Чому священники УПЦ йдуть у ПЦУ? Частина 1: «синдром рятувальника»

Ексархімандрит Серафим вирішив «рятувати» людей не у своєму селі, а у Києві. Фото: СПЖ

Дана публікація стане першою в низці публікацій, у яких ми спробуємо розібратися в причинах того, чому деякі священники УПЦ ідуть у ПЦУ. Які справжні причини та мотиви їхніх вчинків? Отже.

Чому пішов Панкратов?

13 грудня 2023 року стало відомо, що митрополит Сумський Євлогій заборонив у служінні архімандрита Серафима (Панкратова). Формальна причина – самовільне залишення своєї парафії. Реальна – перехід Панкратова у стан ПЦУ. Сам колишній архімандрит УПЦ написав, що навіть радий забороні, тому що йому «зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитися».

У листі, в якому Панкратов виклав мотиви свого вчинку, сказано, що він не зміг би залишатися в УПЦ, якщо на власному досвіді переконається, «що перебування в ній радикально звужує мені можливості свідчити про Христа людям, які ще не належать до Церкви». «Я не готовий закопати талант у землю, відчуваючи свою відповідальність перед Богом за нього», − сказав Панкратов.

В іншому місці листа він пише, що «місіонерство або як говорити з людьми нецерковними про віру в Бога і про Християнство – це те, що завжди займало мою увагу». З часом він усвідомив, що це головне його покликання.

Із цих слів стає зрозуміло, що на зорі своєї появи в Церкві ексархімандрит бачив себе місіонером рівня диякона Андрія Кураєва – який збирає стадіони слухачів та величезну телевізійну аудиторію. Але, мабуть, реальність виявилася дещо іншою. На парафії, де він служив, не було натовпів нецерковних людей, а було «всього чотири черниці і трохи парафіян». З цієї причини, пише далі Панкратов, «у Журавному я реалізувати широкі можливості служіння іншим, на жаль, майже не можу». Судячи з цих слів, йому просто не дали розвернутися на всю міць його місіонерського таланту.

У результаті, коли йому запропонували роботу у заповіднику «Києво-Печерська лавра», Панкратов «очевидно побачив», що його подальше перебування в УПЦ «зашкодить справі». І тому він заради «великої мети» і вирішив піти до Авраамія Лотиша.

Що це за «велика мета» − повідомив сам Панкратов, написавши, що завжди прагнув реабілітації воїнів ЗСУ. Про що говорить нам ця ситуація?

«Синдром рятувальника»

У психології є такий патерн, який називають «синдром рятувальника». Це психологічний феномен, який характеризується сильним бажанням рятувати інших, часто без прохань з їхнього боку. Цей синдром найчастіше пов'язаний із глибоко укоріненою потребою у визнанні, впевненістю у власних «талантах», які просто необхідно використовувати «на благо всіх людей».

Психологи попереджають, що «синдром рятувальника», якщо не зупинити його розвиток, може призвести до вигоряння, постійного невдоволення своїм становищем та спотвореного уявлення про роль Бога в житті людини. Іншими словами, «рятівник» практично завжди перетворюється на людину, незадоволену своїм життям, яка звинувачує інших, що вони не цінують його таланти і не дають їй можливості проявити їх повною мірою. У цьому в «рятувальника» винні всі, але тільки не він. Якщо перевести все це в перспективу історії з Панкратовим і подібними до нього «заритими в землю місіонерськими талантами», то вийде наступна картина.

Людина, начитавшись книг про старців, розумну молитву та паламітські суперечки, подивившись в інтернеті кілька лекцій Кураєва та Осипова, починає мріяти, як зможе «глаголами запалювати серця». На його проповіді приходитимуть жителі довколишніх міст та вісей у повному складі, а богослужіння звершуватимуться статутним візантійським співом із вкрапленнями давньогрецької мови. Він бачить, як на парафії виникає потужна громада, яка не лише прикрашає храм, а й будує школу, їдальню та лікарню. Себе цей священник бачить в образі невтомного проповідника Євангелія, який зранку проповідує у храмі, в обід – у місцевій школі чи ВНЗ, а ввечері – знімає відео для мільйонів підписників у ютуб. У мріях все це робиться легко і без зусиль, благо, книга Кураєва «Традиція, догмат, обряд» завжди під рукою. Але, ось насправді…

А насправді все виглядає інакше.

