Про випробування нашого часу. 7 духовних порад
На актуальні для кожного з нас запитання відповідає архімандрит Маркел (Павук), духівник Київської духовної школи.
Порада перша: віддай все в руки Божі
Часи часто були складними, але ми живемо у наш час, і нам треба вижити саме зараз. Багато людей, навіть у церковному середовищі, сьогодні сприймають нинішню війну як Апокаліпсис, впадають у депресію, засуджують політиків, живуть у стані страху. Як вийти з цього стану?
– «Без волі Божої не впаде з голови жодна волосина», – навчає Христос (див. Мт. 10:29). Очевидно, що віруючим людям набагато легше переносити жахи війни, ніж невіруючим. Віруюча людина розуміє, що над усіма людьми Всемогутній, Всевидячий і Всезнаючий Бог, і Він не попустить спокуси, яку християнин не міг би перенести. Відповідно, віруюча людина переконана, що якщо й доведеться їй постраждати, то це буде заради очищення її усвідомлених та неусвідомлених гріхів.
Зовсім інший настрій у людей невіруючих або тих, які внаслідок інформаційної війни опинилися у богопротивному розколі. Вони легко засуджують духовенство та політиків, але не можуть засудити себе самих, бо бачать у цьому зраду. Однак через це втрачають спасительну благодать Божу, яка умиротворяє. Саме звідси виникає страх, депресія, гнів та агресія стосовно всіх, хто має дещо інші погляди.
Вийти з цього стану можна за допомогою старанної молитви та нелицемірного покаяння. Коли людині вдається побачити прірву своїх гріхів, то вона вже не має часу та сил на засудження інших людей. Все, що відбувається, віддати в руки Божі – і нам більше не буде чого засуджувати, обговорювати, боятися.
Порада друга: зберігай віру свою в чистоті
Війна супроводжується агресією з боку розкольників. Замість пошуку миру та взаєморозуміння захоплюють храми, б'ють священників тощо. Чим це пояснити?
– Агресія з боку невіруючих людей та розкольників дуже підживлюється ЗМІ через наклепницьке спотворення історичних фактів та вишукування окремих випадків гріховного життя нашого духовенства. Вся історія не лише України, а й усіх народів – це безперервне чергування перемог та поразок, радостей та трагедій. Через відсутність або втрату благодаті Божої і через схильність до гріха, залежно від наявної ситуації людина схильна перебільшувати історичні трагедії і применшувати перемоги та навпаки.
Оскільки розкольники повністю стали асоціювати себе зі стороною, яка несправедливо постраждала в роки дореволюційного імперського та радянського минулого, то нині, під час війни, підігріті найрадикальніше налаштованими громадянами, вони навмисно переносять лінію фронту в глибокий тил, захоплюючи храми, побиваючи священників та мирян. Мир і порозуміння, як між окремими людьми, так і між різними церковними організаціями, може бути лише результатом того, коли кожен палимий, як йому здається, праведним гнівом замість своїх упереджень поставить Христа та Його спасительні заповіді на центральне місце в житті.
Наша ж справа – попри все залишатися вірними своїй Церкві, зберігати в чистоті віру наших батьків і дідів.
Порада третя: працюй над собою, над своєю душею
Будь-яка війна має духовні причини. У чому вони? Як правильно розуміти ці причини та як їх усувати?
– Святий апостол Яків запитує: «Звідки війни та чвари між вами?» І одразу дає відповідь: «Чи не звідси, від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють? Бажаєте ви та й не маєте, убиваєте й заздрите та досягнути не можете, сваритеся та воюєте та не маєте, бо не прохаєте. Прохаєте та не одержуєте, бо прохаєте на зле, щоб ужити на розкоші свої. Перелюбники та перелюбниці, чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається» (Як. 4:1).
Плотоугоддя, бажання більше догодити собі, своїм пристрастям, а не Богу, – це головна причина будь-якої ворожнечі, починаючи з ворожнечі побутового сімейного рівня та закінчуючи світовими масштабами. Кожна людина, яка не виконує Заповіді Божі та не приносить покаяння, противиться Богу і стає ворогом Йому. Сьогодні все посилюється тим, що в духовні причини війни навіть у церковному середовищі не хочуть вірити. Якщо раніше під час воєнних лих більшість людей одразу бігла до храму, щоб принести покаяння та старанні молитви до Бога (згадаймо хоча б жителів Константинополя, які у 860 році під час облоги міста всі від малого до великого зібралися в храмі та отримали звістку через блаженного Андрія та учня Епіфанія, що місто буде врятовано, тому що Сама Божа Мати розпростерла над усіма молільниками Свій Омофор), то нині більшість займається лише пошуком ворогів, а якщо молиться, то про всяк випадок або за традицією.
Порада четверта: не піддавайся духу злоби
Чимало політиків оголошують УПЦ поза законом, мери окремих міст та областей, депутати місцевих рад вимагають заборонити УПЦ як «Церкву агресора».
