Митрополит Андрій Шептицький – шизофренік чи боягуз?

11 Вересня 2016 15:10
1199
Митрополит Андрій Шептицький – шизофренік чи боягуз?
Сьогодні УГКЦ дуже активно нав'язує Україні культ митрополита Андрія Шептицького. Його вважають великим патріотом України, часто називають «духовним лідером» і «духовним авторитетом» українського народу, всіляко звеличують його мудрість і пастирські чесноти. Вже досить давно поставлено питання про причислення його до лику святих Католицької Церкви... При цьому, як завжди, замовчують про деякі особливості як його характеру, так і його особистості.

Так ким же він був насправді – вірним сином українського народу або ... пособником влади, який змінював своє ставлення до ситуації в залежності від історичного контексту?

Для того щоб відповісти на це питання, звернемося до текстів самого владики Андрія.

Так, відомо, що він аж ніяк не був прихильником української незалежності. Існування українського народу він мислив тільки в повній залежності його від Австрії. Більш того, головним завданням його життя було відокремлення України від союзу з Росією. Наприклад, на самому початку Першої світової війни він писав:
«Як тільки переможна австрійська армія перетне кордон України, перед нами постане потрійне завдання: військової, соціальної та церковної організації країни. Рішення цих завдань повинно... сприяти ймовірному повстанню на Україні, але також і тому, щоб відокремити ці області від Росії при зручному випадку якомога рішучіше, щоб надати їм близький народові характер незалежної від Росії і чужої царській державі національної території. Для цієї мети повинні бути використані всі українські традиції, пригноблені Росією. Треба відродити їх в пам'яті і ввести у свідомість народних мас, так влучно і точно, щоб ніяка політична комбінація не була в змозі ліквідувати наслідки нашої перемоги».  

Як видно з цього тексту, для графа Андрія Шептицького, який, за свідченням сучасників, говорив досить поганою українською мовою, головним завданням було «рішуче відділення України від Росії». Здійснити це завдання, на його глибоке переконання, можна було за допомогою повстання. Таким чином, Росія – в його уявленні – була головним ворогом українського народу, ну а Австрія, відповідно, головним благодійником.

Позиція, здавалося б, дуже чітка і визначена. Саме цю позицію сьогодні і виставляють в якості єдиної точки зору Андрія Шептицького на взаємини України і Росії. Самого ж графа представляють як твердого та стійкого борця за цю позицію.

Тим більше дивними виглядають слова владики Андрія, які він, через дуже нетривалий час після цитованого вище тексту, направив на адресу імператора Миколи ІІ. Так, у березні 1914 року Шептицький відправив Миколі ІІ таємне послання, в якому запевняв імператора у своїй вірності і називав його «об'єднувачем слов'янства»: «Православно-католицький митрополит Галицький і Львівський, багато років бажає і готовий щоденно жертвувати своїм життям за благо і порятунок Святої Русі і Вашої Імператорської Величності, кидає до ніг Вашої Імператорської Величності найсердечніші благопобажання і радісний привіт з нагоди об'єднання інших частин Руської Землі» (опубліковано в газеті <Новий час>, Петроград, серпень 1917, цит. за Семен. В. Савчук і Юрій Мулик-Луцик Історія Української Греко-Православної Церкви Канади т 2 С 619).

Хтось скаже, що нічого дивного в тому, що людина поміняла свої погляди, немає. І це дійсно так. Крім тих випадків, коли людина змінює свої погляди надто вже часто. Як Андрій Шептицький, наприклад. Адже всього через чотири місяці після того, як він запевняв імператора у своїй любові і вірності, а саме 21 серпня 1914 року, Шептицький озвучує пастирське звернення до вірних прикордонних сіл, в якому закликає воювати проти Росії, оскільки уніати «йдуть у бій за святу віру, божою милістю пов'язані з австрійською державою і династією Габсбургів».

Але, як відомо, вже 3 вересня 1914 російські війська вступили до Львова. 19 вересня Андрій Шептицький був висланий до Росії. Прибувши в Київ, митрополит знову змінює свої погляди на політичну ситуацію в країні і направляє імператору черговий лист, який він пише з приводу «успіхів російської армії і возз'єднання Галичини з Росією, за що тримільйонне населення Галичини з радістю вітає російських солдатів, як своїх братів». Цинізм митрополита, як бачимо, не має меж.

Це розумів і сам імператор, який власноруч і дуже коротко охарактеризував графа Андрія. На одному з його листів Микола II написав одне слово – «аспід».

Митрополита вислали зі Львова до Києва і взяли під спостереження. Цей історичний епізод з життя владики Андрія сучасні його послідовники намагаються представити як гоніння на нього з боку «царського режиму». Однак якщо згадати, що «царський в'язень» виїхав зі Львова до Києва в комфортабельному салон-вагоні в супроводі свого духівника, ректора уніатської семінарії Боцяна, особистого секретаря ченця Гродського і слуги, а поселили його в кращому київському готелі «Континенталь», то ставлення до нього як до «мученика» здасться дуже і дуже дивним. Особливо якщо взяти до уваги, що він отримував від «жорстокого царського режиму» точно таку ж зарплату, як і єпископи Руської Церкви.

Йдемо далі. Ще одна неприваблива сторінка з життя графа Андрія Шептицького, яку сьогодні намагаються якщо не приховати, то промовчати, – це його зв'язки з гітлерівцями. Не будемо зараз говорити про всі аспекти співпраці УГКЦ і фашистів, тому що це окрема тема для розмови. Свою увагу ми звернемо, знову ж таки, на «твердість» та «незмінність» поглядів митрополита Андрія як щодо гітлерівської Німеччини, так і щодо сталінського Радянського Союзу.

