Велика різниця: чому для створення ЄПЦ не підходить «польський сценарій»
Лобісти української автокефалії полюбляють посилатись на історію Польської Православної Церкви, але не розуміють, чи замовчують, ключову відмінність від наших реалій.
У словесних баталіях навколо створюваної Петром Порошенком Єдиної Помісної Церкви (ЄПЦ) нерідко лунає заклик провести аналогію з тим, як здобула свою автокефалію Польська Православна Церква. Дійсно, має сенс розглянути ці історичні прецеденти та подивитись, чим схожий і чим відрізняється цей випадок від української ЄПЦ.
Хрещення земель нинішньої Польщі сталося на 22 роки раніше за Хрещення Русі, у 966 році. Тоді в місті Гнезно (сьогодні – невелике містечко з 70 тис. мешканців) хрестився польський князь Мешко (Мечислав) I, за яким масово хрестився і його народ. Християнізація Польщі відбувалася з трьох напрямків: з Моравського князівства (південно-захід), Німеччини (захід) та з Русі (схід).
З X століття польські землі частково входили до Володимир-Волинської єпархії Київської митрополії. В XI–XII століттях на цих землях була створена Перемишльська єпархія. У XIII столітті – Холмська єпархія. У цей же час в результаті відпадіння Римської Церкви від Вселенського Православ'я у 1054 році, а головним чином в результаті хрестових походів, формується вороже до Православ'я католицтво або, як його переважно називали в ту пору, латинство. Це латинство розпочинає своє агресивне поширення на польських землях. А після того, як у 1385 році князь Ягайло оголосив про свій вибір на користь римо-католицизму, латинство стає державною релігією у сформованій тоді Польсько-Литовській державі, і починається послідовний утиск Православ'я. Непоодинокими стають випадки, коли представники знаті переходять з православ'я в католицтво через перспективи матеріальних вигод та поліпшення свого соціального статусу.
Та найжорсткіші гоніння на православних починаються після Берестейської унії 1596 року. Дуже яскраво описав жахи цих гонінь Тарас Шевченко у вірші. «Полякам»:
«Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: "Te Deum! Алілуя!.."»
В результаті зусиль київського митрополита святителя Петра (Могили) (1597-1647 рр.), православ'я з 1632 року стає терпимою релігією в Речі Посполитій, проте тиск на Церкву з боку держави, католиків та уніатів триває.
Згідно грамоти Константинопольського Патріарха Діонісія IV від 1686 року, Київська митрополія була включена до складу Руської Православної Церкви, і православні єпархії польських земель перейшли під омофор Московського Патріарха. Одночасно протягом XVIII століття в результаті так званих трьох поділів Польщі польські землі були поділені між сусідніми державами. Значна їх частина під ім'ям Царства Польського увійшла до складу Російської імперії. Таким чином, православ'я в Польщі перетворилося з гнобленої віри меншини на пануючу державну релігію. З 1785 для окормлення православних у Польщі було засновано Переяславське коад'юторство Київської митрополії, а з 1793 року його замінила Мінська єпархія. У 1799 році була утворена Волинська єпархія, а в 1840 році – Варшавська єпархія. З 1905 року існувала також окрема Холмська єпархія.
У зв'язку з подіями революції 1917 року в Росії, у 1918 році була проголошена незалежність Польщі. А в 1921 році указом Патріарха Московського і всієї Русі святителя Тихона Православній Церкві в Польщі була дарована «широка помісна автономія». І тут проглядається перший збіг з подіями в Україні наприкінці XX століття. У 1991 році Україна була проголошена незалежною державою, а трохи раніше, у 1990-му, Український екзархат РПЦ був перетворений на Українську Православну Церкву з широкими правами автономії. Тобто наявним є зв'язок відокремлення Церкви в Польщі від РПЦ з політичною незалежністю Польської держави.
