«І звели церкву Покрови Пресвятої Богородиці та припинився мор...»
Як наші предки боролися з епідеміями набагато страшнішими, ніж коронавірус і що таке «буденна церква» – у короткому історичному нарисі Олени Шокало.
Зараз, коли епідемія коронавірусу більшу частину Православного світу залишила без храмів, корисно згадати, що наші предки стикалися з епідеміями, причому набагато більш смертоносними, ніж COVID-19. Чума, холера, тиф, інші хвороби, що викошують десятки тисяч людей, називали одним словом – мор.
Цікаво, що тоді мислення православних людей значно відрізнялося від того, що ми часто спостерігаємо сьогодні. Замість того, щоб повністю відмовитися від відвідування храму і чекати вдома закінчення мору, віряни будували нові церкви. І як не фантастично це звучить, у місцях, де зводили такі храми, хвороба відступала, епідемії припинялися. З точки зору законів медицини це звучить як абсурд, а з позиції віри?
* * *
Чи можна побудувати храм за один день? «Навряд чи», – похитають головою будівельники та архітектори.
А можна будівництвом храму зупинити моровицю таку, як скажімо, бубонна або легенева чума або холера? Тут із невпевненістю почнуть знизувати плечима лікарі, санітарні інспектори.
Звичайно, ці питання можуть здатися дитячими, наївними, дурними, взятими з якоїсь казки. І все ж.
«Про єдиний день»
Відомо, що в різні часи люди по-різному боролися з моровими пошестями. Найпоширенішим заходом був, звичайно ж, строгий карантин. Але тут, на нашій території ще з часів Київської Русі був розповсюджений один не зовсім звичайний спосіб, яким користувалися протягом багатьох століть. І полягав він у зведенні так званих буденних храмів.
Буденним храм називався тому, що будувався в рекордно короткий термін – всього за один день, «про єдиний день». Це, напевно, здасться дивним. Хіба храм можна побудувати за один день? Навіть нам, що живуть у ХХІ столітті, таке здається казкою. Що вже говорити про будівельників глибокого Середньовіччя. І тим не менш, у багатьох літописах ми знаходимо численні згадки про зведення таких храмів. Такі храми називалися ще обітними, тому що будувалися за обітницею під час серйозної небезпеки або в подяку Богу за позбавлення від лих і мору.
В літописі сказано: як тільки печеніги пішли з Василькова, князь негайно виконав свою обітницю – «поставив церкву і створив свято велике».
Вважається, що перший буденний або обітний храм збудував ще рівноапостольний князь Володимир у місті Василькові під Києвом. 996 року у Києві святкували освячення Десятинної церкви. Прийшла звістка про напад на Васильків печенігів. Великий князь Володимир Святославович поспішив туди з дружиною, але був розбитий, і сам дивом врятувався, заховавшись під мостом. Сидячи в своєму сховку, він дав обітницю побудувати у Василькові церкву Преображення, «оскільки було то в свято Преображення». В літописі сказано: як тільки печеніги пішли з Василькова, князь негайно виконав свою обітницю – «поставив церкву і створив свято велике».
З тих пір буденні храми будували під час великих лих або щоб уберегтися від війни. Але найчастіше їх зводили під час повальних морових настроїв, таких, як, наприклад, епідемія чуми 1654 року або мор 1417 року, названий Анастас’їнським. Потрібно сказати, що це були не поодинокі випадки в історії. Буденні храми будувалися на Русі повсюдно. Остання буденна церква була побудована жителями Костроми в 1757 році.
Усім миром
У будівництві буденних храмів брали участь всі, незалежно від статі, звання та віку. В один день збиралися жителі міста або декількох сіл і приймали на себе обітницю побудувати храм. Одягалися у все чисте, накладали на себе піст і з молитвою приступали до роботи.
Матеріали для храму теж збирали всім світом. Будівництво починалося рано вранці, найчастіше ще затемна, і зазвичай закінчувалося до заходу сонця. Увечері того ж дня храм освячував, і відразу ж у ньому відбувалося Богослужіння.
Спорудження такого храму було не просто спільною роботою, а в першу чергу подвигом молитви і загального покаяння. Це був одностайний молитовний порив до Бога з надією на Його милість і допомогу в позбавленні від лиха. Такі храми вважалися особливими, чистими, адже вони зводилися в найкоротші терміни, найчастіше на межі сил. Під час будівлі ніколи було відволікатися на щось зовнішнє, гріховне. Це була чиста жертва покаяння.
Бувало і так, що в один день зводилося кілька таких храмів у різних містах. Так у Патріаршому літописі говориться, що в 1417 році в період страшного мору в Новгороді, Пскові, Твері і Торжку люди одночасно за обітницею зводили дерев'яні храми і в цей же день в них відбувалися богослужіння.
