Родовід УПЦ КП: від педофіла Чекаліна до «патріарха» Філарета
Історія появи «Київського патріархату» тісно пов'язана з життям інших православних конфесій України. Заснована на руїнах УАПЦ і шляхом відриву від УПЦ частини віруючих, «Церква» Денисенка паразитує на історії останніх, привласнюючи їхню історію собі, а подекуди і взагалі переписуючи її.
Розповідаючи про те, що ніякого розколу не було, філаретівці наважуються заявляти, що саме УПЦ КП є Помісною Православною Церквою України, а УПЦ і УАПЦ – її частини, які повинні приєднатися до «Київського патріархату». Але чи так це насправді? У тому, що являє собою «Київський патріархат», нам допоможуть розібратися факти з історії виникнення цієї структури, які сьогодні в УПЦ КП намагаються замовчувати.
Епізод перший: Чекалінська «закваска»
Ні для кого не є секретом, що ідея створення Єдиної помісної Церкви, якою зараз «козиряють» в УПЦ КП, з'явилась на теренах України набагато раніше. Перші подібні процеси були ініційовані з появою так званої Української автокефальної православної Церкви, яка позиціонувала себе проукраїнською структурою, орієнтованою на націоналістичну ідеологію.
У роки заснування та активності УАПЦ ніякого «Київського патріархату» ще не було навіть на горизонті. Проте саме «автокефалістичні» перипетії лягли в основу утворення УПЦ КП. Ця тема важлива тому, що «Київський патріархат» фактично був створений на основі УАПЦ. У представників останньої, в свою чергу, навіть не було апостольського спадкоємства, яке є одним з найважливіших факторів для оцінки причетності «Київського патріархату» до Православ'я.
Першим в цьому епізоді варто відзначити Вікентія Чекаліна. Цей персонаж починав свій шлях в лоні РПЦ, де в 1982-му році був висвячений в сан диякона. Однак на цьому його перебування в канонічних церковних структурах закінчилося. Вже в 1983-му він був позбавлений священного сану за аморальні проступки. Незважаючи на це, в кращих традиціях церковних авантюристів, Чекалін перекочував у так звану Російську православну катакомбну Церкву, яка протягом всього періоду свого існування постійно перебувала в нелегальному становищі.
В цій організації Чекалін отримав «чернечий» постриг і «священицьку» хіротонію. У 1987 році Вікентія Чекаліна засудили до трьох років ув'язнення за розбещення неповнолітніх, проте у 1988-му він був достроково звільнений. Того ж року Чекаліна підвищили до сану «єпископа» Яснополянського Російської православної катакомбної Церкви.
Поява Чекаліна в УАПЦ була викликана необхідністю знайти другого архієрея для здійснення священицьких хіротоній. Ось що пише про ті події протоієрей Володимир Ярема (надалі – патріарх УАПЦ): «Тепер одного єпископа (тобто Іоанна Боднарчука – Ред.) було вже мало, і довелося думати про встановлення ієрархії для інших єпархій. З допомогою єпископа Руської Зарубіжної Церкви Вікентія (Чекаліна) відбулися хіротонії єпископів, тепер вже архієпископів, Василя (рідного брата Боднарчука – Ред.) Тернопільського і Бучацького та Андрія (Абрамчука – Ред.) Івано-Франківського і Коломийського. Незабаром вже своїми архієреями були висвячені Даниїл (Ковальчук – Ред.) Чернівецький і Хотинський, Володимир (Романюк, надалі «патріарх» УПЦ КП – Ред.) Ужгородський та Хустський, Роман (Блащук, один з основоположників т. зв. РосІПЦ – Ред.) Чернігівський і Сумський та Антоній (Масендич, один з основоположників УПЦ КП, згодом перейшов до РПЦ, де взяв перерукоположення – Ред.) Рівненський і Житомирський» (Українське православне слово, Саут-Бавнд-Брук, Н. Джерсі, США, офіційний орган УАПЦ в США, № 4-5, 1991, с. 9).
Потрібно уявити, наскільки ушкодженою була канонічна самосвідомість автокефалів, якщо у свої «отці-засновники» вони взяли педофіла-авантюриста, який навіть не був священиком.
