Як би тобі важко зараз не було, пам'ятай – у пеклі гірше
Недільна проповідь Неділі 23-ї після П'ятидесятниці.
Люди Христа часто просили, що їм було непотрібно і не корисно. Покажи нам знамення з неба, доведи, якою владою ти це робиш, зійди з Хреста, покажи диво тощо. Люди шукають завжди не того, що потрібно для їхнього спасіння, а того, що шукає їхній гріховний розум і порочне серце – того, до чого приліпилася душа і в чому живуть їхні думки. І коли їм кажеш про те, що ви повинні вийти з цієї ситуації своїми думками, вони кажуть: «ні, ні, ти тільки послухай» і знову розповідають про те саме. Ось і зараз мене просять писати про війну. «Напишіть про війну, люди зараз хочуть читати про те, що їх турбує найбільше ...», - пише мені моя постійна читачка.
Що я можу відповісти на це. А я не хочу писати про війну! Нехай про неї розповідають політики, журналісти, релігійно-політичні діячі тощо. Зі свого практичного досвіду я знаю, що закон взаємопроникнення завжди працює там, де серце відкрито навстіж. Чим більше ми входимо в болото війни, тим більше воно засмоктує нашу душу, яка починає тонути. У цьому болоті немає світла любові, немає правди Божої, немає жодної надії на те, що це безумство колись закінчиться. Бо за ним обов'язково почнеться щось інше. І це «інше», можливо, буде ще гіршим.
Нам раніше здавалося, що гірше за коронавірус вже не буде. Але ми помилялися. І ця війна, мабуть, ще не найгірше, що чекає людство попереду.
Швидше за все ми вже прийшли до того часу, коли нам до самої смерті не дадуть «ні охнути, ні зітхнути».
«Хто бореться з чудовиськами, тому слід остерігатися, щоб самому не стати чудовиськом. Якщо ти дивишся у безодню, то безодня теж дивиться у тебе». При всьому моєму неприйнятті та неприязні до світогляду та філософії автора цих слів, тут я змушений із ним погодитись.
Так і є. Ми стаємо тим, до чого привертається наша душа та наша увага. Щоб не розчинитися в цій темряві над безоднею, потрібно звернути свій погляд на те, що дає надію, благодатний спокій і тишу серця. Під ногами в мене море густого місива темно-бурої крові, в якій плавають мертві тіла впереміш з осколками зі скла, щебеню та брудної землі. З обох боків від мене цинічні бісоподібні політики, журналісти, правителі, сильні світу цього – думкокеровані безбожні ляльки диявольського закулісся. Світло йде тільки зверху, з духовного неба над головою.
Якщо дивитися нагору, не оглядаючись на всі боки, то можна не тільки знайти спокій, але й розуміння того, що насправді нічого немає. Немає ні війни, ні смерті, ні зла, нічого з того, що з такою наполегливістю лізе в душу. Так, у нас є безодня болю, страждань, випробувань, спокус, але все це не що інше, як добриво.
Великий Садівник замість того, щоб зрубувати дерево нашої сухої та безплідної душі, вирішив ще раз спробувати його обкопати і обкласти гноєм у надії на те, що, може, побачить і на наших гілках хоч якісь добрі плоди.
Що б не діялося з нами на землі, це ненадовго. Це лише переживання і проживання відчуттів і думок, які можуть тривати нескінченно. Рано чи пізно це пройде. Що б не трапилося з нами у земному житті, треба не забувати – у пеклі набагато гірше! Піти від Бога у зовнішню темряву, так і не дійшовши до Царства Божого – єдине, чого треба по-справжньому боятися. А все інше – пара та роса. Сьогодні вони є, а завтра зникнуть, як життя кожного з нас.
Страх, ненависть, злість, прокляття, обурення, невдоволення – ДРГ сатани, які під камуфляжем справедливості та «праведного гніву» хочуть проникнути в нашу душу, щоб узяти її до себе в полон.
Тому я не хочу писати про війну… Я пишу здебільшого не від себе, а лише перефразую те, що читаю та чую від свого Старця. Те, чого сам намагаюся вчитися, те, що дає моїй душі світло, що зміцнює віру в те, що Бог ніколи не залишить нас. Все, що я можу написати про війну, стисло і точно сказано в цих рядках отця Симона (Безкровного):
В ответ на тягость искушения
И нескончаемую боль
Я избираю, без сомнения,
К Тебе и к ближнему любовь!
В ответ на долгое мучение,
Когда уже нет сил терпеть,
Я избираю вновь терпение,
Чтоб им себя преодолеть!
