«Боятися нема чого: останнє слово не за смертю, а за життям»

Це було в концтаборі Равенсбрюк, майже в самому кінці війни. До перемоги залишалося трохи більше місяця. Вранці 31 березня під час однієї з чергових «селекцій» була відібрана група в'язнів для відправки в газову камеру. Одна з ув'язнених, ще зовсім молода дівчина, дев'ятнадцяти років, почала кричати і битися від жаху близької смерті.

З групи тих, кого в цей день минула страшна доля, до неї вийшла невисока жінка похилого віку, обійняла її і сказала: «Не бійся, останнє слово не за смертю, а за життям. Боятися нема чого». І пішла замість неї на смерть.

Цією жінкою була російська поетеса Єлизавета Юріївна Кузьміна-Караваєва, відома всьому світу під ім'ям матері Марії. Люди, які добре знали її, говорили, що трагічний кінець матері Марії цілком відповідає всьому її подвижницькому життю: безмежної любові до людини і – безмежній вірі. В цьому році виповнюється 75 років від дня її мученицької кончини.

*   *   *

Колись, ще в 1934 році, в одному із записників мати Марія залишила такий запис: «Є два способи жити. Абсолютно законно і поважно ходити по суші – міряти, зважувати, передбачати. Але можна ходити по воді. Тоді не можна міряти і передбачити, а треба тільки весь час вірити. Мить безвір'я – і починаєш тонути». Без сумніву, Мати Марія дотримувалася саме другого з названих способів.

Але така віра не дається сама по собі. І, якщо вдивитися в життя матері Марії пильніше, то стане видно, що її зростання у вірі було справжнім щоденним подвигом.

Єлизавета Юріївна Кузьміна-Караваєва (уродж. Піленко) народилася 8 грудня 1891 року в Ризі. З дитинства вона захоплювалася віршами Лермонтова, Бальмонта, Блока. У 15 років вона зазнала перший страшний життєвий удар – несподівано помер батько. «Ця смерть нікому не потрібна. Вона несправедливість. Значить, немає справедливості. А якщо немає справедливості, то немає і справедливого Бога. Якщо немає справедливого Бога, то значить і взагалі Бога немає», – так переживала вона цю трагедію. Її дитячий світ похитнувся. Вихована, як вона сама зізнавалася, в «полум'яній віри і любові до Бога», вона на якийсь час втратила опору в житті.

Єлизавета зрозуміла, що мережива витончених літературних і філософських дебатів – не її шлях. Вона хотіла жити, а не задовольнятися розмовами про життя.

Потім був переїзд з матір'ю в Петербург. Заміжжя. Вечори в знаменитій «вежі» В'ячеслава Іванова. Знайомство з Блоком. Захопленість революційними ідеями. Але дуже швидко Єлизавета зрозуміла, що мережива витончених літературних і філософських дебатів – не її шлях. Вона хотіла жити, а не задовольнятися розмовами про життя.

«Всі були за революцію, говорили найвідповідальніші слова. А мені ще більше було прикро за нас. Адже ніхто, ніхто за неї не помре. Прокричать всю ніч – до ранкової яєчні – і зовсім не зрозуміють, що померти за революцію – це відчути справжню мотузку на шиї ... І шкода революціонерів, тому що вони вмирають, а ми можемо тільки розумно і піднесено говорити про їхню смерть», – так писала вона багато років по тому в статті «Зустрічі з Блоком».

Потім була революція, громадянська війна. У 1923 році постало питання про еміграцію. В еміграцію Єлизавета слідувала звичайним для багатьох біженців шляхом. Спочатку – на південь, до Грузії, потім – в Константинополь, потім в Белград, і нарешті – в Париж. На той час їй було 31 рік, Єлизавета була одружена і мала трьох дітей. Молодша дочка Настя народилася вже в Белграді, під час короткого перепочинку на цьому довгому шляху на чужину.

Саме з хворобою і смертю Насті 7 березня 1926 року в Пастерівському інституті в Парижі і пов'язаний той внутрішній переворот, з якого і народилася монахиня Марія. Або правильніше сказати – мати Марія.

«Розбите серце стає ширше»

Колись, ще в кінці 19 століття, геніальна американська поетеса Емілі Дікінсон в одному з листів написала коротку фразу: «Розбите серце стає ширше». Думаю, ці слова можна повною мірою віднести до матері Марії.

