про Євангеліє, показує тим, хто живе, що життя може мати вищу мету, що людина гідна набагато більшого, ніж просто тимчасового життя, і на неї чекає вічність.

Прообразом християнського чернецтва був Іоанн Хреститель. Він вів самотній, бездоганний у моральному та релігійному відношенні спосіб життя в пустелі, закликав людей до покаяння, до виконання Божих заповідей. І як вчинила з ним влада в особі іудейського володаря Ірода Антипи? Відрізала голову.

Монашество завжди було охоронцем істини, благочестя та християнської досконалості. Воно відіграло велику роль у житті Церкви й на Русі, і водночас світська влада завжди ставилася з ревнощами до авторитету чернецтва. Так було з родоначальником чернецтва у Києві – преподобним Антонієм Печерським. Спочатку в нього стався конфлікт із київським князем Ізяславом щодо постригу в ченці наближених до двору людей, а пізніше йому й зовсім довелося надовго залишити створені ним святі печери через тиск влади.

Всемогутній Бог нерідко зло перетворює на благо, і ті гоніння на великого святого Києво-Печерської лаври обернулися основою нового печерного монастиря у Чернігові, появою нових ченців, храмів та монастирів.

Яскравим прикладом протистояння державної влади та Церкви, несправедливості та правди можна назвати житіє святого митрополита Московського та всієї Русі Филипа II. На його час випав складний час уряду Іоанна Грозного. Тоді навіть бояри вдома не наважувалися висловити вголос свій страх і скорботу, побоюючись опричників. І лише сміливий голос святителя-ченця публічно засудив жорстокість царя.

На погрози і всілякий тиск святий Филип відповів: «Я – прибулець на землі, як і мої батьки, і за істину благочестя готовий зазнати і позбавлення сану, і різних мук». Так згодом і сталося. Після невдалих спроб переконати митрополита і змусити його прийняти сторону царя, молитовника задушили.

В історії Церкви безліч прикладів того, як земні правителі розправлялися з неугодними та незручними представниками Церкви. І ченці першими приймають удар. Так було в період іконоборства, коли за шанування святих ікон чернечі зазнавали жорстоких гонінь. Так відбувалося під час насадження унії в Україні.

І тоді, як це часто було в нашій історії, основний удар прийняли на себе Києво-Печерська лавра та Почаївський монастир, братія яких стала на чолі опору насильницькому насадженню греко-католицтва.

Досить, що у ХVIII-ХIХ століттях чернецтво значно обмежувалося законодавчо, що було з соціальними змінами у суспільстві після реформ Петра I. Сильним ударом по господарській діяльності і матеріальному становищу чернецтва стала секуляризація церковних земель, здійснена імператрицею Катериною II. Кількість монастирів і чернечих примусово скорочувалося, вони були поділені на класи, для монастирів встановлені штати. Парадоксально, але цей занепад господарської діяльності згодом спровокував піднесення морального та духовного рівня чернецтва.

А тепер згадаємо події столітньої давності, як під нуль викорінювали чернецтво і в 30-ті роки ХХ століття практично не залишилося монастирів, що діють, на величезній території колишньої православної імперії. Монашество тоді зазнало небачених репресій із боку радянської влади. У повоєнні роки нестримне насильство змінилося сильним тиском із боку держави, яка, наче в бетон, закочувала будь-який прояв інакодумства. Монашество практично зникло, величні споруди монастирів перетворилися на музеї і заповідники, а деякі і на руїни.

Новітня історія свідчить про вічне протистояння влади в особі т.зв. демократичних держав та чернецтва. Ми бачимо, що в цьому не особливість якихось окремих країн і локальні проблеми, а цілеспрямована політика тих сил, які мають могутність і владу, бажають завдати шкоди Церкві.

Тут і утиски монахів на Афоні в Греції, дискримінація та знищення монастирів сербського краю Косово, знищення монастирів у Сирії, спроби захоплення святинь у Чорногорії, а тепер і події масштабних гонінь в Україні. Наступ на міські собори, храми та церкви в регіонах, де останнім часом головним фронтом є видавлювання ченців та черниць із давніх монастирів.

Важко уявити історію та життя Церкви без чернецтва. Чернечі ​​громади та монастирі завжди були носіями християнського життя в Церкві та силою, орієнтованою на служіння та творення інших служінь у Церкві. Незважаючи на самодостатність та замкнутість, монастирська обитель ніколи не представляла окремого та незалежного організму по відношенню до Єдиної Церкви. Історик і релігійний філософ Лев Карсавін писав: «Черниця – центр християнського життя, і монастир – не притулок тих, хто спасається, а орган християнізації мас». Монашество – це підбадьорення для світу і постійне джерело оптимізму у свідченні Розіп'ятого і Воскреслого Христа.

У ті рідкісні часи, коли влада будь-яких країн мирно співіснувала з Церквою Христовою, це явно йшло на користь державам. Але влада змінювалася і нові володарі приносили на свій трон свої амбіції та переконання, не бажаючи робити висновки з попередніх правлінь, і все починалося спочатку.

Сьогодні християнство знову перебуває під натиском безбожного світу, і в дні сумнівів і скорбот святість чернечого житія має стати тим маяком, якого прагнутимуть і церковні люди, і ті, хто приходить до Христа.

Монастир, як місце смирення, приречений бути більмом в оці у суспільства споживання, в тоталітарному суспільстві, тож вбудовування чернецтва в схему світу, що деградує, обернулося б повною катастрофою. Есхатологічний дух, який зберігає чернецтво, захищає церкви від мирського духу та поєднання з гріховними станами, що суперечать Євангельському духу. І хочеться вірити, що чернецтво, як і сама Церква Христова, буде навіки.