Коли життя – це бій: «Ієрей-сан. Сповідь самурая»
«Спочатку полюби тих, кому хочеш розповісти про Христа,
потім зроби так, щоб вони тебе полюбили,
а потім говори їм про Христа»
(Миколай Японський)
Сучасність остаточно переконала нас у тому, що бути християнином сьогодні – це боротися: за існування, за віру, за Вічність…І Той, Хто явив нам істину, дав життя, та Першим пройшов шлях, який веде до спасіння, на Власному прикладі показав, що бути з Господом – це завжди бій, завжди вибір і завжди жертва. Так, ціна спасіння людської душі висока, але якщо ти воїн і з тобою Бог, то хто проти тебе?.. Головне – впустити Його у своє життя і знати путь, якою слід іти.
Про те, як віднайти чи не загубити Шлях, бороти зовнішніх та внутрішніх «демонів» і любити ближнього розповів молодий російський режисер Єгор Баранов у кінострічці «Ієрей-сан. Сповідь самурая» (2015). Фільм помітній не лише своїм авторським задумом, але й акторським складом, в числі якого сценарист цього кінопроекту Іван Охлобистін та зірка «Смертельної битви» (1995) Кері-Хіроюкі Тагава. Неоднозначним видався й сюжет фільму.
В священицькій рясі та японських сандалях православний священик з прогресивного Токіо потрапляє в забиту російську глибинку. (Примітка: в цьому інша іронія, аніж та, яка може виникнути в українського глядача: його «попередник» – Миколай Японський – приніс в Японію православ’я саме з Росії). Герой опиняється в світі, де «все розвалюється» – втрата духовних цінностей, моральний занепад та невпинні вибухи агресії один до одного. Воно й не дивно, адже «немає церкви – немає і миру», – констатує отець Миколай і береться за відновлення храму та душ персонажів цієї історії.
Завдяки йому спочатку мертва сакральна споруда, в якій перетинаються всі оповіді фільму, починає «оживати», як і ті, хто долучається до її відновлення. (Примітка: цікаво, що храм, де відбувалися зйомки фільму, відбудовувався насправді). Не випадково кульмінація подій припадає на весну, не випадково двічі у виконанні дитини звучить уривок з віршу Сергія Єсеніна – «Трійця на подвір’ї», Трійця в храмі, воскресла Трійця в душах кожного з героїв. Втім, це вже результат, а шлях до нього лежить через ряд складних «операцій», крізь які проходять персонажі «Сповіді самурая».
Попри загальнопоширену оману, будівництво храму – це процес, заснований на вірі, а не на бізнес-внесках. Навіть за наявності спонсорів не буде нічого, якщо при цьому немає ані краплі серця. І на шляху до його розкриття в людині тільки одна перепона – вона сама. Тому кожен з персонажів бореться зі своїм внутрішнім ворогом – однією з пристрастей, від якої залежить: пияцтвом, жорстокістю, заздрістю, егоїзмом. Не залишається осторонь і головний герой цієї історії: допомогти іншому відродити себе й через це зцілитися самому, – схоже, саме це відбувається з отцем Миколаєм.
«Серед розбрату знайти гармонію, в труднощі знайти можливість», – з такими словами правлячий архієрей Токіо благословляє Такуро їхати з Японії. Це саме та позиція, з якої сьогодні має виходити кожен із нас. Не всім випадає розпочати все з початку, як це сталося з отцем Миколаєм, але будь-хто може зробити стартом вже цей день. Отець Миколай не проходить випробування віри в Японії, але отримує «другий шанс» і з гідністю його реалізовує. А ми розуміємо: віру можна сповідувати будь-де. Для цього взагалі немає «сприятливих» чи «не сприятливих» умов: якщо ти з Христом, то ти з Ним завжди. Навіть у місці, де «Бога давно вже немає», а «чортів повно».
Просто приходить Господь до кожного по-різному, кожному посилає своє випробування і свій визначальний вибір. Опиняється перед ним і колишній хокеїст Петро, який свого часу подавав блискучі надії в спорті, однак професійна травма позбавила його будь-якого шансу на багатообіцяюче майбутнє. Через це він пропиває своє життя і робить нещасним не тільки себе, але й ту, хто ще не втратила віри у нього, – свою дружину. Завдяки отцю Миколаю герой усвідомлює, що закінчилось не життя, як він вважав, а «дитинство», і тепер прийшов час прийняти за нього бій. Перед такою необхідністю опиняється кожен герой фільму...
Однак, чи можна протистояти злу, користуючись його ж методами? Це питання від початку тримає в напрузі глядача «Сповіді самурая». Удар за жінку, удар за хрест – хіба це не вчинок, гідний чоловіка, навіть якщо він у сутані священика?.. Так, але якщо агресія та ненависть при цьому не оволодіють ним, в іншому випадку це потягне за собою тільки ще більше зла, розбрату та смертей. Справедливий гнів можливий, але його потрібно рівно стільки, аби врятувати іншого, захистити Вітчизну чи відстояти віру. В «насиллі-з-благородними-намірами» є велика небезпека – надто легко переступити межу. Тому долати зло краще іншими методами – добром, смиренням та любов’ю, що зрештою опановує отець Миколай, чому вчить свою маленьку, але вірну паству.
(Примітка: Як православний християнин, Кері-Хіроюкі Тагава, в якого за плечима досвід східних єдиноборств, переконаний, що бій ВОЇНа – це особлива боротьба, адже основана вона на чіткій системі цінностей, глибинній мотивації і правильному духовному керівництві. Для священика вона допустима тільки в останню чергу – найперше слід дозволити Богу подіяти через себе).