Отже, 30 червня 1941 р. фашисти окупували Львів. Наступного дня, 1 липня, Андрій Шептицький звертається до своєї пастви зі зверненням, в якому висловлює величезну радість з приводу цієї події. Більш того, бажаючи, мабуть, довести свій вірнопідданський настрій та невипадковість першого звернення, через 4 дні, а саме 5 липня, відбулося ще одне звернення: «З волі Всемогутнього і Всемилостивого Бога починається нова епоха в житті нашої батьківщини. Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, вітаємо з радістю і вдячністю за звільнення від ворога. У цей важливий історичний момент закликаю вас, отці і браття, до вдячності Богові, вірності Його Церкві, послуху владі і посиленої праці. Щоб подякувати Всевишньому за все, що Він нам дав, і благати про милість на майбутнє, кожен душепастир відслужить в найближчу неділю по отриманні цього призову подячне богослужіння і після пісні «Тобі Бога хвалимо» проголосить многоліття німецькій армії та українському народові» (ЦДІА у Львові, ф. 358, оп. 1, д. 11, л.).

Але і цього графу Андрію здалося мало. І тому він пише особисте послання Адольфу Гітлеру: «Ваша Екселенціє! Як голова Української греко-католицької церкви, я передаю Вашої Екселенції мої сердечні вітання з приводу оволодіння столицею України, златоглавим містом на Дніпрі – Києвом!.. Бачимо в Вас непереможного полководця незрівнянної і славної Німецької армії. Справа знищення і викорінення більшовизму, яку Ви, фюрер Великого Німецького Рейху, поставили собі за мету в цьому поході, забезпечує Вашої Екселенції подяку всього Християнського світу. Українська греко-католицька церква знає про істинне значення могутнього руху Німецького народу під Вашим керівництвом... Я буду молити Бога про благословення перемоги, яка стане гарантією тривалого миру для Вашої Екселенції, Німецької Армії й Німецького Народу. З особливою повагою, граф Андрій Шептицький, митрополит (Колишній ПА ІПП при ЦК Компартії України, ф. 57, оп. 4, д. 338, л. 131-132

14 січня 1942 року Шептицький підписав лист Гітлеру, в якому було сказано буквально наступне: «Ми запевняємо Вас, Ваша ясновельможність, що керівні кола на Україні прагнуть до найтіснішої співпраці з Німеччиною, щоб об'єднаними силами німецького та українського народу... втілити в життя новий порядок на Україні і у всій Східній Європі» .

Але і в цьому випадку, так само, як і в ситуації з Австро-Угорщиною і царською Росією, погляди митрополита змінювалися зі швидкістю, пропорційною змінам на фронті.

У 1944 році Радянські війська взяли Львів, і вже практично на наступний день Шептицький відправляє Сталіну вітальне послання. У цьому посланні голова УГКЦ називає Сталіна «Верховним вождем» «Правителем СРСР, головнокомандувачем і великим маршалом непереможної Червоної Армії» (майже так само, як раніше він називав Гітлера). Шептицький пише: «Ці світлі події і терпимість, з якою Ви ставитеся до нашої Церкви, викликали і в нашій Церкві надію, що вона, як і весь народ, знайде в СРСР під Вашим проводом повну свободу праці і розвитку в добробуті та щасті».

7 вересня 1944 р., на одному з соборних засідань УГЦК, Шептицький виступив з промовою, в якій висловився про комунізм як про доктрину з широкими світовими тенденціями, засудив бандерівський рух і закликав духовенство до активної співпраці з радянською владою. Більш того, в максимально стислі терміни Шептицький встиг підготувати і проголошення ОУН-УПА з закликом скласти зброю і вийти з лісу.

Але, як і у випадку з гітлерівцями, Шептицькому цього здалося мало, і, бажаючи більш чітко засвідчити свою прихильність до радянської влади, він відправляє у Москву цілу делегацію, яка відвідала Московську Патріархію, Верховну Раду СРСР і НКВС.

У розмові з уповноваженим Ради у справах релігійних культів при РНК УСРР С. Даниленко-Каріним Шептицький сказав слова, цілком протилежні за своїм змістом тому, що він говорив раніше: «Я щиро радий, що Радянська влада звільнила нас від цих німців, і про радості і про обов'язки, що випливають з неї, казав і кажу віруючим та духовенству. Не далі, як сьогодні у мене відбувся собор місцевого духовенства та деяких приїжджих. Такі собори у мене бувають кожен четвер. Так от я повчав їх, як потрібно бути вдячним і покірним Радянській владі, посланої нам Богом, і духовенство з щирістю сприймало і сприймає мої повчання».

Отже, як бачимо, говорити про які-небудь тверді і усталені погляди митрополита Андрія на сучасні йому події, ми не можемо. Вони цілком і повністю залежали від історичної ситуації та диктувалися бажанням отримати максимальну вигоду для себе особисто. В одному випадку він дивився на Росію як на головного ворога українського народу, а трохи пізніше – як на головного благодійника. Він з захопленням зустрічав австро-угорські війська, а потім точно так само, з захопленням, вітав війська російського імператора. Він дивився на Гітлера як на визволителя і витончувався у похвалі йому, а в іншому – писав дифірамби Сталіну і запевняв радянську владу у своїй лояльності. Комунізм для нього був майже одночасно як прокляттям, так і благословенням.

Так само можна сказати і про фашизм. Коли читаєш послання «блаженного митрополита» Андрія, то не залишає відчуття, що вони написані абсолютно різними людьми. Пояснити раціонально таку разючу зміну у поглядах не можна (адже ми не допускаємо, що митрополит Андрій був шизофреніком). Рівно до тих пір, поки не починаєш розуміти, що всі його ідеї, слова і погляди керувалися тільки одним почуттям – бажанням зберегти своє власне життя, владу та вплив.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також