Дракони воскреснуть у тілах драконів
3 серпня – день пам'яті пророка Єзекіїля. Пророк на те й пророк, щоб пророкувати. А наша справа – слухати ці пророцтва.
Найяскравішим образом Єзекіїля є його пророцтво про воскресіння мертвих. На полі він бачить багато кісток і звертає до них своє слово. Ті починають обростати жилами, і виростають тіла з натягненою шкірою (Єз. 37:8). У трупи повертається дух, вони встають і залишають свої могили.
«І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Мф. 10:28). «Краще тобі увійти в життя одноруким або одноногим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненому в огонь вічний» (Мф. 18:8).
Спаситель неодноразово дає зрозуміти, що наше тіло нерозривно пов'язане з душею, і вони не існують окремо одне без іншого.
Усі святі, які тим чи іншим чином являлися людям, робили це в образі людського тіла, до того ж у тому, що мав статеві ознаки. Свідки цих одкровень могли чітко розрізняти, хто зі святих жіночого, а хто чоловічого роду.
Людина – це єдність душі та тіла. Наша душа не тільки одягнена в грубе матеріальне тіло, зіткане з елементів земної матерії, а й у тонке, в якому вона вийде з цього тіла. Бог є Дух, а все, що ним створено, має ту чи іншу густину. Це саме стосується й ангельського світу.
Усередині нашого фізичного тіла інше тіло, у нього також є руки, ноги, голова, але воно не старіє. Над ним немає влади часу. У вісімдесят п'ять воно таке саме, як і в двадцять п'ять. Ті, хто мудрий, ніколи не ототожнюють себе зі своїм одягом із плоті. Вони й живуть довше і в старості залишаються молодими душею, тому що їхній дух вічно юний і бадьорий. Ці люди і нам радять – не піддавайтеся навіюванню свого розуму, не ставте знак рівності між собою та своїм грубим тілом. Воно – не ви.
Ви – це внутрішня людина, яка не схильна до впливу часу й старіння.
Будь-який вчений вам скаже, що матерія – це форма існування енергії. Її щільність та стан залежать від маси, швидкості та часу. Одна матерія може проходити через іншу, як ми проходимо через воду чи повітря. Блаженна Тарасія Загореу (1910-1989), яка, живучи на землі, чудово бачила духовний світ, говорила про те, що немає жодного «цього» та «іншого» світу. Є лише один світ. І те, що ми називаємо «духовним світом», є всередині нашого, хоч і залишається невидимим для нас.
Ми не можемо бачити цей світ, але можемо його відчувати серцем і прозрівати його вічність, навіть перебуваючи в земному тілі. Це відчувається, коли, скинувши зі свого розуму всі образи та думки, ми вдивляємось у бездонні глибини зоряного неба; або коли дивимося, як сонце повільно піднімається через морський обрій, оточене загравою світанку, на тлі якого летить зграйка чайок. Музика духовного світу розлита скрізь. Вона в шумі гірського струмка, в суворому мовчанні вікових сосен, у краплях дощу, що стікають вікном.
Найкраще вона відкривається тим, хто вміє хоча б на якийсь час забути про своє минуле, перестати турбуватися про майбутнє, викинути з голови всі думки, почуття й бажання та простим дитячим поглядом побачити сьогодення. Якщо ми відмовимося від нав'язаних нам зі шкільної лави хибних уявлень про «живу» та «неживу» природу, то зможемо побачити, що у світі немає нічого мертвого. Камінь, трава, гори, ліси, річки – все живе своїм, даним їм від Бога, життям. Дерева спілкуються й розуміють одне одного так само, як і люди, те ж стосується всього творіння. Живе все: сонце, земля, рослини.
Тиша – найпотужніший ретранслятор вічно сущого, що живе в тимчасовому й мінливому.
О, якби ми хоч іноді навчилися виходити зі світу суєти на берег тиші. Заповнювати свій день паузами тиші, позбавляючись мух докучливих помислів. Навіть у розмові з іншими людьми важливо не так слухати співрозмовника, скільки вдивлятися в те, що ховається за ширмою слів та речень.
Ми тому не маємо єдності один з одним, що взаємодіємо розумами, які є головною формою вираження нашого егоїзму. Коли розум править нашим життям, тоді суперечки та конфлікти неминучі, бо кожен думає лише про себе й живе своєю карликовою правдою. У розмові потрібні проміжки між словами, короткі просвітки тиші, що важливіше за сказані слова. Люди, які багато років прожили один із одним у мирі та злагоді, вже майже не потребують розуміти один одного за допомогою слів. Справжній старець той, послушник якого немає до нього запитань.
Вічність заповнює нас тишею і зсередини, і ззовні, тому її можна знайти скрізь. Достатньо пильно подивитися на гілки дерев, що гойдаються, на квіти, на птахів, що перелітають із гілки на гілку, не думаючи при цьому ні про що, не аналізуючи, тільки уважно за всім спостерігаючи. Ми побачимо тоді й відчуємо, що святе все творіння, кожна травинка, кожна пелюстка, кожна комашка і навіть крапля води. Все створене Богом несе на собі печать свого Творця.
