«Пал Палич, рятуй!»: Як вантажник став святим і зупинив епідемію

«Пал Палич, рятуй!». Треба сказати, це була, напевно, найдивовижніша молитва, яку мені коли-небудь доводилося чути. Тим більше дивно таке звернення звучало з вуст маститого протоієрея цілком собі інтелігентного вигляду, який вимовляв його не тільки «з почуттям, з толком, з розстановкою», а й з незвичайною надією в голосі, розмашисто осіняючи себе хресним знаменням. Можна було б списати все на приватне дивацтво батюшки або на проблеми зі слухом у автора цих рядків, але не в ситуації, що склалася – занадто гострим було загострення пристрастей і надто дорогим – «ціна питання»: наш паломницький автобус без видимих на те причин застряг на КПП, і прикордонники геть відмовлялися пропускати його далі.

В сотий раз переглядалися документи, керівник групи, білий як стіна, раз у раз бігав у зелененький будиночок пропускного пункту і назад, не розуміючи в чому справа. Можливість відправитися в таку бажану поїздку з кожною хвилиною все більше ставала схожою на утопію. Ми нервували, забувши про молитву. Тільки отець Геннадій, присівши біля водія, тихенько, але настійно волав: «Пал Палич, рятуй!»

Прикордонник здивовано обернувся на отця Геннадія, який молився, насупився і повільно пройшов по салону.

Двері автобуса в черговий раз відчинилися. Всередину піднявся керівник групи, а за ним – молодий прикордонник з купою наших паспортів, міграційних карток і ще якихось папірців в руках. По виду тих, хто увійшли, було зрозуміло, що нічого хорошого нам не світить. Запанувала тривожна тиша. «Пал Палич, рятуй!» – долинуло з переднього сидіння. Прикордонник здивовано обернувся на отця Геннадія, який молився, насупився і повільно пройшов по салону, пильно вдивляючись в наші перелякані обличчя. Потім також неспішно повернувся назад, до дверей. Ми напружилися, чекаючи найгіршої розв'язки, але вона виявилася несподівано позитивною.

– Щасливої дороги! – погранець звичним жестом віддав честь і покинув автобус, залишивши нас у цілковитій розгубленості.

Пейзажі за вікном швидко змінювали один одного, і з кожною хвилиною від злощаснонр кордону нас відділяло все більше кілометрів, а ми все ніяк не могли заспокоїтися, радіючи продовженню або, правильніше сказати, початку довгоочікуваного паломництва.

Він був прославлений порівняно недавно – у 2016 році, і увійшов в історію Православної Церкви як приклад того, що благочестиве життя для справжнього християнина можливе не тільки в монастирі, але і у миру.

Коли емоції трохи вщухли, хтось згадав про дивну молитву отця Геннадія, на той час – мирно сопівщому на передньому сидінні. Розбудили, розпитали і всі разом пораділи тому, наскільки дивовижний і несповідимий Божий Промисел. Тоді, за допомогою розповіді батюшки, нам пощастило ближче познайомитися з праведним Павлом Таганрозьким – дивним святим і нашим, до слова, земляком. Він був прославлений порівняно недавно – у 2016 році, і увійшов в історію Православної Церкви як приклад того, що благочестиве життя для справжнього християнина можливе не тільки в монастирі, але і у миру.

*   *   *

Павло Павлович Стожков – уродженець нинішнього Кролевецького району Чернігівщини. Його можна було б назвати мажором у звичному нам розумінні – син заможних дворян, спадкоємець величезного маєтку, великої кількості кріпаків (за вікном добігав кінця листопад 1792 року). Все це, разом з відмінною освітою, обіцяло юнакові безбідне майбутнє, але – тільки з точки зору батьків. А ті хапалися за голову від витівок сина: в 16 років він, нікого не попередивши, відправився паломничати святиими місцями і так мандрував цілий рік. А рідні тим часом божеволіли від невідомості.

Природно, що малолітньому прочанинові міцно влетіло після повернення додому, але він не залишив думок про те, щоб присвятити життя Христу: «Все моє бажання від юності було молитися Богу, а намір – йти по святих місцях», – згадуватиме праведний старець у поважному віці.

Батько не поділяв прагнень сина, і, очевидно, втомившись переконувати, виділив Павлу, як молодшому, частину спадщини, дозволивши розпоряджатися нею на свій розсуд.

Час не зберіг інформацію про те, в яких обителях побував молодий чоловік, але відомо, що його паломництво тривало 10 років.

На той момент юнакові виповнилося 25 років, і він зробив черговий, на думку суспільства, абсолютно необачний і незрозумілий вчинок – отримавши колосальні на ті часи кошти, Павло, як перші християни, роздає їх жебракам. До того ж – дає вільну всім своїм кріпакам. Після цього з чистою совістю він відправився по святих місцях. Час не зберіг інформацію про те, в яких обителях побував молодий чоловік, але відомо, що його паломництво тривало 10 років.