У розмові з письменницею Тетяною Манухіною вона так передавала все, що з нею сталося:

«Я не знаю, чи говорила я вам про смерть моєї другої дочки. Вона померла в клініці Пастерівського інституту. Маленька ... їй було 4 роки ... І ось, коли я йшла за труною по кладовищу, в ці хвилини зі мною це і сталося – мені відкрилося інше, якесь особливе, широке-широке, всеосяжне материнство ... Я повернулася з кладовища іншою людиною ... Я побачила перед собою нову дорогу і новий сенс життя: бути матір'ю для всіх, всіх, хто потребує материнської допомоги, охорони, захисту. Я говорила зі своїм духівником, сім'єю, потім поїхала до митрополита».

Вона приймає не зовсім очікуване для всіх, хто її знав, рішення – прийняти чернецтво. Потрібно сказати, що чернецтво саме по собі не було її метою. Як писав митрополит Євлогій, «чернецтва в строгому сенсі вона не тільки не розуміла, але навіть заперечувала». І називала свою роботу «чернецтвом в миру».  

«На Страшному Суді мене не запитають, чи успішно я займалася аскетичними вправами і скільки я поклала земних поклонів...»

Постриг відбувся в березні 1932 року. Вона була наречена Марією на честь преподобної Марії Єгипетської і могла з повною відповідальністю сказати, що нарешті знайшла той шлях, який шукала, про який писала біля ліжка вмираючої дочки: «Про що і як не думай, – більшого не створити, ніж три слова: «любіть один одного!», тільки до кінця і без виключення, і тоді все виправдано і все життя освітленн, а інакше гидота і тяжкість ... Шлях до Бога лежить через любов до людини, і іншого шляху немає ... На Страшному Суді мене не запитають, чи успішно я займалася аскетичними вправами і скільки я поклала земних поклонів, а спитають: чи нагодувала я голодного, одягла голого, відвідала хворого і ув'язненого у в'язниці. І тільки це запитають».

І мати Марія починає діяти. За допомогою своїх друзів і при фінансовій підтримці митрополита Євлогія вона орендує невеликий особняк на вулиці Сакс, де з'являється перший гуртожиток для російських зі столовою і домашньою церквою. Тут знаходять притулок всі, кому нікуди йти, хто зневірився знайти роботу і підтримку. Через два роки в будинку на вулиці Лурмель Мати Марія влаштовує жіночий гуртожиток. Потім на вулиці Фор обладнає будинок для одиноких чоловіків, на вулиці Франсуа Жерар – будинок для сімейних. У невеликій садибі під Парижем влаштовує санаторій для хворих на туберкульоз. Тут же з часом облаштовується і будинок для людей похилого віку із середовища російських емігрантів.

Грошей завжди не вистачає. Допомоги – великої, реальної – чекати нізвідки. Все складається якось по крихтах, по крупицях. Але врешті-решт якимось неймовірним дивом кожна справа облаштовується.

«Нічого, побачимо, – каже Мати Марія. – Треба вміти ходити по водах. Апостол Петро пішов і не потонув же. Бережком йти, звичайно, вірніше, але можна до призначення не дійти. Ні, ні, треба вміти ходити по водах».

Вона їздить по домівках для божевільних, відшукує і витягує звідти руських. Цілком здорових людей, вимушених залишатися там тільки тому, що їм нікуди йти

У цьому ходінні по водах і полягає головний принцип її життя. У вірі і безперестанній роботі. У гуртожитку на Лурмель немає кухарки? Вона відправдяється на кухню. Нікому піти на ринок? Вона бере тачку, мішки і поспішає на ринок. Згодом у неї навіть складаються певні відносини з ринковими продавцями. Їй за копійки, а то і зовсім даром віддають все, що не продалося, що втратило товарний вигляд.

В цей же час вона звалює на себе і зовсім непосильні на ті часи завдання – їздить по домівках для божевільних, відшукує і витягує звідти руських. Цілком здорових людей, вимушених залишатися там тільки тому, що їм нікуди йти.

У свою діяльність Мати Марія залучає і дітей – Гаяну і Юрія. У гуртожитку на Лурмель вона влаштовує релігійно-філософські семінари, літературні вечори, читає вірші улюблених поетів. Ця її діяльність не обмежується виключно Парижем. Вона виступає з лекціями, організовує бесіди з літераторами та поетами, їздить по містах Франції з місіонерськими доповідями, багато з яких закінчуються особистими бесідами, майже сповідями.

