Хто ненавидить ближнього, той і Бога ненавидить

«І спитався один із них, учитель Закону, Його випробовуючи й кажучи: Учителю, котра заповідь найбільша в Законі? Він же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять». 

Мф., 92 зач., 22, 35-40

Чому любов до Бога і любов до ближнього так взаємопов'язані? На це запитання нам допоможе відповісти святитель Іоасаф Бєлгородський, день пам'яті якого Православна Церква вшановує 23 грудня.

Однак перш ніж перейти до думок і настанов самого святителя, хотілося б звернути увагу на зауваження сторонньої людини. Йдеться про знаменитого психоаналітика Карла Юнга. Нехай таке посилання не лякає, зараз ми не говоритимемо про його діяльність – я й сам прочитав у цьому плані чимало критики – але звернемося до одного, як на мене, цілком вдалого його спостереження.

Юнг пише, що організована релігійність нерідко стає своєрідною стіною між Богом і людиною, що провокує втрату живого спілкування. Жахлива у своїй простоті думка, погодьтеся. Думаю, що кожен із нас може згадати приклади, коли нецерковна людина буває більш відкритою і щирою у своїх поривах до Творця, ніж «досвідчений» православний, який суворо дотримується приписів церковного уставу.

Для нас – це здорова самокритика, що дозволяє поглянути на власне духовне життя збоку, а роздуми над заповіддю про любов – можливість пожвавити взаємини з Богом у тому випадку, якщо вони «заросли» формальностями.

Зауважу, однак, що організоване релігійне життя потрібне, інакше в цьому питанні був би повний хаос, але воно має бути не самоціллю, а наслідком живої любові до Бога та ближнього.

Здобування вічного життя досягається великою працею – і це правда, але святитель Іоасаф пропонує нам поглянути на це питання трохи з іншого боку. Вся велика праця нашого земного шляху – пише він – це лише два ступені – любов до Бога і любов до ближнього (Лк. 10, 27). Більше того, кожна людина, навіть у старозавітні часи, могла доторкнутися до цієї таємниці спасіння, адже наведені євангелістом слова звучали у книгах Повторення Закону (6, 5) та Левіт (19, 18). Також і Десять заповідей Мойсея є ні чим іншим, як відображенням двоєдиної заповіді про любов, тому що перші чотири говорять про любов до Бога, а другі шість – про любов до людини: «Іншого шляху, який би вів послідовніше до успадкування Вічного Життя, крім того, щоб любити Бога та любити ближнього, ми не знаходимо», – пише святитель.

Наступне цікаве спостереження владики Іоасафа пов'язане з тим, що заповідь наказує любити Бога вчетверо більше. Звичайно, ця теза досить умовна, але вона ясно показує, що любов до Бога повинна перевершувати будь-яку земну прихильність, навіть до близьких і рідних нам людей, на що, як ми знаємо, вказував і Сам Христос.

Але що, власне, представляють ці чотири ступені любові? Зрозумілі вони нам стають зі слів самого Спасителя – любов серцем, любов душею, любов міцністю і любов мисленням: «Мені здається, що четвериця цих слів може ґрунтовніше показати, зокрема з чотирьох сторін, як любити Бога, гідного любові надміру», – ніби підсумовує святитель Іоасаф.

І далі він уточнює, що любити Бога від щирого серця, означає любити Його як Свого Творця. Чи замислюємося ми про це? Чи дякуємо Господу за Його безцінний дар – життя?

Адже якщо ми дійсно розуміємо цінність життя, то очевидно, що будемо і ставитися до нього відповідним чином не тільки в собі, а й в інших людях, якими б вони не були. Станемо любити людину не за її пороки та гріхи, але як носія життя, дарованого люблячим Богом.

Любити Господа від щирого серця, пише святитель Іоасаф, значить любити Його як Царя. Очевидно, що Бог – не авторитарний правитель, Якого треба боятися, але Цар – той, хто любить Своїх підданих, дбає про них заради їхнього блага. Ця теза тісно пов'язана з попередньою і ясно нам показує підстави, на яких має базуватися наша любов як відповідь на любов Всевишнього.

Наступний ступінь любові по суті той самий, але тільки значно глибший, тому що любити Господа міцністю означає любити Його як Отця. Тут ми бачимо вказівку на спорідненість, близькість до Бога. Відповідно, пропорційно має зростати і любов до ближнього, тому що він таке ж чадо Господнє, як і я сам. Любити Бога всім мисленням, каже святитель Іоасаф, означає любити як Суддю.

Ми звикли суддів боятися, але Бог такий Суддя, в якому вирішуються всі несправедливості, що нас турбують, як особистого, так і загальнолюдського характеру. До Нього має прагнути вся наша істота, бо саме в Ньому, як праведному Судді, ми здобудемо мир.

Отже, святитель Іоасаф Бєлгородський дає нам можливість трохи глибше поміркувати над звичною двоєдиною заповіддю про любов, яку ми багато разів чули, але яка, на жаль, не завжди знаходить вираз у нашому житті. Любов має бути живою та діяльною, щирою та відкритою, а не формалізованою та втиснутою у певні рамки.

Очевидно, що той, хто дійсно любить Бога, любитиме і ближнього, незалежно від його недоліків, релігійної чи конфесійної належності, переваг та інших факторів. Але також очевидно, що той, хто ненавидить ближнього, ненавидить і Бога, що б при цьому він не говорив, бо справи набагато красномовніші за слова.