Вилікувати страх. За мотивами однойменного фільму.
«Досконала любов проганяє страх» (Ін., 4:18)
Кінострічка, про яку піде мова, допоки знята з показу в Україні. Однак приводів, аби сказати про неї, більше, аніж достатньо. Фільм українсько-білоруського виробництва «Вилікувати страх» (2013 року) – перша художня кіноверсія життя відомого вченого, геніального хірурга, святителя та сповідника Луки Войно-Ясенецького.
Унікальність картини на відомий біографічний матеріал полягає в тому, що це не стільки історія життя святого-чудотворця чи «фактаж» наукових досягнень професора медицини, скільки шлях реальної, «живої» людини, яка відчувала біль і радощі, знала сумніви та надії, переживала поразки й перемоги.
В цілому фільм інтерпретує «Автобіографію» самого єпископа Кримського Луки та спостереження тих, хто вивчав життєвий шлях святого. У стрічці вже похилий, незрячий герой розповідає свою історію послушнику Сергію і з «духовною точністю» коментує її окремі моменти. Валентин Феліксович (таким було ім'я св. Луки до постригу) ступив на шлях жертовності ще в юності. Він міг стати талановитим художником, однак вирішив, що не має права робити те, що йому подобається, коли є стражденні, яким потрібна поміч. В той час, як ми тільки й говоримо, що про свої «права», святитель вважав своїм моральним обов'язком бути поруч тих, кому важко.
Це була людина виняткової мужності, смирення та сили духу. Провівши 11 років у засланнях, пройшовши через принизливі допити, безпідставні звинувачення та відверті знущання з боку правлячого режиму, він не втратив здатності любити людей. Ні фізичні страждання, ні біль особистої втрати не зламали його. Навіть втративши зір, святитель сприймав це як засіб до покаяння, бо вважав, що хвороби «гасять» пристрасті. Окрім того сліпота не стала на заваді «практики» його духовного бачення. Наступний епізод відсутній в житті реального Св. Луки. Кіногерой від початку знає про намір Сергія отруїти його за наказом провладних структур. Проте мовчить, бо розуміє, що для порятунку своєї душі хлопець має побороти страх не справдити розрахунків тих, хто навмисне дорікає йому в боягузтві, штовхаючи на гріх.
Парадоксально, але навіть у скорботах святитель вбачав радість («я полюбив страждання»). «Страждання – це єдине місце зустрічі між добром і злом», – один зі «слоганів» фільму. Коли людина мучиться, в ній борються два протилежних начала. І те, яким буде результат цієї надскладної битви, покаже, чого насправді вона вартує. Св. Лука Войно-Ясенецький з гідністю пройшов усі випробування. Його життя було проповіддю віри – сміливої, принципової і глибокої. Він не міг про неї мовчати. Як не міг проходити мимо хворих і злиденних. Святитель не розділяв поранених на «білих» і «червоних», «офіцерів» і «солдат», а там, де інші бачили «випадок», Валентин Феліксович бачив людину. Незгладиме враження справляє інцидент, який трапився під час оперування св. Лукою білого офіцера: цинічне вбивство радянськими «обранцями» пораненого, обвинувачення святителя в «ідеологічній зраді» та його безпринципний арешт з подальшою перспективою розстрілу. Червоний комісар, який вирішує долю арештантів, «несподівано» відпускає героя. Глядач знає: під час революційних подій 1917-го Валентин Феліксович зробив йому складну операцію і повернув до життя. («На те й лікар, щоб усіх підряд оперувати», – зазначає комісар). Саме цим ерудит та мислитель Лука Войно-Ясенецький здобув особливе визнання, повагу та любов простих людей. А все тому, він вмів «бачити в іншому самого себе, розрізняти в ньому внутрішню красу, яку бачить в нас Господь».
Особливого драматизму сповнені фрагменти, які стосуються особистого життя Валентина Феліксовича. З відчутною теплотою герой розповідає про знайомство зі своєю дружиною (її грає зіркова Катерина Гусєва) під час російсько-японської війни. Тоді Анна працювала медсестрою в Київському медичному госпіталі Червоного Хреста, де через доброту її називали «святою сестрою». Дівчина, яка дала обітницю Богові, але зрештою стала дружиною Валентина Феліксовича, підкорила його не стільки своєю красою, скільки смиренням та добротою.
В образі Анни немає нарочитої штучності «ідеальної» дружини. В ній відчуваються ревнощі «живої» люблячої жінки, якій доводиться ділити свого чоловіка з його «служінням» людям, гірке небажання помирати на самоті та страх залишити сиротами власних дітей. Разом із тим, її жертовність особлива: усі хрестоносіння свого чоловіка героїня приймає/розділяє без нарікань і завжди підтримує його, як і належить дружині-християнці. У глядача не виникає жодного сумніву у тому, що Анна мала особливе значення для Валентина Феліксовича. Смерть героїні від туберкульозу легень, якій геніальний лікар не зміг запобігти, - один з найскладніших епізодів фільму. В ньому і страждання люблячого чоловіка, в якого Господь забирає найдорожче, і хвилинна розгубленість, і мужнє продовження служіння Богу та людям.
Особливо значимим для розкриття образу Луки Кримського є цикл епізодів, що стосуються його взаємин зі слідчим ОДПУ, який усіма можливим способами спонукає св. Луку зректися свого сану. Колишній священик з неоднозначним прізвищем Звєрєв підступно розмірковує над тим, чи справді людство достойне спасіння, адже воно його просто не здатне оцінити. Який смисл «розпинати» себе заради тих, хто продовжить грішити з розрахунком на те, що прийде новий «месія» і визволить від гріха?.. Якщо в твоєму житті немає Бога – це справедливий сумнів. Однак для християн смисл є: для того, аби твій «подвиг» став для когось душеспасительним (хоча б для того ж Звєрєва, який перед самою смертю таки приніс покаяння), для «відточки» власної душі, для прославляння Імені Господа нашого Іісуса Христа від Сходу сонця і до Заходу.