«Я поспішала на вокзал, – писала мати Марія про свою поїздку в Марсель, – наганяє мене один з моїх співрозмовників. Пішли разом. «Знаєте, – раптом каже він, – я нині вранці вирішив безповоротно: сьогодні накладу на себе руки ... Ваш приїзд завадив, але це тільки тимчасово. Жити так, як живемо – абсурд». Я накинулася на нього з усією силою переконання, на яку тільки в ту хвилину була здатна. Було ясно, залишати його в цьому стані не можна.

«Сьогодні ж ви поїдете зі мною в Тулузу, – сказала я рішуче, – там є сім'я, мої друзі, у них і оселитеся, а пізніше видно буде, як вам влаштуватися». Увечері ми поїхали. Я розуміла, що з трагічного становища йому самому не вийти. Тоді ж відвезла його в Тулузу і, як хвору дитину, здала на руки сім'ї С. Ця сім'я чудова. Трудящі люди малого достатку, але великої любові. Людина потрапила до них, як до Царства Небесного».

Багато з тих, хто знав її, ніби не змовляючись, так і називали її – одним цим коротким словом – Мати, немов це було найточнішим вираженням її внутрішньої сутності.  

Скрізь, де б вона не з'являлася, з ким би не зустрічалася, вона вела себе так, ніби справді була матір'ю – для всіх. Примітно, що багато хто знав її, ніби не змовляючись, так і називали її – одним цим коротким словом – Мати, немов це було найточнішим вираженням її внутрішньої сутності.

Восени 1939 року почалася Друга світова війна. Через півроку був окупований Париж. У цей час будинок на Лурмель стає своєрідною ланкою французького Опору. Тут готують фальшиві свідоцтва про хрещення для євреїв, влаштовують для них тимчасові притулки.

«Якою іншою могла бути позиція матері Марії в Парижі під час німецької окупації, як не цілковита, чарівна ... сповідницька, демонстративна допомога євреям», – пише архієпископ Сан-Францисський Іоанн (Шаховськой).

«Допомогала всім нужденним – євреям і не євреям»

Мати Марія була арештована в лютому 1943 року. Їй були пред'явлені звинувачення в приховуванні і допомоги євреям. На це вона відповіла: «Допомагала всім нужденним – євреям і не євреям». За наказом окупаційної влади матір Марію, її сина Юрія, священика Дмитра Клепиніна відправили до в'язниці.

Два останніх роки свого життя вона провела в концтаборі Равенсбрюк. Але і тут за спогадами багатьох в'язнів вона продовжувала свою діяльність – підтримувала, втішала, влаштовувала християнські бесіди, доповіді про головні події з історії Руської православної Церкви. Вчила жити навіть в цих страшних умовах. Вчила, що страждання – тільки незвичайна робоча ситуація, яка аж ніяк не перекреслює життя, а навпаки – робить гостріші переживання кожної хвилини.

Навіть вид труби крематорію, що безперервно димить, вона використовувала, як засіб заспокоїти і втішити: «Тільки тут над самої трубою крематорію клуби диму похмурі, а піднявшись вгору, вони перетворюються в легку хмару, щоб потім зовсім розвіятися в безмежному просторі. Так і наші душі, відірвавшись від грішної землі, в легкому неземному польоті йдуть у вічність для цього радісного життя».

На завершення – один з найбільш знакових віршів Матері Марії, який вона написала через рік після свого постригу.

Пусть отдам мою душу я каждому,
Тот, кто голоден, пусть будет есть,
Наг – одет, и напьется пусть жаждущий,
Пусть услышит неслышащий весть.

От небесного грома до шепота,
Учит все – до копейки отдай.
Грузом тяжким священного опыта
Переполнен мой дух через край.

И забыла я, есть ли средь множества
То, что всем именуется – «я».
Только крылья, любовь и убожество,
И биение всебытия.

Можна з повною відповідальністю сказати – кожне слово тут не залишилося просто написаним на папері. За кожним рядком – величезний тягар справ і багато врятованого життя.

*   *   *

16 січня 2004 року Мати Марія була канонізована, як преподобномучениця, разом зі своїм сином Георгієм Скобцовим, священиком Дмитром Клепініним і Іллею Фондаминським. У 1985 році ізраїльський Яд Вашем удостоїв Єлизавету Скобцову (матір Марію) і священика Дмитра Клепиніна почесного звання Праведник народів світу.

Яко свідків Істини / і благочестя проповідників, / божественними гідно вшануємо похвали / Димитрія, Марію, Юрія і Іллю, / узи, страждання і неправедне осудження котрі зазнали, // і яко мученики нетлінними вінцями увінчани.