Також спільним моментом є те, що влада незалежної Польщі завдавала дуже серйозного тиску на православних єпископів у питанні автокефалії. Ці єпископи не заперечували проти автокефального статусу Польської Церкви, однак ставили умовою, що цей статус має набуватись канонічним шляхом, за згодою Помісних Православних Церков, в тому числі і РПЦ. І ось тут виявляється одна дуже суттєва відмінність. Справа в тому, що в цей час в радянській Росії на повну йшла кампанія знищення Православної Церкви. Під приводом допомоги голодуючим Поволжя та інших регіонів, влада в 1922 році прийняла рішення про насильницьке «вилучення церковних цінностей», тобто відкритий грабіж.
Про те, що це був лише привід для розправи з Церквою, писав В. І. Ленін: «ми можемо і тому мусимо<…> з якнайбільш скаженою та нещадною енергією, не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору,<…> дати якнайбільш рішучий і нещадний бій чорносотенному духовенству та придушити його опір з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього протягом декількох десятиліть. <…> Чим більше число представників реакційної буржуазії та реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще».
Цього ж року був заарештований і Святійший Патріарх Тихон. В тодішніх умовах цілком зрозумілим було бажання православних єпископів Польщі отримати незалежний статус. Про це прямо йдеться у зверненні, прийнятому на засіданні Архієрейського Синоду 14 червня 1922 р. у Варшаві: «зважаючи на церковну смуту і розвал в Росії не може бути заперечень проти автокефалії Православної Церкви в Польщі». Однак при цьому також необхідною умовою для її проголошення ставилося «благословення на автокефалію польському уряду (теж цікава схожість – Ред.) від Константинопольського та інших патріархів, а також від глав автокефальних Церков Грецької, Болгарської та Румунської, а також від Московського патріарха в разі його повернення до церковного управління і якщо в Росії не буде скасовано патріаршество». По суті, це й було проголошенням автокефалії Польської Церкви.
Не можна сказати, що це рішення було підтримано усіма польськими єпископами та духовенством. Мала місце боротьба, яка часом відбувалась у не зовсім пристойні способи. Але, так чи інакше, до 1924 року всі польські єпископи висловлювались за автокефалію.
І тут не можна не помітити ключової відмінності між історією з польською автокефалією та українською ЄПЦ. В Польщі автокефалії домагалися канонічні православні єпископи, що законно управляли своїми кафедрами, не перебували під жодними заборонами чи відлученнями. І це прагнення до автокефалії, з відомими застереженнями, можна визнати одностайним. Також слід зазначити, що в Польщі не існувало ніяких «паралельних юрисдикцій» і ніяких розкольницьких угруповань. Були православні єпархії, які входили на той момент в РПЦ і прагнули до автокефалії.
В Україні ж наприкінці 80-х – на початку 90-х стався розкол, з'явились розкольницькі, ніким у православному світі не визнані Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Православна Церква Київського патріархату. Так зване духовенство цих конфесій є не просто забороненим у священнослужінні, але й повністю відлученим від Церкви. Всі звершувані ними «таїнства» і «богослужіння» є не чим іншим, як блюзнірством. Жодна Помісна Православна Церква не визнає благодатності цих «таїнств», в тому числі ієрейських та архієрейських «хіротоній». І ось саме ці розкольницькі організації і звертаються сьогодні до Константинопольського Патріарха Варфоломія з проханням про автокефалію. Вам не смішно?
У Польщі ж було все інакше. У відповідь на одностороннє проголошення автокефалії польськими єпископами 23 травня 1924 р. Московський Патріарх Тихон направив листа митрополиту Варшавському Діонісію з вираженням нерозуміння самочинного відділення Православної Церкви в Польщі від РПЦ. Але при цьому на польське духовенство не було накладено ніяких канонічних заборон. Цей документ міститься в збірнику «Акти Святішого Патріарха Тихона та пізні документи», виданому в 1994 році. Ось як закінчується цей лист:
Ніяких сумнівів у благодатності та єпископській гідності першого предстоятеля Польської Православної Церкви Святіший Патріарх Тихон, святитель та священносповідник, не висловлює.
