Церковний сепаратизм: від Липківського до Денисенка

Захоплення храмів та майна Української Православної Церкви, побиття та переслідування її священиків та парафіян – ці злочини є продовженням 100-річної релігійної війни проти канонічного Православ'я. Церковного сепаратизму, початок якому поклали розкольники за підтримки Радянської влади на гребені революції 1917 р. та громадянської війни.

Мова піде про УАПЦ, створену з «благословення» атеїстичної влади більшовиків майже сто років тому.

Саме більшовики та їхній каральний орган – ВНК-ГПУ – дали карт-бланш на державну легалізацію УАПЦ. Переслідуючи єдину мету – підрив істинної Христової Церкви і Православ'я.

ЛИПКІВСЬКИЙ, «БРАТСТВО ВОСКРЕСІННЯ» ТА ВПЦР

Часом зародження УАПЦ можна вважати перші місяці 1917 року, коли в результаті революції в ряді південноукраїнських єпархій виник рух за відділення від центральної влади і від Руської Церкви.

Один з наслідків – сплеск крайнього націоналізму на уламках імперії. Він виник не лише через образи націй, що порахували себе ущемленими за результатами Першої світової війни. Глибинна суть бачиться у відході від євангельських істин: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Іісусі» (До Галатів, 3, вірш 28).

Націоналізм тоді зачепив частину духовенства і призвів, на жаль, до багатьох розколів. Після краху самодержавства розпочались активні спроби створення розкольницьких груп усіх видів та напрямів.

У боротьбі за національну українську церкву активно виділявся такий собі Василь Липківський. Забігаючи наперед, скажемо, що йому, колишньому протоієрею і директору київської єпархіальної школи, за царської влади звільненому через ревне українофільство, з подачі більшовиків довелося стати першим «митрополитом Київським і всієї Русі» від УАПЦ.

Навесні 1917 р. Липківський разом з однодумцями організував гурток «Братство воскресіння Христа», який може вважатися прообразом майбутньої УАПЦ.

Пізніше, в листопаді 1917 року, перші автокефали (у народі їх прозвали «самосвятами») організували комітет зі скликання Всеукраїнського церковного собору, який потім перейменували у «Всеукраїнську православну церковну раду» (ВПЦР) та оголосили вищим церковним органом на Україні. Так, по суті, вони включились у релігійну війну проти канонічного Православ'я.

Активно підтримував діяльність розкольників і сектантів Володимир Ленін. Розуміючи, як вони важливі для антицерковної війни, ще на II з'їзді РСДРП у 1903 р. він запропонував видавати для них спеціальну газету. Таким чином, ще задовго до революції цілі більшовиків та українських націоналістів-автокефалістів збіглися.

Створена після Лютого Центральна рада (березень 1917 - квітень 1918) почала заохочувати автокефалістів. При ній виникла «Українська церковна рада», завданням якої була підготовка розколу.

Читайте також: Джерела українського автокефального руху

Саме в цей час було скоєно лиходійське вбивство глави канонічної Православної Церкви в Києві митрополита Володимира (Богоявленського), пізніше прославленого в чині священномученика.

9 грудня 1917 року до митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського), який у складних умовах керував тоді нашою канонічною Церквою, явилася комісія від Центральної Ради з ультимативною вимогою виїхати з Києва. До складу делегації входили однодумці Василя Липківського – голова «Української церковної ради» Маричев, депутат Шараївський та ін

Відповідь майбутнього священномученика була такою: «Я нікого і нічого не боюся. У всякий час я готовий віддати своє життя за Церкву Христову і за віру Православну, щоби не дати ворогам посміятися над нею. Я готовий страждати до кінця, щоб зберегти Православ'я в Росії, там, де воно почалося...»

Потім, підійшовши до одного з них та вказуючи на його серце, владика додав: «А чи знаєте Ви, що перший революціонер був диявол, а ви робите революцію в Церкві Христовій?» – і гірко заплакав.

25 січня 1918 року митрополит Володимир був розстріляний за огорожею Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври.

Єпископи не брали участі у складі згаданої «Церковної ради». Лише кілька ієреїв, які сподівалися зробити собі кар'єру в новій українській секті, увійшли до складу його учасників. Їх і очолив Василь Липківський.

ДІТИЩЕ НАЦІОНАЛІСТІВ І БІЛЬШОВИКІВ

Більшовики, які потребували зміцнення своєї влади, вирішили піти на тимчасовий союз з розкольниками.

Так само, як на фронті Громадянської війни, вони пішли на тимчасовий союз з Нестором Махно.

«Церква розвалюється (канонічна – І. К.), цьому треба допомогти, але жодним чином не відроджувати в оновленій формі. Церковну політику розвалу повинна вести ВНК, а не хто-небудь інший. Лавірувати може тільки ВНК для єдиної мети – розкладання попів. Офіційні чи напівофіційні зносини партії з попами неприпустимі. Наша ставка на комунізм, а не на релігію». Фелікс Дзержинський, голова Всеросійської надзвичайної комісії із боротьби з контрреволюцією і саботажем» (9 кв. 1921 р., лист до М. Лациса).

