Уроки порнократії, або Як Святослав Шевчук намагається переписати історію

Перед главою УГКЦ Святославом Шевчуком в Україні вже тривалий час стоїть завдання вивести свою організацію з рівня регіональної на рівень державної, поставивши врівень з Православною Церквою. Після чого, звісно, триватимуть процеси покатоличення країни і вже придушення Православ'я в Україні.

Але всі ці дії уніати змушені одягати у якісь думки та ідеологію, щоб виправдати свої вчинки. Саме для цього і був придуманий термін «Церкви володимирового хрещення». За фактом, під цим терміном намагаються причепити до справи хрещення Русі взагалі усіх єретиків та розкольників, які з'являлися на території сучасної України. Згадуючи про цей термін, Святослав Шевчук каже: «всі спадкоємці володимирового хрещення: і греко-католики, і православні, і представники інших Церков та конфесій вважають його своїм рівноапостольним хрестителем».

Виникає питання: а навіщо ж главі уніатів намагатися легалізувати в очах християн усіх розкольників та єретиків? І відповідь саме у прагненні згодом поглинути та покатоличити країну – це претензія на те, що святий князь Володимир, хоча й прийняв хрещення від Візантії, начебто причетний і до католицького світу унаслідок того, що Церква на той момент була формально нерозділеною. Саме тому Шевчук регулярно використовує цей не так давно вигаданий термін і навіть ставить вже пам'ятники князю Володимиру на території уніатських церковних комплексів, щоб закріпити цю думку серед віруючих. Примітно, що в промовах Святослава Шевчука, коли розмова заходить про «володимирове хрещення», греко-католики навіть згадуються у першу чергу, а потім вже православні та всі інші.

Ми не будемо обмірковувати смішний неологізм «Русь-Україна», який уніати написали на пам'ятнику: це лише один із штришків їхньої пропаганди про те, що спадкоємцями Русі є виключно українці, а росіяни та білоруси до цього непричетні. Ми поговоримо саме про хрещення Русі і Ватикан та про те, чому претензії на причетність католиків до хрещення Русі внаслідок нерозділеності Церкви на той період – це фарс і пропаганда.

З різних підручників та історичних книг нам відомо, що одним з важливих факторів, який гальмував розширення католицтва, у тому числі й на Русі, – це проповідь і богослужіння виключно латиною. В очах корінних жителів це формально і зовні виглядало як бурмотіння та співання чогось незрозумілою мовою, унаслідок чого ці люди мали відмовитись від своєї язичницької релігії, визнати верховенство Папи Римського та увірувати в Христа. Але є ще аспект історичного характеру, який дуже мало де згадується під час обговорення цього питання, хоча він дуже значний.

Отже, спочатку давайте виведемо те, що відомо про ситуацію:

– княгиня Ольга (приблизно 920-969 рр.) хреститься у Константинополі в другій половині 950-х років;

– є згадка, що нібито у цей же період кінця 950-х княгиня Ольга просить у німецького короля Оттона І прислати місіонерів, а на початку 960-х проходять згадки про місію католицького діяча Адальберта, про якого пишуть: «962 рік. У цьому році повернувся назад Адальберт, поставлений у єпископи Ругам, бо не встиг ані в чому, за чим був посланий, і бачив свої старання марними; на зворотному шляху деякі з його супутників були вбиті, сам же він з великим трудом ледве врятувався»;

– князь Володимир у 988 році приймає хрещення від Візантії;

– у 997 році Бруно (в чернецтві Боніфацій) супроводжує все того ж Оттона I до Риму, де зустрічається з Адальбертом та отримує призначення у східні землі, після чого в 1008 році зустрічається з князем Володимиром, однак не проповідує на території Русі, а йде до печенігів і через п'ять місяців повертається. Незабаром справа з тріском провалюється, і про створену Боніфацієм єпархію ніхто нічого не знає.

Але тепер давайте по черзі.

Щодо Адальберта. Відомий історик Антон Карташев, який у своїх працях завжди спирається на безліч історичних документів, пише про цього діяча наступне:

«Літопис Гільдезгеймський (кінця X ст.) під 960 р. розповідає: "До короля Оттона прийшли посли російського народу (Rusсiaе gеntis) і просили його, щоб він послав їм одного зі своїх єпископів, який показав би їм шлях істини. І казали, що хочуть відстати від свого язичництва та прийняти християнську віру. Король прийняв їхнє прохання та послав за вірою католицького (fidе сathоliсum) єпископа Адальберта. Але вони, як показав кінець справи, у всьому збрехали" (Ibid. t. V. p. 60).

