Дивний вибір «золотої молоді»
Роздуми в день пам'яті мучениці Тетяни.
У мене прямо протилежні загальноприйнятим асоціації, пов'язані зі словосполученням «золота молодь». По-справжньому – це та юність, яка змогла своє коротке життя на землі прожити так, щоб отримати «золоту корону» від самого Бога.
З цими переможними вінцями вони і зображуються на святих іконах. Це мучениці Тетяна, Катерина, Варвара і їм подібна «молодь», яка зуміла сказати Христу: «Так», а світу «Ні».
Чим життя просунутої молоді двохтисячних відрізняється від життя молоді двохсотих? Нічим. Ті ж тусовки, той же гламур, ті ж розваги, той же блуд. Ті, що добре збереглися, завдяки консервації вулканічним попелом, твори мистецтва жителів Помпей, ілюструють їх багату еротичну фантазію. Діти багатих римлян тоді жили таким самим життям, як і діти сучасних олігархів.
Тетяна була дочкою консула і мала все для забезпеченого, благополучного і розкішного життя. Але вона чомусь не стала «мажором», хоча і мала для цього всі необхідні умови.
Ні ж, вона стала дияконісою, хоча розуміла, чим це може для неї закінчитися. Не раз вона бачила, як християн віддають на поталу левам, знала, що відбувається під час тортур, розуміла, чого їй треба чекати, якщо її віра стане відомою. Божий промисел приводить дівчину до розвилки між двох доріг. Одна веде до тортур і болісної смерті, інша до розкішного забезпеченого життя. Тетяна вибирає правий шлях, той що веде вгору.
Звідки в цій, по-справжньому "золотій молоді", бралося стільки віри, мужності і рішучості? Яким чином в цих тендітних, ніжних, юних, які не знали ще страждань, тілах виявилося стільки нелюдського терпіння?
І адже ось що дивно. Тетяна була не навченої сивиною старицею, що пізнала всю суєтність багатства і марність насолод. Вона ще не встигла прийти до тих років, коли б мала право, виходячи з багатого життєвого досвіду, сказати: «Все суєта і томління духу». Ні, Тетяна зовсім юна і життя для неї красива і солодка, немов якась загадка, принадна ароматами молодості. Але дівчина вибирає смерть, і не просту, а страшну.
Для мене залишається загадкою, звідки в цій, по-справжньому "золотій молоді", бралося стільки віри, мужності і рішучості? Яким чином в цих тендітних, ніжних, юних, які не знали ще страждань, тілах виявилося стільки нелюдського терпіння? Як на світ з'являються душі з твердістю алмазу? Я розумію, що всі вони дивовижні витвори Святого Духа, але щось в їхніх душах має бути такого, що давало б можливість благодаті жити в них, як у своїх обраних посудинах.
Мучеництво християн ставить перед нами одне дуже важливе питання. На жаль, про нього сьогодні мало хто замислюється. У ті далекі часи, втім, як і зараз, все те, що називається особистими переконаннями, включаючи віру і релігію, було, по суті, індивідуальною справою кожного. Римським чиновникам, які виконували розпорядження імператора, було глибоко байдуже хто у що вірить, і хто кому вдома молиться. Їм потрібно було лише формально зафіксувати, що такий-то громадянин поклав ладан біля такої статуї, про що «підписом власної руки засвідчую».
Приношення жертви ідолу – це протокольно-бюрократична процедура, яка не має, по суті, ніякого значення. Зроби, що тобі сказали, та йди додому, молись кому хочеш, вір, як знаєш, не затримуй чергу і не мороч голову з приводу «якогось Христа, якого розіп'яли, а ви думаєте, що Він живий».