Не випадково наприкінці фільму згадується житіє Миколая Японського, який проявив неабияку мужність, мудрість й смирення по відношенню до того, хто міг стати його вбивцею, – і це зробило його переможцем. Отець Миколай, який на початку своєї «сповіді» йшов шляхом помсти самурая, стає на шлях, яким іде християнин, – шлях прощення і любові. (Примітка: Серед перших японців, які стали православними завдяки Миколаю Японському, були саме самураї).
Шлях самурая – це шлях смерті: він живе так, ніби його тіло вже мертве. Він усвідомлює, що смерть може спіткати його будь-якої миті, тому не відчуває страху і стає сильнішим (зі «Шляху самурая» Ямамото Цунетомо). Шлях християнина – це відсутність страху смерті, бо «Бог не боїться. <…> Боязнь значить відсутність смирення, а це – ознака відсутності віри» (митр. Лімасcольський Афанасій). Особливе ставлення до смерті в самураїв пояснюється також переконаністю у тому, що те, як людина помирає, свідчитиме про те, яким було її життя. Для самурая життя без честі не вартує того, аби проживати його, тому краще «гідна» смерть (навіть якщо це харакірі), аніж «негідне» життя. Для християнина життя немає смислу без Бога і покаяння, який би фінал не приготував для нього Господь.
Бути «мертвим» з народження, що передбачено путтю самурая, – хороша перспектива для «безстрашного» воїна, готового померти заради відстоювання «кодексу честі», високої ідеї чи «благородної» помсти. Але цього не достатньо, аби бути християнином: його шлях інакший, аніж шлях самурая. В ньому не менше мужності та боротьби, однак без жертовності та любові він неможливий, бо саме це передбачає віра, яку сповідував Господь наш Іісус Христос. Вона не залежить від географічних кордонів, кольору шкіри чи мови, якою говорить кожен із нас, – вона «в серці» і в Храмі, до якого ще треба дійти. Кінострічка Єгора Баранова показує путь, який туди веде.
«Скажи, ти боїшся смерті?», – запитує герой Петра Мамонова отця Миколая. «А вовки боялись?», – риторично відповідає йому той, а глядач в цей час фокусує увагу на вбитій мисливцем туші вовка… Ніщо не застраховує людину від приходу смерті, однак, не її потрібно остерігатися. «Я не боюся смерті, я боюсь бути недостойним служити моєму Господу», – підсумує отець Миколай. Бути достойним Його – єдиний принцип, яким має керуватися людина, обираючи, якою дорогою їй іти. І не важливо, як багато доведеться при цьому втрачати. Якщо це може врятувати Іншого чи сприяти спасінню чиєїсь душі – сумнівів не має бути, бо саме так вчинив би Христос.
Не випадково особливої символіки в фільмі набуває дзвін, який підіймається на дзвіницю паралельно тому, як кожен з героїв підводиться над своїми пристрастями. Це той дзвін, в кожному ударі якого буде перебувати душа вбитого Миколки, смерть якого стане «викупною жертвою» за «оновлене» життя інших. Цей дзвін впаде якраз у той момент, коли, здавалося б, на героїв чекає неминуча розправа прямо в храмі, однак. Коли надії на порятунок не залишається, але є віра, на допомогу приходить Сам Господь. В такі миті залишитись непохитним не має шансу навіть у найбільшого циніка і скнари, якого в «Сповіді самурая» грає Іван Охлобистін. Бізнесмен Нєлюбін, який живе за принципом «хто платить, той і Бог», і немає не те що б віри у Господа, але й звичайної людяності, воднораз усвідомлює: над усім тільки Бог, а Він «осміяним не буває» (Гал. 6: 7).
Немало після перегляду «Сповіді самурая» маємо осмислити й ми. Фільм-притча, фільм-проповідь, фільм-місія, за версією «Україна. ру», навчає нас вірі, в якій немає місця подвійним стандартам («Якщо Пасха – ми постимося, якщо Різдво – зовсім інша справа, адже поруч Новий рік…», – іронізує Нєлюбін, а ми розуміємо, що загалом це стосується кожного з нас). Він показує, що бути православним християнином – це бути «воїном» і «борцем», в якого любляче серце, бо тільки в такій комбінації віра буде істинною. Він переконує, що життя християнина – це бій, нерідко смертельний, але саме в ньому рятується душа.
Замість післямови
Безперечно, в «Сповіді самурая» є те, що викликає «спротив»: і фрагменти «кращих традицій» 90-х (бандитизм, продажність міліції, хижаки-бізнесмени), і тривіальність образу безпросвітної сільської глушини, і дещо поверхнева компіляція витягів зі східних практик, язичницьких вірувань та православної традиції. Однак, «Ієрей-сан» – це дещо більше, аніж показ кримінальних прошарків японського мегаполісу і типових безчинств, які можливі в глухих провінціях.
Це екранізація про духовні причини матеріальних наслідків; про те, як диявол, знаходячись поміж людей, вміло маніпулює їхніми пристрастями; про забруднену совість і те, що Господь до останнього дає можливість її «відбілити». Це фільм про значення честі і сім’ї в житті людини, про внутрішні принципи християнина, силу молитви та значущість духовної свободи для особистості. Він про те, що будь-які внутрішні зміни розпочинаються з усвідомлення власної мізерності перед Обличчям Бога і прощення, особливо тоді, коли ближній – твій ворог. Це стрічка про те, як кожне життя стає «сповіддю», якщо у ньому з’являється Любов...
