Як Церква ставиться до акторського мистецтва?
Каяття, сльози спокути і ніякої гри – старий актор на своїй передсмертній сповіді… Він із жахом згадує марнославний, «диявольський» шлях крізь оплески, нагороди, афіші та захват жінок, – шлях до «себе улюбленого». Він усвідомлює, що за все своє життя нікого, окрім себе, не любив. Хіба сценічне мистецтво, та й те, тільки тому, що воно вдовольняло його наркотичну спрагу слави... «Творцем себе відчував! Богом!», однак справжній Храм і Справжній Бог залишалися назовні… Старий лицедій, один із героїв трилогії Олександра Торика «Флавіан», зізнається у тому, чому не надають значення як більшість зіркових постатей, так і ті, хто спостерігає за ними з екранів, – у руйнівному впливі акторства на душу людини. Священик Олександр Торик приводить свого персонажа до «праведного» кінця, однак, у реальному житті все часто буває інакше...
У «Трьох бесідах про Давида і Саула» Іоанн Златоуст негативно оцінює вплив театру на людину, говорячи про те, що він розбещує її. «Подивися на самого себе, – звертається до своїх сучасників святитель, – яким буваєш ти після повернення з церкви і яким – після виходу з театру». Він дає влучну характеристику сценічного мистецтва свого часу: безчесні жінки, блудні пісні – сама атмосфера античного театру відволікає людину від її сім’ї та Бога. Втім, таке ставлення богослова до «ради нечестивих» мало неспростовну аргументацію. В часи святителя ще добре пам’ятали про фізичні знищення християн саме в театрах (приклад Колізею), а язичницький театр, в цілому, був ворожим Христу та християнській цивілізації. Сама тематика театральних постановок того часу була пов’язана з міфами язичницького світу.
У часи великого Оптинського старця ієромонаха Амвросія театр був інакшим, однак святий також не схвалював його, вважаючи, що він згубно діє на душу, адже «в ньому розігруються аморальні речі». «Коли в серці закривається клапан для мирських насолод, тоді відкривається інший клапан – для сприйняття духовних», – вважав святий, підкреслюючи необхідність стяжання любові до ближніх.
Його молодший сучасник великий подвижник Іоанн Кронштадський не схвалював театр через те, що він «погашає віру і християнське життя, навчаючи неуважності, лукавству (або вмінню жити в світі), жартам; він виховує спритних синів віку цього, але не синів світла. Театр – противник християнського життя; він породження духу світу цього, а не Духу Божого. Справжні чада Церкви не відвідують його». Святий заперечував театр, бо через нього людина забувала про Бога і про свою душу. Відомий богослов, публіцист, святий Феофан Затворник теж зазначав, що театри непридатні для християн.
Церква здавна заперечувала сам принцип лицедійства, особливо характерний для акторської професії, однак один із «лицедіїв» нею ж удостоєний «звання» святого. На початку IV століття, за часів правління імператора Максиміана, талановитий мімічний актор Ардаліон під час вистави, де грав роль християнина, якого змусили зректися Христа і принести жертву ідолам, відверто заявив про те, що він християнин і не відречеться від Бога. За це правитель міста прирік його на страшну смерть, а Церква визнала святим мучеником.
Сьогодні Православ’я шукає «компромісів» із мистецтвом, у якому побачило те, що може посприяти пошукам людиною Бога, осмисленню своїх гріхів та її приходу в храм. В основах Соціальної концепції Православної Церкви, ухваленої на початку 2000-х, сказано, що «світська культура здатна бути носієм благовістя». Там же йдеться про те, що якщо митець керується благочестивим наміром і зберігає вірність Господу, то може проповідувати про Христа у будь-якому творчому стилі. «Якщо творчість сприяє моральному й духовному Преображенню особистості, Церква благословляє її. Якщо ж культура протиставляє себе Богу, стає антирелігійною чи антилюдською, перетворюється на антикультуру, то Церква протистоїть їй».
Проповідуючи вічну Христову Істину людям, які живуть в мінливих історичних обставинах, Церква робить це за допомогою культурних форм, властивих часу, нації та різним суспільним групам. Діячів культури вона націлює на пізнання волі Божої (Рим. 12, 2) та нагадує їм, що їхнє покликання — виховувати душі людей, у тому числі й власні, відновлюючи в них спотворений гріхом образ Божий. Так, сьогодні, попри численні комерційні кінопроекти, незчисленну кількість аморальних, часто – відверто диявольських фільмів, є кінострічки, що здатні пробудити в людині почуття милосердя, розкаяння, любові, благородства й кардинально змінити її зсередини. Це, звісно, не замінить того, що їй може дати Церква (участь у Таїнствах), та духовну роботу, що провадить кожен православний християнин, але це може стати першим кроком до цього.
Так, російський актор, професійний театральний режисер (єдиний з богословською освітою), ім’я якого занесене в книгу рекордів Гіннеса, Михайло Щепенко вважає, що «театр – справа дуже небезпечна для акторської душі, але якщо в основі цієї праці лежить ідея служіння, якщо є найвища вимога до себе як до християнина і як до художника, то такий театр може бути справою, угодною Богу. <…> Виникає цілеспрямований імпульс саме в бік єднання з Богом і ближнім <…>. Мистецтво є потужною зброєю, яка може бути вжита як на зло, так і на благо, і віддавати цю зброю тим, хто буде розбещувати, неправильно». Головне – мистецтво не має шкодити духовному/церковному життю людини та облагороджувати її душу.