Архієрей, помітивши місіонерські задатки і сверблячку у молодого священника, відправляє його на проблемну парафію – в надії, що там він виявить усі свої таланти. Прибувши до села, священник бачить, що людей у ​​храмі небагато, співати нема кому, а дах тече. Місцева інтелігенція та влада слухати про Григорія Паламу не особливо хочуть, а школярі замість запаху ладану віддають перевагу запаху тютюну. Одним словом, замість такого бажаного майданчика для місіонерства молодий священник отримує неоране поле, працювати в якому треба день і ніч. Але, що найстрашніше, працювати треба не так, як він собі уявляв, а зовсім інакше – говорити не словами, а життям. А це дуже складно.

Ось і починає такий священник нарікати на архієрея, який не оцінив його «таланту», відправивши служити «в глухий закуток», де і «розвернутися ніде». А він міг би «спасати» не пару стареньких, одна з яких не чує, а інша – не бачить, а тисячі людей, які буквально заглядають йому в рот. Тільки не тут, у бруді та болоті звичайного села, а там – у вогнях столиці. Ремствування переростає у постійне невдоволення, а далі – «пропозиція, від якої не можна відмовитися», та пошук «реалізації». Але не Христа.

Де ж корінь проблеми?

Історія Панкратова – далеко не поодинокий випадок. Таких, як він, в УПЦ – десятки. Ми помітили навіть таку особливість: найбільше в нашій Церкві про автокефалію, необхідність якихось реформ, зближення з народом тощо кажуть священники, які мають серйозні проблеми на парафіях. Долею Церкви найбільше стурбовані ті, хто завалив роботу в громаді, у кого на службах стоїть троє людей (разом із паламарем, півчою та власною матінкою), і хто впевнений у своїх «нерозкритих талантах». А хто, питається, не дав їх розкрити? Хто завадив? Хто перешкоджає тобі упорядкувати храм, організувати нормальне богослужіння, просто служити літургію – хоча б у свята та недільні дні?

Ніхто не перешкоджає.

Якщо талант справді є – його не приховаєш. Якщо ти талановитий проповідник, можеш бути місіонером – то й у найглухішому селі твій храм буде переповнений людьми. Згадаймо святих нашої Церкви. Вони спеціально йшли в пустелі та ліси – щоб уникнути слави людської. Але що далі вони йшли – то швидше їх наздоганяли віряни. Не можна приховати світильник, що стоїть на горі. Також не можна закопати талант проповіді Євангелія, якщо він є.

Скажемо більше. Саме в ситуації, коли ти потрапляєш на проблемну парафію, твій талант може проявитися найкраще. Преподобний Антоній Києво-Печерський сховався в печері, а преподобний Сергій Радонезький пішов у глухий ліс. Нині на місці їхніх подвигів стоять дві Лаври. Але жити так, як жили вони, – важко. Особливо, якщо страждаєш на «синдром рятівника». Тому що «рятувати» когось далеко набагато легше і простіше, ніж врятуватися самому та врятувати тих, хто поряд із тобою.

Насамкінець хотілося б побажати всім нашим отцям-священникам, які незадоволені Церквою, уважніше придивитися до своїх парафій – може, вирішення всіх ваших проблем саме там? Адже рано чи пізно треба подивитися правді в очі і зізнатися самому собі, що ні автокефалія, ні українська мова не наведе ладу ні у ваших вівтарях, ні у ваших головах. Це можете зробити лише ви самі.

Читайте також