Поминальна субота: свідоцтво про тих, хто переступив поріг вічності
Протягом Великого посту ми частіше, ніж зазвичай звертаємося до поминання померлих. Друга, третя та четверта суботи Чотиридесятниці є поминальними.
Будь-яка заупокійна молитва є клопотанням Церкви за тих її членів, які переступили поріг вічності. І в цьому клопотанні не таке важливе значення має зміст звичайних заупокійних прохань («милості Божої, Царства Небесного і залишення гріхів»), скільки те, через що ми дерзаємо про все це просити. Молитва про померлих – це насамперед свідчення. Свідчення приналежності до Церкви тих, про кого вона просить. Молячись за тих, хто почив, ми свідчимо про їхню приналежність до Церкви.
Ось він, Господи, наш померлий. Він прожив небездоганне життя, не був чужий гріха, не позбавлений пристрастей. Але він – наш, він – чадо Церкви і ми, церковна повнота, сьогодні разом просимо про нього та інших таких же, що вони жили і померли в лоні Твоєї Церкви, в єдності та мирі з нею. Тому просимо удостоїти їх можливих небесних благ.
Звідси логічним виглядає той факт, що Великим постом Церква молиться за померлих посилено. З одного боку, сама по собі Чотиридесятниця є часом подвигу. Нехай малого, нехай далеко не досконалого, але все ж таки подвигу. Коли людина несе подвиг, її молитва стає хоч трохи, але більш чистою й уважною. Так чи інакше, а в спілкуванні з Богом вона старанніша і благоговійніша, ніж у будь-який інший час. І як тут не згадати тих, хто потребує нашої молитви і церковного клопотання набагато більше живих?
З іншого боку, важливо і те, що Церква протягом посту молиться за покійних соборно. Повторимося, церковна молитва про померлих є насамперед свідченням єдності Церкви, що поширюється як на християн, що живуть у нашому світі, так і на тих, хто живе у вічності.
Великий піст – час подвигу. У кожного він свій, але зусилля над собою виявляє кожен. Однак подвигу не буває без спокус. Тим більше, коли спокуси, як то кажуть, валяються на дорозі.
Одна з них – гордовитість. Людина, що несе подвиг, на якомусь етапі починає відчувати себе якоюсь самодостатньою одиницею, людиною, яка будує, так би мовити, взаємини з Богом самостійно. Навіть у Церкві вона починає бачити не більше ніж посередника.
Особисто мені як священнику таких індивідів доводиться бачити дедалі частіше. Раніше міркування на тему «я сам можу молитися Богу і посередники мені не потрібні» були прерогативою нецерковних і майже невіруючих осіб. Сьогодні такі висловлювання нерідко доводиться чути від цілком релігійних громадян. І ось на тлі всього цього Церква нагадує нам про те, що всі ми, християни, єдині у Христі, але єдність ця виявляє в собі виключно Церкву як середовище, в якому єдино можливий діалог людини і Бога.
Так, звертатися до Всевишнього може будь-яка людина, у будь-який час і на кожному місці. Але будь-яка людська молитва, навіть найщиріша і найчистіша – не більше ніж монолог. А діалог людини з Богом можливий виключно в Церкві. Тільки в Церкві Бог відповідає на молитву людини, прощаючи їй гріхи, долучаючи її до живої реальності Свого Небесного Царства, освячуючи і перетворюючи її.
Наголошуючи на своїй єдності, що тягнеться за межі світу і часу, Церква не дозволяє нам забути, що людина перед Богом – це людина в Церкві, інакше просто не може бути.
Отже, пропонуючи нам участь в уставному поминанні померлих, Церква звертає нашу увагу на те, що в рамках Великого посту має особливе значення. На необхідність молитовно пам'ятати про тих, хто потребує нашої молитви та церковного клопотання найбільше. На те, що наш особистий подвиг може бути корисним не лише нам одним.
І, нарешті, на те, що діалог з Богом, який так старанно вибудовується нами через посильний пісний і молитовний подвиг, можливий лише за умови нашої єдності з Церквою, нашої приналежності до неї, нашого вміння і бажання жити в її лоні, за правилами, пропонованими нею, відповідно до багатовікового досвіду благочестя, що дбайливо зберігається нею, незалежно від історичних перипетій і потрясінь сьогоднішнього дня.