Аби припинити нестерпні муки, св. Луці Войно-Ясенецькому не потрібно було «зрікатися віри» – «тільки» відмовитись від сану. Як свого часу забрати ікону з операційної чи зняти рясу («У час, коли люди боялися в анкеті навіть згадати дідуся-священика, вдягнути рясу міг або божевільний, або людина винятково смілива», – пригадувала потім медсестра, яка працювала з отцем Валентином). Під час голодування він мав нагоду з'їсти тарілку супу так, щоб про це ніхто не дізнався, а потім знову продовжувати свій протест. Однак святитель не пішов на це. Навіть тоді, коли згадали про його дітей. Це ми – християни-з-подвійними-стандартами можемо шукати «компромісів» у подібних ситуаціях. Він – йшов за Христом до кінця. Адже той, «хто вірний в найменшому, і в великому вірний» (Лк. 16:10).
Не можна обійти увагою відому трагічну історію професора-фізіолога Івана Михайловського, який у фільмі грає роль ташкентського знайомого сім’ї Войно-Ясенецьких. Цей лікар доводив, що переливання крові здатне вилікувати від усіх хвороб, але не зумів таким способом врятувати власного сина. (Відомо, що «поза кадром» св. Лука не був особисто знайомий з професором). Божевілля, а потім самогубство чоловіка, який не зміг змиритися зі смертю сина чи навіть більше – зі своїм професійним безсиллям, – характерний приклад того, як можна НЕ пройти випробування. Іван Михайловський не зумів прийняти ТАКУ волю Всевишнього. «Чи зміг би я …», – окремі кадри фільму не раз викликатимуть такі думки. Онука святителя Аня, яка долучається до розповіді цієї «вставної» історії, одразу проводить паралель: у св. Луки Войно-Ясенецького «також багато горя було, але він не зламався»… Чи важко було йому? «Важко, коли віри немає, коли живеш, як листок відірваний, а коли є віра, є покликання, то з усім впоратися можна», – запевняє святитель.
Смерть… У «Вилікувати страх» її багато. Багато також міркувань про смерть. Повз св. Луку проходило багато смертей, і він щоразу наголошував на тому, що нею життя не закінчується, її «не потрібно боятися: потрібно боятися поганими справами вічне життя наповнити». Так, у святителя була «пам'ять смертна», відчуття того, що ти завжди знаходишся перед лицем Бога. У смерті є ще й інша грань: її «несподівана» невідворотність, яка надає ваги кожному моменту буття. Не випадково в кінострічці звучить розлогий фрагмент з книги «Життя» ще одного лікаря, який присвятив своє життя служінню Богу, митрополита Антонія Сурожського: «Тільки смерть може наповнити величчю і смислом все, що здається дрібним, і незначним. Як ти подаси чашку чаю на таці, яким рухом поправиш подушку за спиною хворого, – це ставить нас перед обличчям правди життя з такою гостротою і ясністю, яких не може дати ніщо інше». Цей «інтенсивно живий», найголовніший теперішній момент. Мить, яка переживається, як остання, і наповнює життя особливою напруженістю та глибиною, які за інших обставин людина була б не здатна відчути.
Страх… Через нього проходять всі учасники цієї драми. Страх смерті, страх самотності, страх болю, страх незвіданого. Проблема страху займає центральне місце у смисловій вертикалі фільму. Жорстокі звірства під час розправ над учасниками контрреволюції, свідком яких був святитель Лука, проймають наскрізь. «Скажіть, владико, Вам було страшно?», – запитує святителя вражений його розповіддю послушник Сергій. «Найстрашніше, це коли ти нічим не можеш допомогти людині», – без жодних вагань відповідає герой історії. З такою ж впевненістю Лука Кримський оцінює всі біди, крізь які його проводить Господь, усі страхи, які йому доводиться спостерігати.
Наш сучасник оточений страхами: страхом смерті, хвороби, самотності, не-любові, втрати звичного комфорту, соціальних переваг чи невизнання з боку значимих для себе людей. Очевидні «прив’язки» до світу речей і стійка залежність від власних пристрастей… Все те, що святитель зумів подолати безперервною молитвою і добром, спрямованим на інших. Вилікувати людський страх – це єдине, чого він прагнув. Але вилікувати його не скальпелем, а жертовністю, милосердям, всепрощенням і Любов’ю, яка не знає страху. Прикладом такого служіння був для нього Сам Христос. «Господь першим узяв Хрест, найстрашніший Хрест, і слідом на Ним взяли на рамена свої хрести менші, але часто теж страшні хрести, незліченні мученики Христові... Невже ми не візьмемо на себе хрести свої і не підемо за Христом?»…
Здається, в менш буремні часи легше сповідувати віру. Сьогодні про це думає кожен православний християнин України. «В Царство Небесне добре вірити, коли земля під ногами не горить», – в словах слідчого Звєрєва багато хто впізнає себе... «А коли горить, – ще дужче вірити треба», – відповідає кожному св. Лука Войно-Ясенецький. Безперечно, ми надто слабкі, аби витримувати такі порівняння – ми НЕ святі. Але можемо бути достатньо сильними, аби не полишати спроб маленькими кроками йти за Христом, як це робили вони. Тоді їхня незрима присутність буде у наших серцях і молитвах, а про зцілення обов’язково потурбується Бог.