Цей літопис буквально повторюють, з деякими додаваннями: літопис Кведлінбурзький (XI ст.) і Ламберт Ашаффенбурзький (XI ст.). Літопис Кведлінбурзький після слів "у всьому збрехали" додає: "бо й сам зазначений єпископ не уникнув смертельної небезпеки від їхніх коварств (ibid. p 60)". Літопис Корвейський пише під 959 р.: "Король Оттон за проханням російської королеви послав до неї Адальберта інока нашої обителі, який згодом став першим єпископом у Магдебурзі".

Дітмар Межиборський (Мерзебурзький, +1018 р.) про Адальберта Магдебурзького повідомляє, що раніше він був присвячений у предстоятеля Русі – Rusсiaе, але був вигнаний звідти "язичниками" (Сһгоп. lib. II, с. 14). B указі імператора Оттона про поставлення Адальберта в архієпископи Магдебурзькі теж згадується, що раніше він був призначений і посланий у проповідники до Ругів (Rugis оlim praеdiсatоrеm dеstinatum еt missum. Pеrtz, Ibid. IV, 561).

Імператор Оттон Великий в історії західних європейських місій являє собою пам'ятну фігуру за його активністю. Він захоплювався навіть насильницьким зверненням Полабських слов'ян (річка Ельба по-слов'янськи Лаба). B цій області Оттон заснував цілих шість місіонерських єпископій на чолі з Магдебурзькою митрополією, якою і був нагороджений Адальберт, котрий повернувся зі своєї невдалої Київської місії.

Якщо вже літописці-сучасники та близькі до них панегіристи успіхів західної місії самі свідчать, по свіжих слідах події, що все це запрошення нібито самою Ольгою ієрархії від Оттона є чиста фікція і авантюра лукавих послів, то нам немає абсолютно ніяких підстав припускати навіть підступний попуст у всій цій справі самої княгині Ольги».

Тобто історик, вивчаючи літописи тих часів, прямо говорить, що насправді Ольга не посилала до німецького короля ніяких послів, а це була всього лише діяльність німецького короля, який вів активну роботу по насадженню католицтва, і тому, коли непрохані гості прийшли на Русь, то це мало не коштувало їм життя.

І тут виникає питання: а чому насправді на Русі не закріпились якісь католицькі єпархії та парафії? Чому місію Адальберта трохи не вбили, а Боніфацій взагалі навіть не намагався проповідувати тут, а пішов до печенігів? Хоча, здавалося б, ось воно, величезне поле для діяльності – територія Русі, на якій вкрай не вистачає проповідників та священиків. Чому Ольга і Володимир прийняли хрещення саме з Візантії, і чи була мовна причина єдиною у цьому питанні? Здається, далеко не все впиралось у мовне питання – адже при дворі Володимира, ймовірно, були найманці з Європи, які добре розуміли латину, і ми знаємо, що після хрещення Володимира папи римські надсилали кілька делегацій з дарами. Але чомусь у католиків не вийшло закріпитись при дворі князя Володимира, і далі дипломатичних місій справа не пішла.

Для розуміння цього процесу, дослідникам варто було б приділяти увагу не тільки ситуації на Русі, але й тому, що відбувалося в цей період у Римі. І от якщо ми заглянемо трохи в історію Риму тих часів, то просто жахнемось. Справа в тому, що час з початку Х століття і до 960-х років увійшов в історію правління римських пап як період порнократії – у перекладі «правління розпусти».

Ватикан цілком визнає ті події, хоча й не любить про них згадувати – справа в тому, що три відомі римські блудниці, завдяки своєму впливу, понад півстоліття ставили на посаду Римського Папи своїх дітей, чоловіків, коханців і просто своїх кандидатів.

Будь-який бажаючий може прочитати навіть у Wikipedia:

«Порнократія (правління розпусти, епоха розпусти, правління повій); італ. pornocrazia romana, governo delle prostitute; лат. saeculum obscurum – приховане, темне століття – період в історії папства (першої половини X ст.), який почався з правління папи Сергія III, обраного у 904 році, і тривав 60 років, до смерті Івана XII в 963 році (за іншими тлумаченнями – протягом 30 років, до смерті Івана XI).

Упродовж цього часу римські понтифіки перебували під сильним впливом могутньої аристократичної сім'ї Теофілактів – римського консула і коміта Тускулума Теофілакта, його дружини Феодори і їхньої дочки Марозії, що заслужили репутацію розпусників, а потім – сина Марозії Альберіха, герцога Сполетського. Як пише історик, "ці багаті і впливові жінки, що бажали влади, саджали на папський престол своїх друзів, коханців, родичів. Пап, що їм не подобалися, вони без жодних зволікань скидали, прибирали з дороги"».