Треба відзначити, що особливу любов Павло Таганрозький відчував до Свято-Успенської Почаївської Лаври: «Хто в Києві буде, а Почаїв мине, той і в Києві не буде», – підкреслював він. В ті часи мандрівки по Російській імперії були непростими навіть для багатих людей. Прості мандрівники переважно ходили пішки, в кращому випадку – під'їжджали на возах в обозах інших таких же; їли що Бог пошле, ночували де доведеться.

Таке життя загартовувало і зміцнювало, тому, коли через 10 років мандрів Павло Стожков з'явився в маленькому містечку на березі Азовського моря – Таганрозі, – ніхто не впізнав у кремезному засмаглому бородатому чоловіку з м'яким малоросійським говором дворянина. У місті він уславився диваком: знімав будиночок в Депальдовському провулку, працював вантажником, але, на відміну від своїх колег, не пив ні краплі, трудився на совість і варто було зазвучати благовісту з дзвіниці, – залишав всю роботу і тікав на службу.

Він вів настільки разюче праведне життя, що незабаром про дивного вантажника заговорили в усьому Таганрозі.

Павло сам любив запалювати лампади і витирати ікони – завжди носив з собою маленьку лавочку і білий рушник. Практично весь свій скромний заробіток чоловік жертвував на храм і вів настільки разюче праведне життя, що незабаром про дивного вантажника заговорили в усьому Таганрозі.

Що приваблювало в ньому людей – сказати досить складно. Він не був юродивим або блаженним в класичному сенсі, не був хворим, мав ясний розум і не імітував божевілля. Тим більше шалено і блаженно звучали його настанови в жорстокому вдачами і серцями суспільстві – настільки простими вони були: не пропускати молитов і богослужінь у храмі, старанно постити, жертвувати на церкву і намагатися творити справи милосердя і добра.

Але при цьому був украй милосердною людиною і цьому ж навчав всіх, хто прийшов до нього за порадою.

Всіх, хто знав Павла Павловича, бачили в ньому його ревне благочестя, любов до церковної служби, до молитви, а також приголомшливе нестяжання: чоловік, якому часто жертвували величезні на той час гроші, не залишав собі нічого, все до останньої копійки віддаючи в храми або бідним. Він неухильно дотримувався всії постіх, спав на дерев'яній лаві, поклавши під голову щось з одягу, ревно і багато молився. Але при цьому був вкрай милосердною людиною і цьому ж навчав всіх, хто приходив до нього за порадою.

Особливо любили дивакуватого вантажника ув'язнені, яких він часто відвідував, приносячи милостиньку. Оцініть ступінь довіри: в'язні навіть передавали через нього покаянні записки для священиків. Для померлих ув'язнених він сам купував труну і все необхідне, готуючи їх до християнського поховання, і сам молився за них.

Незабаром навколо Пал Палича, як він сам себе називав, утворилася справжня громада його послідовників і учнів. Люди, бачачи старанність в молитві, шанування Церкви і свят, почали звертатися до нього за порадою, багато хто виявив бажання наслідувати його.

Тим часом в скромній хатині в Депальдовському провулку утворився своєрідний монастир у миру.

Нам, звичайно, складно уявити юродивого, який організував обитель (з вимогою беззаперечного послуху). Тим часом в скромному будиночку в Депальдовському провулку утворився своєрідний монастир у миру. Хтось просив благословення жити в келії, люди сімейні (купці, міщани, торговці) продовжували працювати та жити у своїх сім'ях – старець з любов'ю опікувася їх довгі роки, показуючи приклад покаянного подвигу в миру. Павло Павлович був дуже суворий і до себе, і до тих, хто знаходився поруч з ним. У духовному житті не буває дрібниць, вважав він.

До речі, я не помилилася, назвавши 50-річного чоловіка старцем - Господь дійсно благословив Свого праведного даром прозорливості. Очевидці розповідали, він знав наперед, в чому саме повинен каятися співрозмовник, який прийшов до нього. Когось лаяв прилюдно, навіть міг вдарити палицею, інших наставляв тихо і ласкаво. Часто в присутності відвідувача накидався на свого послушника, голосно докоряючи його за якийсь гріх. Той лише винувато знизував плечима і просив вибачення, а гість згорав від сорому, розуміючи, що йдеться про його власний гріх. До Павла Павловича часто зверталися за допомогою і в хворобі, коли лікарі вмивали руки.

Сучасники блаженного старця згадували, як одного разу до нього приїхав чоловік, у якого вдома від онкології вмирала дружина. Почувши про незвичайного чудотворця, бідолаха поїхав до Таганрога з останньою надією, але тільки-тільки відчинив двері келії, як отримав від старця важкий удар палицею по голові. «Чого приїхав ?! – закричав Пал Палич. – Твоя дружина тобі вдома вже вареників наварила». Нічого не зрозумівши і вкрай розсердившись, чоловік вирушив додому. Яким же було його потрясіння, коли вдома його зустріла бадьора і абсолютно здорова дружина з мискою вареників.

Скромному ієромонаху Даміану, який одного разу прийшов до нього за порадою, таганрозький старець передбачив, що він з часом стане великою людиною: «таким, шо більше й бути не може». Через багато років Даміан (Касатос) дійсно став «великою людиною» – Патріархом Єрусалимським. І таких випадків – безліч.