Таким чином, стає зрозуміло, що перший (за фактом – другий, після Мстислава Скрипника) глава «Київського патріархату» Володимир Романюк мав у своєму єпископальному родоводу людину, яка була позбавлена сану в РПЦ (причому він ніколи не був єпископом, будучи простим дияконом). З цього випливає, що архієрейська хіротонія Володимира Романюка – родоначальника УПЦ КП, є абсолютно недійсною.
Філарет, перебуваючи під забороною у священнослужінні, втретє (!) перерукоположив деяких «єпископів» УАПЦ, які увійшли до новоствореного «Київського патріархату». Виходячи з цього, утворення та існування УПЦ КП є далеким від церковних канонів, і він є по суті парасинагогою (самочинним зборищем).
Епізод другий: «патріарх» Мстислав
Такою персоною, яка зіграла свою роль в утвердженні українського розколу, є Мстислав Скрипник. Колишній ад'ютант Петлюри і хорунжий армії УНР. В роки німецької окупації співпрацював з нацистами, а у 1944 році втік від наступу радянської армії до Німеччини.
У 1947 році приєднався до церковної структури в Канаді, яка походила від УАПЦ Василя Липківського. Останнього, як відомо, «висвятили» у «єпископа» рядові священики та миряни. Після цієї події УАПЦ лінії Липківського прийнято вважати самосвятською структурою. Виправлення неканонічного статусу українських парафій в США та Канаді відбулося тільки в 1995 році, вже після смерті Скрипника.
Він спокійно б помер, не виїжджаючи з Америки, якщо б його не обрали главою УАПЦ у 1990 році. На той час Скрипник був «митрополитом» УПЦ з США, а в'їзд до Радянського Союзу був заборонений зі зрозумілих причин. Проте у 1990 році адептам УАПЦ вдалося домогтися зняття заборони на в'їзд свого нового «патріарха», і він прибув до УРСР. Тут його зустрічали з натхненням, покладаючи на нього великі надії. Після приїзду він одразу ж взявся за справу.
Будучи незадоволеним представниками «єпископату» УАПЦ з «чекалінців», Скрипник разом з прибулим з ним із США Антонієм Щербою усунули від влади вже існуючих лідерів «автокефалії» і почали «висвячувати» власну «ієрархію» з позбавлених сану в РПЦ. Оскільки сам Скрипник не мав канонічної хіротонії, то і всі звершені ним рукоположення в Україні також були недійсні.
Епізод третій: рейдерський «об'єднавчий собор» і «народження» УПЦ КП
Під час автокефального бродіння Українська Православна Церква отримала статус розширеної автономії з правом повного самоврядування. Цей крок без сумніву був адекватною реакцією на ситуацію. Якби не наступна провокація Філарета, УАПЦ так і залишилася б маргінальним феноменом Західної України.
Програвши вибори предстоятеля РПЦ, тодішній глава УПЦ почав домагатися статусу «патріарха» іншим шляхом. Авторитарні методи Філарета змусили РПЦ зібрати Архієрейський собор, на якому він пообіцяв залишити посаду предстоятеля. Зазначимо, що абсолютна більшість українських єпископів підтримали цю вимогу. За невиконання ним своєї обіцянки, що було порушенням клятви, Харківський архієрейський Собор змістив Філарета з посади глави УПЦ. Денисенко міг би залишитися в Церкві в якості єпископа, проте вирішив за краще піти у розкол.
Людині, яка свого часу виступала проти автокефалії та українізації Церкви, було б складно організувати власну релігійну організацію під націоналістичними гаслами. Тому Філарет використовував для фундаменту майбутнього «Київського патріархату» УАПЦ, оголосивши так званий об'єднавчий собор.
На об'єднання з Філаретом погодилися ієрархи УАПЦ – Антоній Масендич та Володимир Романюк. Сам Масендич пізніше заявляв, що піти на угоду з Філаретом йому наказала чинна влада та СБУ. Цікаво, що на об'єднання з УАПЦ за екс-главою УПЦ пішов лише один архієрей – Яків Панчук. Насправді це сталося тому, що братія Почаївської лаври, намісником якої він був поставлений, відмовилася підкорятись Панчуку як послідовнику розкольницьких ідей Денисенка.
