Яка на смак Жива вода
Недільна проповідь у Неділю про самарянку.
Про Живу воду благодаті сказано чимало проповідей. Її джерело знаходиться на тому полі, в тій же перлині, заради придбання якої потрібно продати або віддати все, що маєш. Але більшість людей вважають, що синиця в руці – це краще, ніж журавель у небі. Краще кинути якір у невеликому короткочасному та затишному болоті земного щастя, ніж шукати щось далеке, високе та вічне. Адже тут усе зрозуміло: затишок домівки, тепло рідних сердець, борщ у каструлі, каша на столі. Правда, через віконце в цей невеликий гарний світ періодично влітають вогняні стріли хвороб і скорбот, встромляючись страхом, зневірою, а то й розпачем.
Ми знаємо, що цей дім колись почне руйнуватися, настане час, і в ньому оселиться порожнеча. Замість веселого дитячого сміху там будуть чути стогін вмираючих старих, замість повноти прийде убогість, замість радості – плач та сльози. Проте ми категорично відмовляємося відкрити двері і вийти подивитися, а що ж там зовні. І так доти, доки нас не винесуть туди у труні.
Земне щастя завжди тільки зовнішнє, воно подібне до жменьки пилу.
А Жива вода вічного життя тече у самих глибинах нашого духовного серця. Для того, щоб досягти Живої води в цих глибинах не вистачає навіть цілого життя. Земне щастя легко знищується, а небесне блаженство знищити неможливо, бо воно є Божественна любов.
Земне щастя може жити лише в потоці часу та мислення. Вічність же існує в даній миті, де немає ні минулого, ні майбутнього. Думки створюють уявний світ, а дух живе у безсмертній вічності. Той, хто зумів зупинити потік думок, навчився жити миттю, як живе Бог.
Господь хоче взяти на Себе всі наші турботи та піклування, але наші думки не дають Йому такої можливості, тому що ми звикли все вирішувати самі.
Наші думки поставили нас вище за Творця, тому що ми Йому не довіряємо і вважаємо, що обставини нашого життя були Ним продумані не до кінця, що в нашій долі є те, чого не повинно бути.
Ми все життя намагаємося виправити «помилки» Бога і вказуємо Йому, що і як Він має зробити.
Саме так часто і виглядає наша молитва: «Дай те, зроби це, ось там порядок наведи, тут виправи. А ось це нікуди не годиться, Господи, зроби краще ось так і так». Розум виступає цензором Божого промислу, він перевіряє наше життя і намагається виправляти «недоліки», допущені Богом. І це ми називаємо вірою.
Єдиний спосіб позбутися цього набридливого буркуна і вічно невдоволеного розуму – утвердитися увагою в духовному серці, намагаючись щосили перебувати в ньому в повній безмовності. Тоді і Бог відкриє нам благодатний духовний зір, в якому ми зможемо бачити все так, як воно є, а не так, як нам здається. Скуштувавши Живу воду Божественного світла, людина перетворюється і отримує нове народження від Духа Божого.
Не так важливо те, що відбувається зі світом, скільки те, що відбувається у твоїй душі. Чим більше ми прив'язуємося до земного, тим нещадніше воно буде до нас.
Ми болісно переживаємо все, що відбувається у світі, але коли ми підемо з нього, світ навіть не помітить нашого зникнення. Близькі погорюють трохи і намагатимуться якось жити далі, занурюючись у свої турботи та проблеми. Але не пройде й десяти років, як найрідніші люди перестануть нас згадувати. Кому ми тут справді потрібні? Скільки ти нарахуєш людей, готових сидіти біля твого ліжка, коли станеш безпорадним? Чи є такі взагалі у твоєму житті? Слава Богу, якщо знайдеться хоча б одна така людина. Ми потрібні та цікаві оточуючим, поки здорові та сповнені сил. Але приходить час, і нас усі забувають, як і ми забували когось раніше. І це теж гірка правда життя.
По-справжньому ми потрібні лише Богові, який нас створив і послав у цей світ. Тож чи варто заради людей забувати про свого Творця?
Навіщо розсипатися на дрібні уламки по всьому світу заради того, щоб він пройшовся по тобі своїми ногами і перетворив на пил і порох?
Потрібно полюбити Бога та довірити Йому своє життя. А ще намагатися перебувати в тишині духу, щоб навчитися з Ним безмовно бесідувати. У цій безмовності духу немає жодного уявного діалогу розуму, немає жодної розмови з самим собою. Святі отці навчають, що ми можемо приборкати свій розум, якщо з нами буде Христос. Коли розум піднімає в нас цілу бурю помислів, йому треба сказати з усією рішучістю: «Мовчи, перестань!» Ці заборонні слова, промовлені Іісусом, мають велику силу. (Мк.4:39). Така ж тиша має бути і в нашому розумі, щоб замовкло уявне бурхливе море.