Розкольники, як і сектанти, цікавили більшовиків з точки зору підриву релігійних і моральних засад населення колишньої Малоросії. Їхнім завданням було зруйнувати єдність Руської Православної Церкви, а заодно – виявити і взяти на облік ВНК-ГПУ «націонал-буржуазний елемент», що виник при Раді і Директорії та потягнувся за самосвятами.

«Комунізм і релігія взаємно виключаються... релігію зруйнувати не зможе жодний інший апарат, крім апарату ВНК». Мартин Лацис (Ян Судрабс), голова Київської НК (один з найкривавіших карателів за всю історію Радянської влади; з листа А.Луначарського до Леніна)

Тому всі подальші дії самосвятів відбувалися під керуванням та контролем радянських спецслужб.

НЕВИЗНАННЯ І САМОСВЯТСТВО

У 1921 році «Всеукраїнська православна церковна рада» активно виступає за українізацію громад і відмову від церковнослов'янської мови богослужінь.

Вона отримує у своє керування храми, що відбирались Радянською владою у православних. Їй передається навіть Софійський Собор – одна з головних святинь нашого народу.

На цьому зупинимося докладніше.

Ленінський «Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» був такий: «Все майно існуючих в Росії церковних і релігійних громад оголошуються народним надбанням. Будівлі та предмети, призначені спеціально для богослужбових цілей, віддаються, за особливими постановами місцевої або центральної державної влади, у безоплатне користування відповідних релігійних громад».

Саме цей пункт і став юридичною лазівкою і інструментом для того, щоб Ради, з вигодою для себе, могли маніпулювати діяльністю релігійних громад.

У захват від декрету прийшли різномасті протестанти, сектанти і розкольники. Сектанти так жваво кинулись допомагати безбожному уряду у боротьбі з канонічним Православ'ям, що Ленін після революції своїм декретом навіть звільнив їх від військової служби.

(Якщо ж сектанти були в такому фаворі у більшовиків, то не дивно, що тими було дано карт-бланш на створення «національної української церкви»).

Для них настали золоті днинки, що тривали цілих 12 років, допоки більшовики вирішили, що своєї мети з підриву Православ'я вже досягли, тож ігри у «свободу совісті» можна припинити.

Але спочатку у липківців були райдужні надії. Особливо їх тішило, що більшовики негласно дозволили їм заволодіти великими православними святинями і храмами. Автокефали за радянської влади почали кампанію за створення українських парафій та їхню законну реєстрацію. Таку можливість відкривав перед ними згаданий декрет та прийнятий на його основі український закон. Цей закон був, з одного боку, спрямований проти Церкви, тому що держава забирала храми та церковне майно і могла закривати небажані для себе громади, грабувати церковні цінності. Але з іншого боку, влада віддавала храми у користування громадам, які були для неї корисні.

«За особливими постановами місцевої або центральної державної влади» автокефали захопили багато храмів по всій Україні. Серед них – найбільша православна святиня – собор св. Софії, Микольський воєнний собор і до півтори тисячі інших парафій.

Внаслідок чого в жовтні 1921 р. і відбувся «Перший всеукраїнський собор», який проголосив «радянізацію Православної Церкви». На ньому було оголошено про створення УАПЦ. Радянська влада профінансувала цей псевдо-собор в той період, коли Україна була охоплена голодом, розрухою, епідеміями.

10 (23) жовтня, з дозволу та під контролем ГПУ, в Софійському соборі пресвітери, що відкололися, звершили кощунну «хіротонію» забороненого в служінні одруженого протоієрея Василя Липківського в сан «митрополита».

«Цей псевдособор проголосив утворення «Української автономної Православної Церкви». Керівник сепаратистів, на той час вже відлучений протоієрей, Василь Липківський був обраний учасниками «собору» у єпископи нової «церкви». «Архієрейське» поставлення Василя Липківського було звершено всупереч усім канонічним правилам... Сама «хіротонія» була виконана відлученими пресвітерами і мирянами з покладанням на Липківського мощей (руки) священномученика Макарія, митрополита Київського. Цей кощунний акт був повторений при наступній «хіротонії» у «єпископа» також відлученого протоієрея Нестора Шараєвського. Характер цих «хіротоній» дав підставу для поширення у віруючому народі найменування нових розкольників «самосвятами». (Пімен, Патріарх Московський і всієї Русі)

Жоден із православних єпископів світу не визнав «автокефалію» Липківського і не дав згоди на його «митрополитство».

Це і є підтвердження того, що фактично УАПЦ створювалася більшовиками для атаки на канонічне Православ'я. І склад її учасників, і їхнє моральне обличчя цілком, як кажуть, відповідали «революційній масі».