Отже, «об'єднавчий собор» Філарета і УАПЦ проголосив створення УПЦ КП. Разом з цим рішенням «собору» була ліквідована сама УАПЦ. Цю подію схвально зустріли у Верховній Раді та Адміністрації Президента Леоніда Кравчука. Однак свій рішучий протест з цього приводу висловив Мстислав Скрипник. Він звернувся до влади з такою заявою: «Учасники зборів 25-26 червня 1992 року, всупереч статуту УАПЦ, самочинно присвоїли собі право внесення змін до Статуту УАПЦ, ліквідації УАПЦ, перетворення Її в «Українську православну Церкву – Київський патріархат», наділивши останню правом правонаступництва УАПЦ».
Перед нами виникає абсолютно абсурдна ситуація: коли було оголошено об'єднання з УАПЦ, «патріарх» Мстислав був проголошений головою новоствореної структури (якому повинен був підкорятися і Філарет), але при цьому думка та накази цього «голови» повністю ігнорувалися. По суті, відбулося захоплення УАПЦ. Вже тоді Філарет показав себе майстром рейдерських схем.
Треба підкреслити наступні речі – «Київський патріархат» визнав себе правонаступницею не УПЦ, а саме УАПЦ з її «самосвятським» корінням та чекалінським авантюризмом. Статут УПЦ КП був виписаний на основі «Статуту про управління УАПЦ».
Показово, що сумнозвісний «об'єднавчий собор» порушував не лише церковні канони, але був неправомірним і з точки зору державних законів. Зміни до статуту автокефалів реєструвалися настільки поспішно, що були скріплені печаткою неіснуючої на той момент держустанови – Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, тобто не мали юридичної сили.
Наявні подвійні стандарти – Леонід Кравчук заявив про нібито порушення статуту УПЦ під час проведення Харківського собору, однак жодним словом не обмовився з приводу рейдерського захоплення УАПЦ всупереч бажанням її глави – Мстислава Скрипника. Також незрозуміло, на якій підставі «Київському патріархату» були передані фінанси УПЦ і частина церковного майна, якщо УПЦ КП не була її спадкоємицею.
Всі аргументи, заяви і звернення Скрипника були проігноровані. Пізніше «патріархом» новоствореної УПЦ КП обрали Володимира Романюка, який, як зазначено вище, був «рукоположений» в «єпископській лінії» Чекаліна. Після раптової смерті Романюка та обрання «патріархом» Денисенка багато членів УПЦ КП, які прийшли з УАПЦ, покинули цю структуру.
На той момент Філарет був позбавлений легітимності не лише для УПЦ чи УАПЦ, але й для Вселенського Патріархату. Патріарх Константинопольський Варфоломій видав у 1992 році особливу грамоту, якою підтверджував існування єдиного канонічного ієрарха в Україні – Митрополита Володимира (Сабодана).
Епізод четвертий: смерть Володимира Романюка та сходження Філарета
У 1995 році «патріарх» Володимир Романюк задумав скинути Філарета з займаних ним посад і провести перевірку фінансової діяльності Київської єпархії, яку очолював Денисенко. Після цього Філарет різко посилив тиск на Романюка за допомогою своїх прихильників. Загрози, образи, блокування його резиденції змусили Романюка навіть звернутися в правоохоронні органи за допомогою.
Через два місяці, 14 липня, при загадкових обставинах він помре в Ботанічному саду від серцевого нападу. Дуже вигідна і своєчасна для Філарета смерть. Як і вбивство невідомими керівника братства Андрія Первозванного Володимира Котельницкого, який намагався провести розслідування смерті Романюка.
Ще на початку утворення розколу ультраправі депутати Верховної Ради в одній зі своїх заяв говорили, що «митрополит Філарет правдами і неправдами шукає шляхів (швидко змінивши свої гасла), щоб заручитися підтримкою нового уряду і зберегти свою порочну систему управління Церквою. Не секрет, а надбання гласності, що саме митрополит Філарет (Денисенко) тісно пов'язав свою тридцятирічну діяльність зі службами КДБ, щоб догодити владі КПРС, послужити безбожному уряду не в інтересах Церкви, а заради кар'єри і можливості утримувати Церкву в Україні в руках одноосібної диктатури. Усе це відвертає від Церкви людей, зводить на нівець проповідницьку місіонерську роботу чесного священства, поглиблює ворожнечу між конфесіями і сприяє розколам».
Новим «патріархом» УПЦ КП обрали Філарета. Він нарешті реалізував свою мрію, надівши патріарший кукіль. Таким чином, 1995 рік поставив остаточну крапку в історії формування УПЦ КП, яка з того часу і до сьогоднішнього дня орієнтована на одну людину – Михайла Денисенка.
