«Форс-мажор» - кінострічка під християнським кутом зору
Арт-хаусна стрічка одного зі знакових режисерів швецького кіно Рубена Естлунда «Форс-мажор»/«Турист» (2014) – призер минулорічногоКанського фестивалю та міжнародного фестивалю у Торонто. Картина, що викликала неоднозначну реакцію читацької аудиторії й стала об’єктом численних суперечливих кінорецензій, за версією «VillageVoice» названа «крижаним нокаутом» сучасного кіномистецтва.
Цього разу в основі соціального експерименту Естлунда – типова швецька сім’я (зразкова – за стандартами «суспільства загального благоденства») у переламний момент свого благополучного існування. Родина приїздить на п’ятиденний відпочинок у зірковий комплекс французьких Альп й під час обіду спостерігає рух лавини, який ніби загрожує її життю. Як з’ясовується, форс-мажорна ситуація тільки налякала відвідувачів і насправді ніхто не постраждав. Однак, саме цей момент стає поштовхом до руйнації сімейної ідилії Томаса та Ебби.
Успішний мужчина, хороший чоловік та авторитетний батько в критичний момент втрачає самовладання й замість того, аби захистити дружину та дітей, перед страхом смерті інстинктивного хапає свою рукавичку й біжить геть. Рубен Естлунд навмисне частково «затуляє» цей епізод сніговою завісою: Томас та Ебба мають різні спогади про нього. Чоловік відторгає навіть думку про можливий прояв власної слабкості, й вперто доводить, що був поруч дітей. Цим він ще більше бентежить Еббу, яка ладна забути про все, однак не може прийняти небажання Томаса визнати таке боягузтво.
Режисер-сценарист блискуче показує психологічні реакції чоловіка та жінки на означений прецедент. Томас, обурений принизливою, часто публічною, недовірою дружини, згодом сам стає заручником «негероїчних» спогадів, які не може прийняти у своє показове життя. Ебба ж у ситуації взаємного нерозуміння сумнівається вже не тільки в Томасі, але й у справжності всього, що до цього становило смисл її життя. Рубен Естлунд майстерно проблематизує гендерні аспекти ситуації, іронізуючи над представниками європейського середнього класу. Однак заявлена соціальна тема виходить за власні межі й активізує питання, які підключають до діалогу Томаса та Ебби всіх, хто належить до цивілізаційного простору сучасності.
Автор стрічки моделює ситуації, за яких кожен має змогу перевірити справжність своїх ідеалів та їхню індивідуальну внутрішню цінність за умов, коли інстинктивна природа людини долає всі контрольні механізми соціуму. Приятель подружжя Матс в одному з найглибших діалогів фільму розмірковує над силою під назвою «Я хочу вижити!», яка в момент надзвичайної небезпеки прокидається у кожного. Тоді, в критичному протистоянні людяності й тваринності в душі людини, далеко не завжди благородство бере верх. Попри це факт падіння ще не означає того, що особистість «списана з рахунків». Варто поглянути на інцидент в більш широкому контексті, де Томас за інших непростих обставин проявив би свої найкращі людські та чоловічі якості. Тож тепер Еббі доведеться змагати власного «демона» – розчарування в ближньому, який не виправдав її уявлень про нього, небажання простити та прийняти недосконалого Іншого.
«Я думала, як би повелася, якби ти вчинив так зі мною?» – говорить двадцятирічна Фанні своєму коханцеві Матсу. Над цим замислюється кожен глядач «Форс-мажору», а також над тим, як повівся б на місці Томаса, який став жертвою власних інстинктів. Режисер стрічки не просто залишає ці питання відкритими, а й ускладнює поставлені моральні дилеми. Рубен Естлунд піднімає проблеми стереотипів, якими керуються люди, та абсолютної переконаності більшості у власній непогрішимості, у тому, що він/вона вчинили б інакше. («Я думаю, що ворог – це наше уявлення про «героїв», – констатує Матс, – всі ці історії про героїв, весь цей тиск змушує нас здійснювати героїчні вчинки в жахливих ситуаціях. Однак правда така: коли ти зіштовхуєшся обличчям з реальністю, і ти боїшся померти, то мало хто готовий стати героєм»).
Фанні ставить під сумнів сміливість свого хлопця, виходячи з того, що одруженийчоловік, який відпочиває з двадцятирічною коханкою, ще менш надійний приклад можливої доблесті. Однак у критичний момент саме «аморальний» Матс заспокоює панікуючих пасажирів автобусу, водій якого не справляється з керуванням на гірській дорозі. Такої ж відносності набуває несподіваний для альтернативного кіно «другий шанс», який отримує Томас. Саме він «перезапускає» «точку неповернення» сімейних стосунків героїв і стає фактором відновлення того, що в безкомпромісній атеїстичній реальності не мало б жодної перспективи.
Світська закономірність «межової філософії» скептиків-екзистенціалістів бачить у вчинку Томаса прояв його справжньої сутності й позбавляє героя будь-якої можливості знову стати тим, ким його бачили рідні та глядачі. Думаю, саме через це авторський хід зі «ще одним шансом» багато критиків сприйняло як очевидне потакання смакам мейнстриму. Однак християнський життєвий «сценарій», оснований на логіці Христа, вбачає у такому «дарунку Долі» цілковиту об’єктивність. Томас визнав свою людську недосконалість, зізнався у власній нікчемності дружині (поборов себе «ветхого») і тільки після цього мав змогу довести собі та іншим, що він здатен бути героєм.
Кадри величних, часто «загрозливих» гірських ландшафтів, музичний супровід буремної «Весни» венеціанського генія (як і ряд епізодів у цілковитій темряві) тільки увиразнюють авторський посил того, що бороти стихію часто простіше, аніж долати самого себе. І не лише тоді, коли спотикаєшся ти, але найперше – коли в «ситуації недовіри» опиняється ближній.
Наскільки ми знаємо тих, хто знаходиться поруч? Чи можемо бути впевнені в самих собі? «Форс-мажор» – це кінострічка про моменти, в які ми бачимо себе Інакшим; про ідеали, що можуть виявитися ілюзорними; про упередженість та відносність будь-яких оцінок; про те, що найбільш беззахисними в дорослому світі залишаються діти; про силу прощення та персональний внутрішній екзамен кожного; про спротив власному егоїзму та боротьбу за те, аби попри очевидну неміч отримати ще один шанс зробити все інакше.
