Феномен святості

Кожен православний, напевно, гортаючи церковний календар, задумувався над питанням: «А що стоїть за іменами преподобних, мучеників, праведників і святителів, які ми читаємо кожен день?» Відповідь, здавалося б, не дуже складна: мученики, які не пожаліли свого життя за віру Христову, преподобні, які щоденно подвизались на сторожі своїх думок і бажань заради вивільнення душі від рабства гріху та її максимального преображення, праведні, які, живучи у миру, не приліпились до зла, яке панує у світі, святителі, які, стоячи на сторожі люду Божого, у своїх єпархіях оберігали стадо Христове від вовків і лжепастирів. Але феномен святості деяких подвижників є доволі цікавим…

Київська Русь після Хрещення показала добрі плоди вже на початку свого християнського життя, підтвердженням чого ми справедливо можемо вважати Печерську Лавру та Преподобних Отців, які нетлінними тілами почивають у Ближніх та Дальніх Печерах. Книжні і не книжні, знатні і простолюдини, святителі, мученики і просто монахи, частина яких – затворники. Це про них, які тілами почивають у Києві, а душами предстоять Престолу Господньому на небі. Одним із святих княжої доби, сам князь за своїм походженням, є Микола Святоша – син князя Давида Святославича Чернігівського, онук князя Святослава Ярославича, за сприяння якого була побудована Велика Успенська «небу подібна» церква Печерська.

Царства земні проходять, одне лиш Небесне вічне…

Такими словами починає Печерський Патерик опис житія князя-інока. Коли саме прийшов Миколай у Печерський монастир – достименно невідомо: дослідники припускають 1106 рік, хоча у Печерському патерику дата не вказана, але точно відомо, що це він зробив таємно. Далі Печерський патерик повістує, що Микола став першим князем, який відрікся свого правління заради чернецтва, про що сам же преподобний і вказує у бесіді із Петром лікарем, який прийшов у один час із ним до Києва.

Дізнавшись про зникнення свого брата, князі Ізяслав і Володимир прийшли в обитель і хотіли повернути його назад у Чернігів, у відповідь на що смиренний інок не втікав і не перечив, а просив ще хоча б рік потрудитись для братії на спасіння душі. Минув рік, за ним ще рік, а брати все не приходили. Інок-князь продовжував трудитися та молитися разом із Печерською братією, не покладаючи рук та не жаліючи сил, при цьому розум свій тримав у молитві Іісусовій. Варто зазначити, що робота у монастирі завжди не проста і, окрім подвигів духовних, включає великі фізичні навантаження. Першим послухом для князя стала заготовка дров для кухні, які щоденно він рубав на березі Дніпра і на своїх плечах по декілька разів на день носив у монастир.

Після трьох років послуху на кухні його переводять стерегти ворота обителі, після привратницького служіння Микола стає трапезарем. Через деякий час, пройшовши зі смиренням усі послушання, з благословення ігумена Микола приймає подвиг посиленної молитви. Спокій молитви, який змінив важку фізичну працю, здавалося б, мав дати йому більше часу на відпочинок між молитовним правилом та богослужіннями, але, знаючи шкідливість праздності для монаха, він не полишив фізичної праці. Біля своєї келії преподобний насадив садок і, по мірі можливості і сил, доглядав за ним.

Жало в плоть…

Кожен подвижник терпить різні скорботи, але є одна, якою диявол, мабуть, кожного спокушає. Це спокуса повернути назад із дороги за Богом. «Кожен, хто взяв рало і дивиться назад, не є управленим до Царства Божого» – каже нам Євангеліє. Сутність подвигу християнина така, що не передбачає повернення, а навпаки, заставляє рухатись далі до єдиної, спільної мети, тобто у сторону Царства Небесного.

Печерський патерик особливо описує нам цю боротьбу світу і слави із смиренним ченцем. Як було вже згадано вище, разом із приходом Миколи у монастир прийшов з ним до Києва і його лікар на ім‘я Петро, який, однак, не захотів жити в обителі, а жив у місті, при цьому всіляко намагаючись збити свого князя із шляху спасіння. «Друг друга тяготы носите и тако исполните закон Христов». Дуже часто, як відомо із аскетичної літератури, ворог нашого спасіння використовує слабкість духовного життя близьких нам людей і, під виглядом їхньої доброти та переживань за нас, намагається збити християнина із шляху спасіння. Неодноразово Петро доказував преподобному гибельність для здоров‘я його подвигів та проживання у печері. У відповідь на це Миколай завжди із смиренням та любов‘ю розкривав красу аскетичного подвигу та відречення від світу заради Христа і спасіння. Господь, бачачи, смирення подвижника, вразумив Петра хворобою, після якої і сам лікар став на спасительний шлях чернецького подвигу.

Останні роки життя та лікарняний монастир

Одна із багатьох унікальностей Києво-Печерської Лаври полягає в тому, що на території однієї обителі з‘єднано чотири монастирі. Перший – це власне Лавра з Великою Церквою, трапезним храмом, митрополичими покоями, другий – це лікарняний монастир, а інші два – братства на Ближніх та Дальніх Печерах. Зараз про це ми знаємо тільки з історії, адже верхня лавра та лікарняний монастир не передані Православній Церкві і досі. Але якщо у верхній Лаврі проходить богослужбове життя, то у теперішньому Миколаївському лікарняному монастирі воно повністю відсутнє – усі корпуси і в тому числі храм займають світські організації та офіси.

Доказів того, що лікарняний монастир був заснований саме Миколаєм, окрім «Тератургіми» та припущень істориків більше ніде немає. Перший агіограф преподобного, святитель Новгородський Симон, не вказує у житії на факт побудови Миколаївського храму святим князем.

Скінчив свій земний шлях князь-чернець у 1143 році. За рік до цього йому вдалося помирити своїх братів-князів із Київським князем Всеволодом.

Дивлячись на зображення князя-монаха серед інших Отців Печерських, неможливо не помітити царської корони під ногами смиренного ченця, яку він відкинув від себе заради нетлінного вінця у Царстві Небесному, якого він сподобився від Бога.

Преподобний отче Ніколо, моли Бога за нас!