Святі отці навчають нас того, що творіння – це гігантська картина, вдивляючись у яку ми можемо пізнати велич її Художника. Так ми сповнюємося великою любов'ю та вдячністю. Кожен звук народжується з тиші та в тишу повертається. І людська душа поринає у земний світ Богом і повертається до Бога після смерті, пройшовши свою школу життя.
Постійна активність розуму не дає нам вийти за межі зовнішніх форм та нав'язаних цивілізацією стереотипів мислення. Вона стає завісою, що закриває від нас буття вічного життя, яке все собою наповнює.
Чим міцніше ми прив'язані до мислення, тим жорсткіше скуті сліпотою свого егоїзму. Наш зіпсований розум змушує нас ототожнювати себе зі своєю фізичною чи психологічною оболонкою. Він подібний до «Титаніка», який тягне нас у непроглядну темряву незнання. Це відбувається не тільки на індивідуальному, а й на рівні колективного мислення, що призводить до такого ж колективного божевілля. Ми бачили, коли під впливом ЗМІ під час пандемії ковіда людей силою викидали з маршруток за те, що вони тільки чхнули; ми пам'ятаємо, як «свідомі» громадяни кидали каміння в туристів, евакуйованих із Китаю, тому що вони гіпотетично могли бути заразними. Ці ж люди нині з допомогою болгарок і кувалд захоплюють наші храми і б'ють наших парафіян. Усе це наслідки масової гіпнотизації ЗМІ.
Але найсумніше, коли мільйони людей, які живуть у добробуті, ситості та безпеці, виправдовують геноцид цілого народу лише тому, що політики сказали, що це «добре», «правильно» і «так воно й має бути»; коли ті, хто вважають себе православними християнами, радіють та аплодують, бачачи по телевізору стерті з лиця землі українські міста, де колись жили ні в чому неповинні люди. Це набагато страшніше.
Але чого ці люди не знають, то це того, що злом зло не перемогти. Вбивці драконів самі приречені стати драконами, причому набагато мерзеннішими, ніж ті, яких вони вбивають.
Справжня, а не ілюзорна смерть приходить до вбивці, а не вбитого. Христос дав нам заповідь не боятися тих, хто вбиває тіло, і ми намагаємося її дотримуватися. Час нам дано від Бога тільки для того, щоб вирости у вічність. Виймає нас із швидкоплинної річки часу тільки рука Божа, і без Його волі ніхто не має влади над нашим життям. Ми не покійники у відпустці, які прийшли тут погостювати, щоб знову навіки провалитися в небуття. Про це і нагадує нам Єзекіїль.
Усередині нас є царські двері, що ведуть у небесні палаци. Але щоб через них пройти, нам потрібно як мінімум пробачити своїх ворогів. Простити тих, хто нас вбиває, хто зробив нас бомжами й каліками, хто звинувачує нас у тому, до чого ми не маємо жодного відношення, і навіть зухвало це виправдовувати Словом Божим. Це потрібно зробити не заради них самих, а заради нашого спасіння, бо якщо наш розум зачепиться хоча б самим краєчком за ненависть, злість, бажання помсти, ми будемо захоплені цим почуттям у ту ж пекельну прірву, куди стрімко падають душі наших убивць та їхніх «духовних» наставників. А в нас зовсім інша дорога.
Пробачити – це означає прийняти волю Божу, довірити свою долю в руки Божого промислу, яким би страшним він нам не здавався.
Простити – це перемогти свій страх і ненависть довірою до Бога, вірою в те, що Він Своїх не залишить: виведе, спасе, освятить. А якщо й судилося нам померти, то не вічною ж смертю.
Що ж буде після загального воскресіння, коли здійсниться те, про що пророкував Єзекіїль? Дракони воскреснуть у тілах драконів, їм буде дано нове драконове ім'я, яке виражатиме їхню внутрішню сутність. Це ім'я буде їхнім вічним найменуванням і вироком, оросом, що визначає вічну долю. Нові імена отримають і святі, праведники, мученики... Зараз, живучи в часі, ми самі, своїми справами, думками, вчинками, почуттями та словами виводимо своє справжнє вічне найменування.
Бог лише зафіксує назавжди те, що ми самі ж і написали. Тіло кожної воскреслої людини також виражатиме внутрішній стан душі. Уявіть, як повинна почуватися відгодована, гладка, з потворним тілом і обличчям людина, стоячи голою серед багатолюдного натовпу. А що ж відчуватимемо ми, коли воскресле тіло оголить суть нашої душі? Куди ми тоді захочемо сховатися від цієї страшної й вічної ганьби, стоячи перед Богом, ангелами та людьми? Коли ті, хто думав про нас добре, пізнають правду, лише подивившись на нас?
Проте... кого це зараз непокоїть?