Говорячи про представників сучасного кіномистецтва, слід зважати на те, що богемне життя сповнене великих спокус, а до цього готовий не кожен. Бути актором – це особлива зона духовного ризику: безкінечне випробування славою, грошима та розпутством, уникати яких вкрай складно. Окрім того, практично не можливо «перевтілитися» в сценічний образ й у той самий час достатньо дистанціюватися від нього, щоб його пристрасті не стали твоїми. Відомі факти того, як багато акторів після зіграних ролей потрапляли в психіатричні клініки, переживаючи особливо глибокі психологічні травми чи містичні ситуації, що вартували їм духовного здоров’я або й життя. (Приклад Інокентія Смоктуновського, який після ролі Гамлета (1964) лікувався в психіатричній лікарні).
З іншого боку, духовні небезпеки перестрівають кожну людину, ким би вона не працювала, а гра, що лежить в основі кіно, характерна для всього постмодерного світу, і більшість із нас – її активні учасники. Тому перестороги з приводу духовних труднощів акторської професії хоча й виправдані, але не неподолані. З Божою поміччю з ними можна справлятися, – на тому місці, яке відвів Господь, і з тим талантом, яким Він обдарував. Це успішно довели актори, про яких неодноразово писали у різних православних виданнях, оскільки вони – прихожани нашої Церкви. Йдеться про активних відвідувачів Храму Преображення в Лос-Анджелесі Тома Хенкса («Форрест Гамп» (1994), «Зелена миля» (1999), «Хмарний атлас» (2012)), який прийняв Православ’я завдяки своїй дружині, та Дженніфер Еністон («Друзі» (серіал, 1994–2004), «Дружина напрокат» (2011)), вихованій у православному середовищі своєї сім’ї. Імена Міли Йовович («П’ятий елемент» (1997), «Обитель зла» (2002)), Джеймса Белуші («К 9: Собача робота» (1989), «Швидка допомога» (серіал, 1994–2009)) та сербського актора й режисера Еміра Кустуріци («Життя як чудо» (2004), «Невидимі діти» (2005)) також часто зринають у православній пресі. Не вдаючись у деталі кінопроектів, де вони були задіяні, ці зірки відкрито сповідують Православ’я і своїм приватним та суспільним життям підтримують авторитет Православної Церкви.
Особливу популярність серед православної аудиторії здобув Джонатан Джексон («Брудні танці 2: Гаванські ночі» (2004), «Нешвілл» (2012–…)), який на врученні премії «Еммі» 2012-го року (за роль у серіалі «Головний госпіталь» (1963–2014)) із хресним знаменням воздав хвалу Богу та подякував афонським монахам за їхню молитву за увесь світ. Важким для Джонатана було питання, яке стосувалося того, що він актор – той, хто зображує людей. Однак він знайшов вихід: зваживши на те, що Христос вчив через притчі та оповідання, Джонатан Джексон почав ставитися до акторства «як до мистецтва розповіді, пробуючи відобразити життя чесно, щоб підвести людей до дзеркала, показати їм певний досвід. Наприклад, якщо в історії є помста, це може бути дуже потворно… Але це може бути дуже по-шекспірівськи, дуже по-біблійному».
Актор завдячує Православній Церкві тим, що тут він дізнався про те, що таке смирення – справжня битва. Як автор бестселера «Таємниці мистецтва» («The Mystery of Art», 2014) http://www.goodreads.com/book/show/23793602-the-mystery-of-art Джонатан Джексон переконаний, що справжнє мистецтво можливе лише в смиренні. Воно може бути «Світлом Правди», яке, як Христос, приводить до любові, однак, мистецтво буває і хибним світлом, що призводить до одержимості та порожнечі. Тому кожен має слідкувати за тим, аби те світло, що є у ньому, не стало темрявою (Лк. 11: 35). При цьому актор різко розмежовує «християнську поп-культуру» та справжнє мистецтво, засноване на православних традиціях. Щоб бути митцем, можна і не бути християнином, однак, чи можливо досягти найвищої форми митецької майстерності, не будучи християнином? Для автора книги це – риторичне запитання. Можливо, саме тому найвищою формою мистецтва письменник називає молитву, а мету свого бестселера визначає як відкриття «діалогу християнської душі та таємниці мистецтва».
Утім, в кіно є ряд питань, що завжди будуть дискусійними. Найперше це стосується негативних, а часто й інфернальних персонажів, без яких неможливий практично жодний, навіть якісний, фільм. Хтось мусить грати злочинців, убивць, повій (це ще найменш неприйнятні амплуа, з якими може зіштовхнутися той, хто йде шляхом акторства). Окремо стоїть питання про те, як ставитись до того, коли актор грає роль священика, святого, а то й Самого Господа (приміром, «Вбивство Іісуса», 2015). Євгеній Миронов («Ідіот» (серіал, 2003), «Достоєвський» (серіал, 2010), «Око Боже» (2012)) переконаний, що грати святих – це не справа акторів: їхня професія «може тільки розказати про людину, яка просто любить Бога», але завжди будуть ті, хто вважає інакше, серед православної аудиторії в тому числі.
Переглядаючи окремі фільми чи факти з життя зіркових осіб, ми не раз впадаємо в осуд, часто небезпідставно. Однак, при цьому, маємо пам’ятати, що найстрашніше – це стати лицедієм у реальному житті. Світ – це не театр, навіть якщо більшість ніколи не знімає масок. Тому, думаю, деякі аспекти кінотворчості й життя медійних персон варто залишити на «суд» Бога та визнати, що сьогодні кіномистецтво – один із найпотужніших засобів впливу на свідомість людини та моральний клімат її життя. І було б нерозумно не скористатися з цього нам, православним християнам, яким не байдуже як культурне виховання молоді, так і самих себе.