І ось у цьому світлі все стає набагато зрозуміліше. Зрозуміліше, чому Ольга навіть не розглядала питання про можливе прийняття хрещення від Католицької Церкви. Чому Адальберт, що ризикнув прийти в період порнократії проповідувати на Русі, мало не втратив життя, а князь Володимир не заходив далі дипломатичних відносин і при ньому ніяких католицьких місій на Русі не було. Адже, на відміну від наших днів, коли можна сповідувати будь-яку релігію, за поняттями тих часів, коли та чи інша держава приймала християнство з рук Візантії або Риму, ця держава автоматично ставала васалом цієї Візантії або Риму.

Що означала пропозиція місіонерів Адальберта в очах княгині Ольги, Святослава і Володимира? Що прийшов якийсь місіонер, який вимагає знищити ідолів, бурмоче незрозумілою для багатьох мовою, але при цьому ще й пропонує увійти у підпорядкування маріонеткам на папському престолі, яких як рукавички міняють римські блудниці. Уявіть собі на хвилинку войовничих солдатів Святослава і самого цього князя, який вів вкрай суворий і аскетично войовничий спосіб життя, майже весь час проводив у військових походах. І тут приходить якийсь тип і каже, що він повинен схилитися перед цими римськими маріонетками, а по суті – перед римськими блудницями. Адже за півстоліття такого свавілля на папському престолі відомості про спосіб життя римських пап напевно поширились досить далеко. Не дивно, що цього Адальберта мало не вбили після його пропозицій. Не дивно у цьому світлі, що й Володимир не дозволив проводити на Русі якісь місії проповіднику Боніфацію – хоча й не став завдавати йому зла, адже вже прийняв хрещення і став культивувати вкрай миролюбні відносини у християнському середовищі.

Ставлення до католиків у нейтральному вигляді було лише на рівні князя як глави держави. Віруючі ж, попри розповіді нинішнього глави уніатів про те, що Церква була тоді ще не розділеною і тому цільною, ставилися до католицтва, або, як тоді називали, латинства, вкрай вороже – адже проблеми, які призвели до розколу, були відомі вже не одне століття, а після періоду порнократії довіра до Риму впала до рівня презирства, і багато хто навіть перестав вважати католиків християнами.

Щоб відтінити різницю віри, католиків відразу почали називати латинянами, на відміну від православних, яких часто просто називали християнами. Досить поглянути на творіння преподобного Феодосія Печерського, співзасновника чернецтва на Русі – лист до князя Ізяслава, що отримав назву «Слово преп. Феодосія Печерського про віру християнську і латинську» (навіть у назві підкреслювалась чужість католицтва християнству). У цьому посланні преподобний Феодосій, окрім різниці у богослужінні та деяких богословських питаннях, пише, що чужість відчувається на всіх рівнях, аж до побутового, підкреслюючи при цьому особливу розпусту, що панувала в Католицькій Церкві: «за гріхи не у Бога просять прощення, але прощають попи їх за мзду. Попи ж їхні законним шлюбом не одружуються, але зі служницями дітей приживають і служать при цьому безперешкодно. І єпископи їхні наложниць мають та на війну ходять». Тобто Феодосій прямо каже, що розпуста в католицтві стала в його період нормою життя на всіх рівнях від священства до єпископів, які утримують наложниць.

Знаючи, що в Римській Церкві в той період панувала розпуста на всіх рівнях, що понад півстоліття Церквою по суті керували блудниці, потрібно або перебувати у вкрай скрутних і вимушених обставинах, або бути повним дегенератом, щоб підпорядкувати свою державу правлінню таких понтифіків. Але глава уніатів, мабуть, вважає українців якимись ідіотами, які не знають своєї історії, і тому  розповідає із захватом про Церкви «володимирового хрещення» та про те, що, приймаючи хрещення, Володимир був зовсім не чужий Римській Церкві.

Що тут сказати? Фальсифікації і маніпуляції – це звична справа для уніатів, які йдуть до своєї мети будь-якою ціною.

Але хотілося б поставити запитання католицьким богословам, які вже починають оспорювати тезу про безпомилкове судження пап, коли ті проповідують ex cathedra. У період порнократії, згідно з вченням Католицької Церкви, на кого мав зійти Святий Дух, щоб Римський Папа міг безпомилково вчити справі віри: чи на нього, який був лише маріонеткою в руках блудниць, або ж на цих самих блудниць, які реально керували Католицькою Церквою у першій половині Х століття?

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.