Про це свідчили навіть її засновники: «УАПЦ не встигла ще досягти справжньої всенародної самостійності, а лише радоправ'я, тому і єпископи УАПЦ, в своїй більшості, не були справжніми обранцями церкви, а випадковими для неї особами», – жалкував Василь Липківський .

Йому вторив соратник, голова «окружної церковної ради» А.Баранько: «УАПЦ, вся роз'єднана, сидить у своїх кутках, і, коли живе загальним церковним життям, то ця спільність випадкова, недовгочасна. Це соборні служіння в дні храмових свят. Але ця спільність духовної сили не має, тому що дух забивається горілкою, а єдність закінчується часто сваркою».

Святіший Патріарх Тихон у ті роки являв образ істинно християнського смирення і любові до ближніх, що навіть оступилися і зрадили. Він говорив:

«Чадця мої! Всі православні руські люди! Всі християни! Тільки на камені лікування зла добром созиждеться непорушна слава і велич нашої Святої Православної Церкви, і невловимим навіть для ворогів буде Святе ім’я її, чистота подвигу її чад і служителів. Слідуйте за Христом! Не зраджуйте Йому. Не піддавайтеся спокусі, не губіть в крові помсти і свою душу. Не будьте переможені злом. Перемагайте зло добром!» М.В. Востришев «Патріарх Тихон» / Вид. 3, доповнене. М.: «Молода Гвардія», 2004

Після його смерті в 1925 році був заарештований та відправлений до концтабору місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Петро. Пізніше він був розстріляний. До 1927 р. 117 єпископів, тисячі священиків і мирян канонічної Православної Церкви були заарештовані і також розстріляні.

Провина духовних провокаторів від УАПЦ у цій трагедії беззаперечна.

Доля ж самого Василя Липківського, як і багатьох інших членів УАПЦ, трагічна. «Всеукраїнський Церковний Собор» від 1927 року проголосував за позбавлення його звання «митрополита».

Довгий час він перебував під постійним наглядом ГПУ-НКВД, заарештовувався, а в 1937 році розділив долю багатьох священиків, репресованих з його вини, та був засуджений до розстрілу.

Сама ж УАПЦ після відсторонення Липківського кілька років фактично перебувала під повним контролем радянських спецслужб. У 1930 році вона оголосила про саморозпуск на «Надзвичайному церковному соборі», скликаному на вимогу ГПУ. Він затвердив постанову про те, що УАПЦ – «явна антирадянська контрреволюційна організація».

Ліквідація УАПЦ в СРСР була завершена в 1935-37 рр., коли заарештували останніх її служителів.

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ

В Україні автокефали легалізувались наприкінці горбачовської «перебудови», у 1989 році. Потрібно сказати, тодішній екзарх України Філарет – згодом розкольник – всіляко противився відродженню УАПЦ. Тим не менш, на «помісному Соборі» 1990 року в Києві був прийнятий новий Статут УАПЦ, а Скрипник оголошений «патріархом Київським і всієї України».

Читайте також: Ким був перший «патріарх» УПЦ КП.

Цікаво, що на початку 1990-х рр., так і не ставши Патріархом Московським і всієї Русі, той самий Філарет (Михайло Денисенко) спробував з групою прихильників приєднатися до УАПЦ, проти якої виступав ще кілька років тому.
Була досягнута домовленість з її представниками про проведення «Об'єднавчого собору двох церков». Згідно з проектом рішення «собору», УПЦ і УАПЦ ліквідовувалися, а вся їхня власність та гроші переходили до нової структурі під назвою «Українська православна Церква Київського Патріархату». Спочатку керівником її заявили 94-річного Мстислава (Скрипника), а заступником – «Філарета» (Денисенка). Проте фактично останній став претендувати на єдиновладдя, що згодом і призвело до його розриву з самосвятами.

Діяльність Денисенка на посаді шефа самосвятів «Київського патріархату» загальновідома. Саме на ньому, колишньому екзарху та агенту КДБ по кличці «Антонов», лежить левова частка відповідальності за всі злочини проти канонічної Української Православної Церкви, її священиків та вірян. Зокрема, за захоплення храмів і церковної власності, побиття та переслідування віруючих. По суті – за злочини проти Христа.

В цьому історично єдині і «філаретівці», і самосвяти, що раз у раз вступають у різні партнерські взаємини, а потім сваряться на ґрунті власної жадібності і гордині. Вони – натуральні духовні сепаратисти, чиї плоди видно кожній адекватній людині. Загальна державна криза поглиблюється з кожним днем. У зневіру та відчай впадає все більше українців, і не лише через кризу. Чи не тому, що приходить усвідомлення факту: відступ від християнських цінностей призводить до вельми неприємних наслідків в усіх сферах суспільного життя? І в економіці, і в політиці, і в культурі. А головне – в душі людини, яку не можуть врятувати ані самосвяти – розкольники, які привласнили чужі святині, ані інші «сліпі вожді сліпих».

Адже Бог, як відомо, зневаженим не буває.