– «Нічого немає нового під сонцем», – стверджує премудрий Соломон. Коли нині політики, мери окремих міст, депутати вимагають заборонити нашу Церкву як «Церкву агресора», то згадуються недавні радянські часи, коли на хвилі боротьби з релігією переслідували та вбивали єпископів і священників, простих віруючих людей як посібників буржуазії, закривали та руйнували храми та монастирі.
Дух тих гонінь, і минулих, і нинішніх, той самий – це злий дух, який породжується заздрістю, гордістю, сріблолюбством, пожадливістю та іншими пристрастями. Нам необхідно пильнувати себе, щоб і нам не піддатися беззаконню, що бушує зовсім поруч, не озлобитися, не згрішити ненавистю.
Порада п'ята: люби свою Батьківщину, але шануй Христа понад усе
Де криються причини розколу? Що таке етнофілетизм, чи це єресь? Як до нього ставитися віруючим?
– За діями тих людей, які ще донедавна стояли разом з нами біля престолу, а потім стали нашими ідейними ворогами, можна судити, що головна причина розколу – це заздрість та накопичені образи. Через заздрість впав з неба гордий денниця, з цієї ж причини був розіп'ятий Христос. Насправді кожна людина схильна ображатися, коли їй не надають уваги, не заохочують, обходять кар'єрними сходами, недооцінюють. Але різниця між віруючим і невіруючим у тому, що перший при образі смиряється і за це отримує від Бога сугубу благодать, а інший починає «качати права» та опиняється у безблагодатному розколі.
Щодо любові до Батьківщини, України, чим зазвичай виправдовують своє ухилення в розкол, то це, очевидно, другорядна причина, якою хочуть прикрити свою духовну неміч.
Ми всі зобов'язані любити свою Батьківщину, свій народ, мову, культуру, але все це не повинно заступати собою Христа і виконання Його заповідей. Якщо через нашу пристрасність чи страх за своє місце це відбувається, то ми впадаємо в єресь етнофілетизму.
Щоб прибрати поділ між людьми, Христос прийняв на Хресті страшну смерть.
Про це дуже глибоко пише в Посланні до ефесян святий апостол Павел: «Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом, Він Своєю наукою знищив Закона заповідей, щоб з обох збудувати Собою одного нового чоловіка, мир чинивши, і хрестом примирити із Богом обох в однім тілі, ворожнечу на ньому забивши. І, прийшовши, Він благовістив мир вам, далеким, і мир близьким, бо обоє Ним маємо приступ у Дусі однім до Отця» (Ефес. 2:14-18). А виходить, що етнофілетисти знову зводять штучні перегороди між людьми, які вперше з'явилися після руйнування Вавилонської вежі.
Порада шоста: сповідайся, причащайся та не зневіряйся
Багато матерів, сестер, батьків проводжають дітей чи рідних на фронт. Як молитися за них? Як поводитися, коли страх за рідних розриває серце? Зрештою, як вилікувати душу, якщо рідні гинуть?
– Найголовніше – не можна зневірятися та панікувати! Треба посилити свої молитви, частіше ходити до храму, сповідатися та причащатися, накласти на себе за сина чи чоловіка додатковий піст, наприклад, у понеділок. Тобто важливо повністю покластися на волю Божу. І навіть якщо трапилося страшне горе – хтось із близьких загинув, не можна опускати руки та битися у розпачі, навпаки, треба ще більше розчиняти своє лихо сльозами молитви та покаяння. Хоча в такий момент на молитву дуже складно буває налаштуватися, досвід інших воєн показує, що це дуже дієво.
Військовослужбовцям, через велику кількість оточуючих, важко буває усамітнитися для здійснення ранкових і вечірніх молитов, тому слід привчати себе постійно читати безгласно Ісусову молитву: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Крім того, перед відправленням на фронт обов'язково треба прийти до храму, щоб посповідатися та причаститися Святих Христових Таїн.
Порада сьома: будь милосердний
Церква молиться за мир. Які правила індивідуально Ви порадили б вірянам? Піст та молитва, добрі справи?
– Не лише ті, кого безпосередньо стосується війна, чиї чоловіки та сини воюють, але й кожен християнин не може бути у такий момент байдужим. Ще до початку війни Блаженніший Митрополит Онуфрій під час Великого посту благословляв читати щодня одну кафізму з Псалтирі. Наразі таке читання слід поширити не лише на пісні, а й на всі дні року.
Кожен недільний та святковий день необхідно бути на богослужінні в храмі. Де є монастирі, є можливість додатково приходити до храму будь-якого буденного дня, щоб помолитися за мир і за всіх, хто зараз на полі бою. І намагатися, хоча всім зараз непросто, підтримувати один одного не тільки молитвою, а й матеріально, відгукуючись на заклик Спасителя: «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк.6:36).