Вдома м'яка постіль, смачне вино, фрукти, басейн і послужливі раби. А тут гострі ножі, вогонь і тортурні інструменти. Вірити в ідолів ніхто не просить, поклади ладан і йди гуляй. І ось в черзі на покладання ладану виникає «затор». Хтось впирається і не хоче робити, здавалося б, абсолютно нешкідливий, ні до чого не зобов'язуючий, ритуал. Пліній Молодший цілком логічно писав про таких імператору: «Хто б вони не були, але за одну свою завзятість гідні покарання». Але справжні християни чомусь вважали за краще вмирати важко, боляче, але не здійснювати того, що від них вимагали римські бюрократи.
Як же співвідноситься зовнішнє (тілесне) з внутрішнім (духовним)? Де межі допустимого компромісу?
Чому? Який зв'язок душі з механічним принесенням своєю рукою шматочка паруючого ладану на жертовник перед «творінням справ рук людських»? Тим більше, що сам апостол Павло писав: «Ідол у світі ніщо». Якщо «ніщо», то і жертву ми приносимо «нікому», і в душі продовжуємо вірити в Ісуса Христа, Сина Божого. Де ж тут гріх?
Питання, насправді, дуже важливе і вимагає правильної богословської оцінки. Як же співвідноситься зовнішнє (тілесне) з внутрішнім (духовним)? Де межі допустимого компромісу? Чи потрібно взагалі звертати увагу на зовнішнє? Або можна його ігнорувати, як умовність, що не має значення? Якщо «так», то смерть мучеників не подвиг, а завзятість «недалеких» фанатиків. А якщо «ні», то чому? Як це обгрунтувати? Давайте подумаємо.
Перший аргумент на користь мучеників – свідчення церковного досвіду. Бог їх подвиг прийняв, прославив і звеличив. Це нам відомо з численних одкровень. Але може Бог це зробив по любові, як дар за страждання? А от якби вони вчинили «мудро» і з «міркуванням», принесли б формально жертву ідолам, а в дусі залишилися вірними Богові, то може бути, Він би їх теж похвалив за розсудливість і за те, що були «лагідні, як голуби» і «мудрі, як змії»?
Але тут у мене тільки один аргумент – духовно-аскетичний досвід. Мені розповідали духовно чуйні люди, що у них припинялася молитва і йшла благодать тільки від однієї маленької брехні. «Ніяково було відповісти знайомим на питання про ціну однієї покупки, сором'язливо занизила» – і благодать пішла. "Приїхала на таксі, а мамі сказала, що мене підвезли", ну, здавалося б, а тут що такого? А ось молитва пішла…
Все, що з нами відбувається, має пряме відношення до нашої віри і спасіння.
Інша людина з свого життєвого досвіду розповідала, як вона довгий час не звертала увагу на те, що називається формальною брехнею. Це навіть не обман, а якісь відписки або приписки того, що називається формально-адміністративними вимогами. Це всього лише нікому не потрібний документообіг, який до віри і релігії вже тим більше відношення не має. Але так сталося, і Бог боляче показав, що до Нього має відношення. Стало раптом зрозуміло – краще відмовитися від престижної посади і положення, ніж продовжувати жити за правилами гри, пов'язаної з лукавством і брехнею, нехай і нешкідливими.
Насправді, все, що з нами відбувається, має пряме відношення до нашої віри і спасіння. Ми маємо автономну совість і норми віри, які не мають права співвідноситися з умовностями зовнішнього життя. Приміром, ми обурені, що держава нас грабує високими і невиправданими тарифами, але ми все одно не маємо права таким же чином діяти по відношенню до держави. За свої беззаконня відповідатимуть перед Богом ті люди, які їх творять, але це зовсім не означає, що і ми повинні їм відповідати тим самим.
Є закон взаємозв'язку між внутрішніми переконаннями і зовнішньою поведінкою. Ті люди, які легко, в залежності від вигоди, змінюють свої переконання, партійну приналежність, віру, мораль та ін., вже заживо загинули. Все, що ми говоримо і робимо поза, формує те, що знаходиться в нас всередині. І навпаки, наші думки, почуття, бажання, формують нашу зовнішню модель поведінки.
Це глибокий детермінований зв'язок формує, зрештою, якість нашої особистості, а вона, в свою чергу, визначає наше вічне майбуття.
