9 історичних факторів, які призвели до розколу західного християнства
Реформація стала закономірним історичним результатом відриву Західного християнства від повноти Вселенської Церкви.
Не так давно весь протестантський світ урочисто відзначав 500-річчя Реформації Мартіна Лютера – події, що докорінно змінила не лише релігійне, але й політичне життя Європи.
Її прямим наслідком стало виникнення протестантизму як одного з напрямків християнства. Однак мало хто звертає увагу на той факт, що й сама Реформація стала закономірним історичним результатом відриву Західного християнства від повноти Вселенської Церкви і послідовного ухилення від апостольських традицій та основ євангельських істин.
Таке ухилення неминуче послабляло релігійні устої християнського Заходу та призводило до віроповчальних помилок і морального занепаду церковної ієрархії. Це викликало цілком справедливу критику з боку окремих представників епохи Середньовіччя, котрих з повним правом можна назвати предвісниками або «реформаторами до Реформації». Їх погляди явно виходили за рамки католицького віровчення, а в подальшому стали невід'ємною складовою вчення протестантського. Пропонуємо звернути увагу на дев'ять історичних факторів, які об'єктивно посприяли розколу Західної Церкви.
1. Першим кроком у підготовці Реформації в західному християнстві можна вважати релігійний рух вальденсів, котрий у XII–XIII ст. охопив майже всю Європу. Закликаючи до «євангельської бідності», вальденси вважали, що розбещена багатством Римська Церква втратила святість і її таїнства не мають сили. Апелюючи до ідеалів раннього християнства, вони виступали за ліквідацію особистої власності та свободу читання Біблії. Їх загострена увага до Священного Писання була зумовлена природною потребою слухання Слова Божого, котрої вони були позбавлені у католицтві. Пізніше це стане вираженням одного з головних постулатів Реформації – sola Scriptura («тільки Писання»). Крім того, з усіх таїнств вальденси визнавали лише два – Хрещення та Євхаристію, при цьому заперечували шанування Богородиці, святих та ікон. Усе це в майбутньому в тій чи іншій формі проявиться у богословських поглядах Лютера та його послідовників.
2. Однією із важливих передумов Реформації стала відома суперечка між французьким королем Филипом IV Красивим і папою Боніфатієм VIII на початку XIV століття. Коли папа відкрито став втручатись у політичні справи Франції, Филип Красивий негайно виступив проти нього, скликавши в 1302 році зібрання представників усіх соціальних верств населення країни, котре висловило різкий протест проти світської влади папи. Преємника Боніфатія на Римській кафедрі Климента V Филип IV схилив на свою сторону і в 1305 році зумів переконати його переселитися зі всім своїм оточенням у Південну Францію – в Авіньйон. Папи перебували тут понад 70 років. Цей період в історії Західної Церкви ревнителі католицтва назвали потім сімдесятирічним «вавилонським полоном». Папи значною мірою підпали в цей період під вплив французьких королів і, як наслідок, послабили свій авторитет в інших європейських державах. Крім того, аморальне і далеко не скромне життя авіньонських пап, постійні зловживання і побори все більше й більше збуджували в масах негативні настрої проти Католицької Церкви.
3. У 1378 році папа Урбан VI з вірними йому кардиналами вирішив перенести назад папську кафедру в Рим. Однак цей намір не підтримали 12 інших кардиналів, котрі побажали залишитись в Авіньйоні. На противагу Урбану вони обрали свого «альтернативного» папу Климента VII. З тих пір розпочався сорокарічний розкол у Римській Церкві: одні католицькі країни визнавали римського папу, інші – авіньйонського. При цьому і римські, і авіньйонські папи зі своїми прибічниками не забували публічно посипати одні одних прокляттями та заборонами, а утримання двох розкішних папських дворів лише збільшило податки для народу, що природньо викликало в ньому невдоволення та нарікання.
4. У першій пол. XIV-го століття англійський король Едуард ІІІ видав два антипапські статути, перший з яких давав королю право займати церковні посади, а другий забороняв англійським підданим звертатися до папського суду. Поряд із цим англійська література із самого свого започаткування виступає з відкритою критикою католицтва. Письменник Вільгельм Лангданд у своєму творі «Видіння Петра рільника» виступає проти продажу індульгенцій, моральної розпущеності католицьких монахів та користолюбства вищого духовенства. Чосер у «Кентерберійських оповіданнях» і Гауер у «Vox Clamantis» також послідовно вказують на моральні недоліки церковнослужителів і вимагають різносторонньої реформи.
5. У 1366 році вперше з ідеями реформування західного християнства відкрито виступає «реформатор до Реформації» англійський богослов Джон Вікліф (1320–1384). Активно захищаючи церковну політику англійського короля у суперечках з папством, Вікліф висловлювався за створення автономної Англіканської церкви. При цьому він називав папу предтечею антихриста, вимагав заборони монашества та конфіскації всіх монастирських земель на користь англійської корони. В кінці свого життя він відкинув усі церковні таїнства та дійшов до заперечення усієї багатовікової християнської традиції, визнаючи авторитет лише одного Євангелія. Вже після смерті Джон Вікліф був засуджений Римською Церквою як єретик, а його останки були підняті із могили і спалені. Однак його вчення розповсюдилось далеко за межі Англії і саме воно дало першу серйозну тріщину, котра через півтора століття призведе до розколу Західної Церкви та початку лютерівської Реформації.