Сближая грозные понятия
В один страдальческий урок,
Я избираю вновь – распятие,
И крест, и гвозди, и венок...
Мені нема чого більше додати до цих рядків. Хіба кілька історій із життя моїх знайомих.
Сучасні Іови
Війна змінила долі сотень тисяч людей. Зараз я згадав про мою класну керівницю Л.І., яка жила зі мною по сусідству в Гуляйполі. Коли я її побачив уперше в четвертому класі, то одразу ж у неї закохався. На все життя Л.І. залишилася для мене ідеалом краси та жіночої шляхетності. Відтоді минули вже десятки років. Жила Л.І. у матеріальному достатку, у добротно побудованому будинку, із чудовим чоловіком – на всі руки майстром. Її талановита дочка своїми працями зробила хорошу кар'єру, мала високооплачувану роботу та була однією з перших осіб у місті. Потім з'явилися дві онуки-красуні. Попереду чекала тиха, спокійна, безбідна старість.
Спершу помер чоловік від онкології. Через деякий час, не доживши і до 45 років, померла від наслідків коронавірусу дочка. За півроку почалася війна. Зять із онуками-школярками виїхав за кордон, на інший кінець світу. Л.І. залишилася в порожньому холодному будинку з дуже старою та хворою мамою та сестрою-інвалідом. А ще нескінченні бомбардування, відсутність електрики, газу, води, з надією лише на гуманітарну допомогу, яка стала приїжджати дедалі рідше. І ще запас терпіння, смирення, несення хреста і вміння жити і в достатку, і в злиднях, радості та прикрості, в теплі та холоді. Адже не дарма вона багато років ходила до храму, водила туди доньку, зятя, онучок. Так і спасеться її душа.
Собача доля
Двоюрідний брат залишився там же, у Гуляйполі. Дві лежачі бабусі, дитина-інвалід. Коли терпіти «прильоти» вже було не в змозі, спочатку евакуювали сина, потім бабусь. Собаку тимчасово залишили під наглядом сусідів. Четвероногий друг був для них справжнісіньким членом сім'ї – ростом із невелике теля, але дуже добрим, вірним і улюбленим пестунцем. Під ранок, коли сім'я була у від'їзді, дружині брата сниться сон. Біжить цей собака гарним полем, покритим чудовими квітами. Весь ніби світиться від радості та блаженства. Стрибає до неї на шию, по-собачому пеститься, цілує, і всіма своїми рухами показує, яке захоплення і задоволення вона відчуває від того, що перебуває в цьому чудовому місці.
Сон був настільки реалістичним, що, прокинувшись, дружина брата не могла позбутися тієї думки, що все відбувалося наяву.
За кілька годин зателефонував сусід. Сказав, що ввечері до будинку потрапив снаряд, собака був тяжко поранений. Всю ніч він мучився і вив від болю, а рано-вранці помер.
Мені захотілося розповісти своїм читачам цю історію про собаку не для того, щоб розвинути дискусію про посмертну долю тварин і дати можливість «всезнаючим» книжникам зайнятися самолюбуванням у коментарях. Так, можна сперечатися про те, чи є для собак місце в раю, але те, що людина має безсмертну душу, ніхто з нас не сумнівається. Ті люди, які несуть у цей світ зло, плач та сльози, вбивають передусім свої власні душі. Вони обдурені дияволом, і самі того не розуміючи, віддали йому свої серця. Їхня вічна доля буде однією з найстрашніших підсумків цієї війни.
* * *
У 1984 році на екрани вийшов чудовий християнський фільм - притча режисера Вольфагана Петерсена «Нескінченна історія», знятий за однойменною книгою письменника Міхаеля Енде. Його головний герой рятує світ від страшної напасті під назвою Ніщо. Скрізь, куди приходило Ніщо, світ перетворювався на чорний страшний морок, порожнечу, позбавлену світла та життя.
Коли я ввечері йду вулицею рідного міста, то розумію, що це саме Ніщо прийшло тепер і до нас. Там, де грали на майданчиках діти – морок. Вдома дивляться на світ порожніми похмурими очницями. Темрява на вулицях, у будинках та душах. Світ, де раніше були світло і життя, повільно занурюється в похмуре Ніщо, сповнене смертю, холодом і хаосом.
Але цікаво те, що ті істоти, які все це принесли на мою землю, вважають себе воїнами світла. Ось до якого мороку диявол може довести душу, яка забула про те, що Бог – це Світло, Любов і Життя, а не морок, ненависть і смерть.