Найчастіше спеціально для таких храмів, в короткі терміни писалися і буденні ікони, які ставали місцевими святинями. З ними потім щорічно проводились хресні ходи на спомин про чудесне визволення від лиха.
«І мор припинився...»
Звичайно, буденні храми не могли бути великими. Будувалися вони виключно з дерева і були найпростішої конструкції. Не були вони і довговічними. Траплялося, згорали під час великих пожеж. І все ж це були особливі церкви. Свідоцтва одностайного покаянного крику і милості Божої – у відповідь.
Адже те, що ми читаємо в багатьох літописах не може не дивувати.
«В літо 6925 (1416/17 р.) був мор по всій землі Руській, не встигали ховати. І новгородці поставили церкву мучениці Анастасії і була вона освячена того ж дня, і мор припинився».
«В літо 6982 (1473/74 р.) на Устюзі мор був сильний на люди. І сотворили устюжани обітницю, за один день поставили церкву Воскресіння Христового над ровом і мор припинився».
Ось дивовижний приклад незвичайного смирення і старанності із Псковського літопису: «В літо 7030 (1521/22 р.) ...поставили церкву святого Варлаама... і мор не припинився. І тоді поставили іншу церкву Покрови Пресвятої Богородиці... і мор припинився».
А ось докладний опис зведення найвідомішого з буденних храмів – вологодського Спасо-Всеградського собору, збудованого під час страшної чуми 1655 року, спустошення мало не половину Європи: «Літа 7163 (1655 р.) 18 жовтня дня, під час мору, на пам'ять св. апостола і євангеліста Луки, поставили одноденний храм в ім'я Всемилостивого Спаса Смоленського на Вологді на старій площі; почали рубати ... о 6 годині ночі, і клали світочі і світили світло; а зрубали за дві години до дня; і почали святити о 5 годині дня. І побачив Господь віру і моління рабів своїх і слізне покаяння про свої гріхи, той великий гнів на милість переложив та моровицю утамував: і від того дня мор на Вологді припинився».
Ці скупі свідчення, що дійшли до нас з глибини століть, закінчуються однією і тією ж короткою фразою – «і мор припинився». У повному зібранні російських літописів можна зустріти безліч таких повідомлень. Для багатьох з нас подібне не вкладається в голові. Люди під час епідемії, відкинувши всякий страх, збираються разом, на кінець сил будують храм – і хвороба відступає.
Що ж, віра і побожність наших предків завжди дивувала багатьох. Ось, наприклад, що пише Макарій III, Патріарх Антіохійський, який під час страшної чуми 1654 року був у Москві: «Справді, цей народ істинно християнський і надзвичайно побожний, бо, як тільки хто-небудь, чоловік або жінка, захворіє, то присвячує себе Богові: запрошує священиків, сповідається, долучається і приймає чернецтво, що роблять не тільки старці, але й молоді чоловіки і молоді жінки; все ж своє багатство і майно відмовляє на монастирі, церкви і бідних».
Про що люди піклувалися в першу чергу? Про спасіння душі. Де зараз нам, котрі сподіваються виключно на чудеса медицини та техніки, знайти силу для такої віри?
День нинішній
У рік святкування 1020-річчя Хрещення Русі, напередодні свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, в Києві, Москві й Мінську були побудовані одночасно три храми. Зведені вони були за один день у столицях трьох держав, народи яких вийшли з єдиної хрещальної купелі.
У 2008 році був мирний, благополучний час, і зведення буденних храмів мало, скоріше, символічне значення. Зараз часи зовсім інші, ми практично стоїмо в такій же ситуації мору, які переживали наші предки. Звичайно, нам зараз недоступна така віра, коли люди замість того, щоб перечекати біду в замкнених будинках, виходили, разом робили спільну справу і перемагали хворобу.
Оптинський старець Нектарій, порівнюючи себе зі святим Герасимом Йорданським, приручившим лева, говорив, погладжуючи свого кота: «Старець Герасим був великий, тому у нього був лев. А ми малі – у нас кіт».
Безумовно, старець говорив це від смирення. І ми не закликаємо нікого будувати зараз нові храми, такої віри у нас, на жаль, немає. Але робити те, що в наших силах, ми зобов'язані, і перш за все – це посилення молитви. Для якогось числа щасливчиків, які ще можуть потрапити на богослужіння – це молитва соборна.
Тим же, хто змушений зараз дивитися трансляції вдома, потрібно, напевно, згадати, що молитва в церкві – це не осоружна звичка, а справді щастя. Щастя, яке, як виявилося, так легко втратити.
І допоможи нам всім Бог.