6. У XIV ст. з критикою папського абсолютизму рішуче виступив Віль’ям Оккам, один із найвідоміших представників схоластики. У своєму трактаті «Вісім питань щодо папської влади» він публікує ряд положень, суть яких зводиться до заперечення світської влади церковної ієрархії, котра сама повинна підкорятися владі світських законів і турбуватися виключно про спасіння людських душ. Главенство папи необґрунтоване ні божественним правом, ні Священним Писанням. Церковні протиріччя повинні вирішуватись не судом папи, а авторитетом церковних соборів. Ці та інші положення Оккама пізніше візьме на озброєння соборний рух Католицької Церкви, однак вони так і не будуть впроваджені у життя, за що західне християнство заплатить Реформацією.
7. З початком XV-го століття із закликом до релігійних перетворень виступає чеський священик Ян Гус. Призначений на посаду синодального проповідника, він починає безпощадно викривати усі пороки католицького духовенства, переслідуючи при цьому лише одну ціль – виправити окремі сторони життя сучасної йому Римо-Католицької Церкви з її недоліками. Гус не був догматиком, як Вікліф, і не боровся за нововведення догматичних доктрин. Однак він безстрашно виступав за збереження апостольських традицій і чистоту в церковному житті, рішуче засуджував практику індульгенцій, висловлювався на захист шлюбного духовенства, настоював на тому, що у Церкви лише один Глава – Христос, а не папа, що й інші єпископи, як і римський, в однаковій мірі є преємниками апостолів. Хоча в двох моментах він все ж таки розійшовся з офіційною доктриною Римської Церкви, що й принесло йому славу передвісника Реформації – це визнання Священного Писання єдиним непогрішимим і повним джерелом віри та твердження того, що Церква є спільнота всіх предопреділених до спасіння. Незважаючи на те, що Ян Гус за вироком Констанського собору був спалений на вогнищі, однак його послідовникам вдалося дещо втілити із того, за що боровся їхній вчитель: у своїх общинах вони відновили причастя під двома видами та запровадили богослужіння на рідній мові. Однак, відпавши від єдності зі Східною Церквою і протягом багатьох століть не маючи з нею живого спілкування, вони вже не могли повернутись до православ’я у належній повноті і чистоті, а взаємні внутрішні суперечки не дали можливості вийти цим общинам із відособленого сектантського становища. Сама ж смертна кара Гуса викликала масові протести у Богемії: 452 чеських дворянина заявили про відречення від католицтва і свою єдність з Гусом. Папа, в свою чергу, оголосив хрестовий похід проти гуситів, що призвело в подальшому до гуситських війн. Як наслідок, Ян Гус став символом незламності боротьби за віру, а в ніч його мученицької смерті і по сьогодні по всій Чехії палають вогнища як пам’ять про свого національного героя.
8. Після Авіньйонського полону проти принципу суверенної влади пап виступає богословська школа Паризького університету. Особливо різко засудив його канцлер П’єр д’Альї. У своєму трактатіі «De Ecclesia» він писав: «Підпорядкування Церкви папі є випадковим… Папа схильний помилятися, що траплялося вже не раз. Папа може впасти навіть у єресь». У цьому ж дусі висловлювався інший видний богослов паризької школи – Жан Шарлє. Він присвятив цьому питанню трактат «Про вилучення папи з Церкви», в котрому, зокрема, стверджував наступне:
«Папа як папа є людина, і як папа може впадати у гріх, і як людина може помилятись… Собор вищий за нього в силу свого авторитету. Такому Собору сам папа зобов’язаний у всьому підкорятися».
Більше того, він вважав, що в інтересах Церкви можна змістити папу, якщо для цього є явні причини.
9. Викривання церковних недоліків в кінці XV ст. з новою силою продовжив впливовий італійський монах Ієроним Савонарола. «Реформатором до Реформації» його можна назвати лише умовно, так як, виступаючи проти політичних устремлінь папства, він, однак, не відступив від традиційного віровчення Католицької Церкви. Скоріш за все, він був предтечею суспільно-релігійних перетворень Кальвіна, з котрим його поєднує суровий фанатизм. Незважаючи на вирок і смерть від рук інквізиції, в подальшому Савонарола був реабілітований Римо-Католицькою Церквою.
Це лише основні історичні факти, котрі проклали шлях до Реформації Мартіна Лютера. Забігаючи наперед, варто відзначити, що органічний зв’язок Реформації з католицькою дійсністю, котра її й породила, став причиною неспроможності реформаторського руху оновити західне християнство. Його вожді самі виховувались у дусі тих же схоластичних понять, проти котрих вони повстали. При цьому вони так само були далекими як від правильного розуміння Священного Писання, на котрому намагалися утвердити своє вчення, так і від знання історії древньої Церкви, за зразком котрої хотіли побудувати життя своїх общин.
Виступаючи проти католицтва, реформатори не мали чіткої уяви про те, в чому повинна полягати сама реформа і в яких межах вона повинна зупинитись. Як наслідок, вступивши у боротьбу із Римом, протестантизм не лише не виправив його недоліки, але й замінив їх на протилежні, ставши зворотньою проекцією того спотвореного розуміння християнства, котре сформувалось на Заході до поч. XVI-го століття. Про це писав єп. Іларіон (Троїцький) у своїй книзі «Христианства нет без Церкви»:
«Протестантизм ... не восстановил древнего христианства, а одно искажение христианства заменил другим, и была новая ложь горше первой».
Справжнім оновленням західного християнства могло стати лише повернення до древньохристиянського Передання, котре зберігалося на Сході. Однак провідники Реформації дивилися в той час на Православ’я так, як і сьогодні дивляться католики і протестанти – гордливо і неприязно. Тому, з самого свого початку, Реформація не тільки не могла відродити християнство в його чистоті та істині, але й була приречена на ще більші помилки, протиріччя та розділення.