До останніх днів старець залишався діяльним і активним, живим, подаючи власною поведінкою приклад для всіх, хто знав його. Так, уже в поважному віці, він особисто носив вгору по лісах цеглу під час добудови прибудов Успенського собору в Таганрозі.

ГКажуть, праведний Іоанн Кронштадтський привітав Павла Павловича словами: «Здрастуй, стовп від землі до неба». Старець відповів йому: «Здрастуй і ти, сонце від заходу на схід».

Навесні 1879 року блаженного відвідав праведний Іоанн Кронштадтський. Сучасники свідчили, що він вітав Павла Павловича словами: «Здрастуй, стовп від землі до неба». Старець відповів йому: «Здрастуй і ти, сонце від заходу на схід». До цього дня в келії Павла Таганрозького збереглися ікони, освячені святим Іоанном.

Про святість старця ще більше заговорили після його праведної кончини у 1879 році. Так збулися ще одні його слова: «Хоч я і помру, а моє місце не залишиться порожнім... Мій кущ не буде порожнім».

Напередодні смерті Павло Павлович особисто віддав розпорядження з приводу похорону, розіслав запрошення на відспівування, причастився Святих Тайн. В останні дні він був дуже радісним і наспівував: «Понесли Павла в могилу, а з могили - у собор». Ті, хто перебував поруч з праведним старцем, згадували про яскраве сяйве і незвичайно щасливий вираз його обличчя після смерті.

В погожий день на ясному небі навколо сонця, що стояло в зеніті над Нікольським храмом, раптово утворилася веселка.

Прославлення старця Павла Таганрозького в лику місцевошанованих святих відбулося 20 червня 1999 року. У цей день його мощі були урочисто перенесені до Свято-Нікольського храму Таганрога, тоді і згадали про дивну пісеньку Пал Палича. Торжество супроводжувалося чудесними природними явищами, що тривали більше години і засвідченими ЗМІ: в погожий день на ясному небі навколо сонця, що стояло в зеніті над Нікольським храмом, раптово утворилася веселка, а над місцем, де проходили урочистості, склався хрест із хмар.

Ви запитаєте: а звідки взялася така фамільярщина – «Пал Палич, рятуй!» – до святого? І справді, ми звикли звертатися до святих угодників з повагою, часто додаючи і всі церковні «титули»: свята Блаженна Матрона, святий великомученику і цілителю Пантелеймоне. З вуст в уста віруючі передають розповідь про випадок, коли з'явилося це просте звернення.

Одного разу до старця прийшли двоє подорожніх, які здійснили паломництво до Єрусалима. Той попросив розповісти, як вони перепливали Чорне море. Виявилося, що на зворотному шляху розігрався шторм. Паломники почали закликати Бога і всіх святих. «Пал Палич, рятуй!» – закричали вони, згадавши про праведнего старця. У якийсь момент перед переляканими людьми з'явився сам блаженний Павло: в світлому одязі, зі знайомим їм посохом в руці він пройшов по палубі судна. Після цього шторм ущух, а паломники вирушили до Таганрога, щоб подякувати старцю за свій порятунок. Той велів їм мовчати про цей випадок, поки він живий, і розповісти про все лише після його смерті. Так і сталося.

А ось кілька настанов Павла Таганрозького, які, треба сказати, з кінця ХІХ століття анітрохи не втратили актуальності, навпаки – особливо яскраво звучать в контексті останніх подій в світі і в нашій країні:

• Молись міцно і наполегливо. Погане відчуття почне тобі підказувати, що ця молитва не щира, що повна сумнівів, а ти все-таки молися; зробиш що погане, не падай духом і молись, адже хто ж тобі в цьому допомогти може? Яка людина? Ніхто, як Бог, і ти Йому молися, молися і завжди молися. У нього і правда вічна, і сила незламна!
• Завжди молитися Богу. Шукати розраду і насолоду в молитві. Заради молитви залишати і сон, і їжу. Молитовне пильнування вважати найблагодатнішим часом.
• Вище за всіх жертв почитати Безкровну Жертву, принесену в храмах за гріхи наші по встановленню Господа нашого Ісуса Христа.
• Полюбити чистоту душевну паче тілесної, прагнути до неї всіма силами душі і підтримувати її неослабно добрими справами, працями і молитвами.
• Будь добрим прихильником Православ'я! Від апостолів і донині Церква ця стоїть і, незважаючи на слабкості і пастирів, і пастви, вона святість і, крім як в ній, ніде немає істини.

Мені залишається додати, що в тому паломництві ми волали «Пал Палич, рятуй!» часто. І кожен раз допомога приходила так, ніби святий праведний старець стояв поруч і міцною рукою Таганрозького вантажника сам вирішував наші проблеми.

І ще: коли в 1892 році в Таганрозі поширилася холера, і число смертей наблизилася до тисячі, на могилі старця Павла був відслужений молебень. Відразу після цього морова пошесть припинилася.

Пал Палич, рятуй!