А ось що говорять офіційні документи з приводу пана Денисенка, який сьогодні претендує на посаду першого предстоятеля ЄПЦ, про що він, анітрохи не бентежачись, заявив в інтерв'ю виданню «Факти» 3 травня 2018 р.:
«Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)
6 червня 2008 р. 1. Освячений Архієрейський Собор мав судження про антицерковну діяльність монаха Філарета (Денисенка), позбавленого усіх ступенів священства Судовим Діянням Архієрейського Собору від 11 червня 1992 року та попередженого Архієрейським Собором 1994 року про те, що "у разі продовження... безчинства він буде відлучений від Церкви через анафематствування".
Освячений Архієрейський Собор змушений нині з сумом констатувати, що монах Філарет не дослухався зверненого до нього від імені Матері-Церкви заклику до покаяння та продовжував у міжсоборний період розкольницьку діяльність. <…>
Зважаючи на вищесказане Освячений Архієрейський Собор <…> одноголосно визначає:
Відлучити монаха Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової. Нехай буде він анафема перед усім народом. <…>
3. Освячений Архієрейський Собор, <…> нагадує всім, хто наважується мати з ним спілкування в молитвах, про те, що, за святими канонами, і вони, в разі якщо не перервуть такого спілкування, підлягають відлученню від Церкви. <…>
4. Освячений Архієрейський Собор сповіщає Предстоятелів Помісних Православних Церков про відлучення від Церкви через анафематствування колишнього монаха Філарета (Михайла Антоновича Денисенка)».
Але повернемося до польської історії. У відповідь на лист Патріарха Тихона 16 серпня 1924 р. польський Синод склав послання до Патріарха, в якому пояснив, що не свавілля єпископів, а саме життя підштовхує Православну Церкву в Польщі до самостійності. Відповіді на це послання не було. І тільки після відсутності реакції Святішого Патріарха Тихона Синод Польської Церкви звернувся за благословенням на автокефалію до Константинопольського Патріарха Григорія VII. Таке благословення було дано 13 листопада 1924 р. 17 вересня 1925 року представники Константинопольської та Румунської Церков у присутності всього єпископату Польщі в храмі святої Марії Магдалини у Варшаві оголосили Патріарший Томос. Ця автокефалія була визнана іншими Помісними Церквами, крім Московського Патріархату, який розірвав спілкування з митрополитом Діонісієм і єпископатом Польщі.
За задумом прихильників автокефалії, вона мала принести Польській Церкві процвітання, але сталося протилежне. У 1920-30-х роках в Польщі проводили політику полонізації та окатоличення, в результаті якої було зруйновано або конфісковано більше половини православних храмів, у тому числі знищений Варшавський Олександро-Невський кафедральний собор.
Після Другої Світової війни, 22 червня 1948 року, на засіданні Священного Синоду РПЦ було прийнято постанову, згідно з якою «Руська Церква благословляє Польську Церкву на самостійне існування». Так була остаточно визнана автокефалія Польської Православної Церкви.
А митрополит Діонісій, який очолив у 1924 році самочинне відділення Польської Церкви від РПЦ, 22 серпня 1948 року звернувся з покаянним листом до Патріарха Московського Алексія з проханням про прийняття його в канонічне спілкування з Руською Церквою. Прохання було задоволено.
Таким чином, історія з автокефалією Польської Православної Церкви ніяк не може служити орієнтиром для створення ЄПЦ в Україні. Не рахуючи очевидної невідповідності історичної обстановки тоді і зараз, можна з упевненістю констатувати, що в Україні відсутній головний необхідний елемент для будь-яких розмов про автокефалію – бажання самої Української Православної Церкви, єдиної канонічної православної конфесії на території нашої країни. А враховуючи те, як грубо втручається світська влада у справи ще не створеної та не визнаної ЄПЦ, таке бажання може з'явитися ще не скоро.