Бог перебуває у великому мовчанні, але людині це дуже складно. Тому що розум, як примхлива дитина, вимагає розваг, він хоче гризти льодяники помислів, йому потрібні цукерки думок. Якщо розуму цього не давати, у нього починається істерика або паніка.
Проте єдиний шлях до спасіння – це смирення. А воно полягає в безмовності духу.
Деякі приходять до цього інтуїтивно за допомогою благодатної молитви. Батько ієромонаха Симона (Безкровного) монах Симеон, будучи вже в дуже похилому віці, міг довго сидіти з вервицями у відокремленій келії, не впадаючи в дрімоту і просто зберігаючи увагу до свого серця. Так він знайшов у благодаті просвітлення свого духу. Ця людина, в минулому простий радянський робітник, який не навчався в семінаріях та академіях, прийшов у чернецтво у глибокому пенсійному віці, зміг на практиці відчути те, про що писали преподобні Ісаак Сирин та Калліст Ангелікуд. Його просте, добре серце зрозуміло те, чого не можуть зрозуміти багато освічених кабінетних богословів.
Вчених сьогодні набагато більше, ніж тих, що спасаються, так само як розумних більше, ніж простих. Тільки перепусткою у ворота раю служать добрі серця, а не вчені ступені.
Его – це єдиний і головний наш ворог. Знищивши свій егоїзм, можна одним махом позбутися всіх ворогів. Усі дії розуму спрямовані не так на розвиток прогресу, як у розвиток оман. Чим сильніший розум, тим більше в нього помилок, тим міцніше він прив'язаний до землі, тим спритніший і підступніший його егоїзм.
До чого прийшло людство наприкінці свого шляху? До якісного вміння масово знищувати не тільки один одного, а й усе, що існує на землі. Птахи та звірі, ліси та луки, озера та моря, гори та поля – всі стали заручниками божевільної людини. Усі стогнуть під її ярмом. Земля носить на собі людство як онкологію, яка пожирає всі її сили та енергію. І це звучить гордо?
Найважче на світі – не потурати своєму розуму, який живе одним лише власним егоїзмом. Егоїзм і благодать − поняття несумісні, вони ніколи не зможуть бути поруч один з одним. Егоїзм зростає у гордість, гордість призводить до демоноподібності.
Все те зло, яке ми помічаємо, на яке дивимося, непомітно просочує кожну клітинку нашого серця, тож ми самі стаємо дратівливими та злими. Той, хто живе, не звертаючи уваги на зло, як би воно його не провокувало на себе подивитися, легко набуває благодаті та співчуття до ближніх і до всього сущого, стаючи непомітно для себе христоподібним.
Увага розуму, спрямована всередину, до духовного серця, робить розум зосередженим і позбавляє безлічі заплутаних ситуацій. У духовному серці завжди панує спокій і безтурботність духу, які не від цього світу, і світ нічого не може вдіяти з ними. Саме звідти, з серця, приходить відповідь на всі запитання та подиви, звідти приходить підтримка для подолання всіх спокус. Але як цього досягти, хто нас може цього навчити? Тільки мудрі практики, які досвідчено знають, яка на смак Жива вода. Послухаємо відповідь на це запитання одного з таких старців:
«Життя змушує тебе робити так, як ти не хочеш, і ніколи навпаки. Насправді так діє твій розум. Розум завжди сильніший за тебе у всіх спокусах, тому боротися з ним явно програшна справа. Однак зректися його − це в межах твоїх сил і можливостей. Він доти знущається з тебе, поки ти змішуєш себе з його безглуздою діяльністю. Спочатку ти відокремлюєшся від пристрасного розуму за допомогою Іісусової молитви, а потім, утвердившись увагою у своєму духовному серці, остаточно звільняєшся від гріховного мислення за допомогою благодатного міркування, яке відкриває тобі, що дух твій не має до мислення жодного відношення. Тоді ти знаходиш себе у власному дусі, вільному, безмежному і єдиному з Христом. Молитовний досвід показує нам, що добре з книг черпати мало, але ємно, а з сидіння в молитовній тиші черпати багато і рясно, щоб дух наш поєднався з безмежним Джерелом усіх благ. У цьому благословенному поєднанні відбувається освячення та перетворення твого духу. Це є найвище щастя, яке неможливо уявити. Чому? Тому що цей пихатий розум, прабатько всілякого гріха, зник, розчинився в небутті, звідки він і вийшов, щоб сіяти смути та розбрати. Тоді місце розуму по праву займає свята Божественна любов, яка обіймає собою і небо, і землю. І тебе теж, улюблена Богом душа, яка читає ці рядки, як сказано: "Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління» (Ієромонах Симон Безкровний).
