Канонічний колапс: Церква між правилами і дипломатією
Ми всі повинні працювати над пошуком механізмів соборного рішення цієї проблеми
З часу надання патріахом Варфоломієм Томосу про автокефалію і створення ПЦУ, Православна Церква розділилася на два умовних табори. І мова йде не про тих, хто підтримує/не підтримує дії глави Константинопольського патріархату. Поділ пішов на тих, хто хоче реакції в площині канонів і тих, хто дивиться на це питання з точки зору церковної дипломатії/ікономії.
Як би дивно не було, об'єктом конфлікту виявилася зовсім не ПЦУ, а особисто патріарх Варфоломій. Саме його дії, дозволю собі сказати, сьогодні ввели Церкву в канонічний колапс. І, якщо відверто, – дипломатія/ікономія теж не сильно діє в цьому випадку. Розглянемо обидва шляхи з точки зору канонів та традицій Церкви.
Якщо підходити до проблеми з чисто канонічної точки зору, то все дуже просто і прозаїчно. Патріарх Варфоломій, як мінімум, не має рації. Наприклад, ось що каже канонічне право про його одноосібне «зняття» анафем з Денисенко і Малетича:
– Якщо хто з кліру, чи мирянин відлучений від спілкування церковного, або недостойний прийняття в клір, відійшов, і в іншому граді прийнятий був без представницької грамоти: нехай буде відлучений і той, хто прийняв, і прийнятий (Ап.12).
Тобто, вже на цьому етапі патріарх Варфоломій порушив канони Церкви.
Далі, візьмемо, наприклад, тих кліриків УПЦ, які перейшли в ПЦУ за останній рік. Пам'ятаєте, як окремі такі особистості привселюдно хвалилися грамотами патріарха Варфоломія про прийняття їх в число кліриків Константинопольського патріархату? Ось, що говорять про це канони:
– Жоден єпископ нехай не засвоює собі чужого клірика, без міркування колишнього його єпископа (Карф. 54).
Фактично, і це правило патріархом Варфоломієм було порушено. Адже ті, хто демонстрував грамоти про прийняття в клір Константинопольського патріархату, хоча і були заборонені в служінні, але не були виключені з штату УПЦ.
І як же без правила, що забороняє спільну молитву з відлученими:
– Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в будинку: такий нехай буде відлучений (Ап.10).
Тут же, судячи з даного канону, виходить, що патріарх Варфоломій, який вступив в молитовне спілкування з відлученими від Церкви, сам стає таким же.
Слідуючи даному поверхневого аналізу канонічного права Православної Церкви, приходимо до елементарного висновку – канони патріарх Варфоломій дійсно порушує. Більше того, своїми діями він схиляє до таких порушень і інших представників Помісних Церков. Як це, наприклад, було з архієпископом Ієронімом. І, треба визнати, що в цьому є сенс, адже колишній митрополит Київський Філарет Денисенко і очолювана ним УПЦ КП, яка і стала основою для ПЦУ, були неодноразово і публічно засуджені всіма без винятку представниками Помісних Церков ще задовго до нинішніх подій.
Тепер же, у відповідності з канонами, самовідлучений патріарх Варфоломій, співслужачи з предстоятелями інших Помісних Церков і поминаючи главу ПЦУ наштовхує на небезпеку відлучення й інших, хто матиме співпричастя в цій справі. Ось, наприклад, багато хто зараз намагається виправдати архієпископа Ієроніма, мовляв, він, під час служби в Салоніках не згадував Єпіфанія. З одного боку, може так воно і є. Але з іншого, чи уникає відповідальності особа, яка, наприклад, просто спостерігала за тим, як його знайомий робив якесь злодіяння? Ні. Але навіть за юридичними законами такий робиться співучасником.
І ось ми плавно переходимо до дипломатії/ікономії. Синод РПЦ вчинив по відношенню до глави ЕПЦ виходячи виключно з дипломатичної позиції. Нерозірвання Євхаристійного спілкування з архієпископом Ієронімом – це ікономія, яка продиктована або надією на те, що Елладська Церква все ж остаточно не визнає ПЦУ, або якимось особливим знанням, з яким не знайома широка публіка. В принципі, з чисто практичної точки зору, розриву спілкування з архієпископом Ієронімом не відбулося тому, що незабаром РПЦ довелося би розривати спілкування і з іншими Помісними Церквами, адже патріарх Варфоломій, співслужачи з будь-яким іншим предстоятелем, чхати хотів на його ставлення до ПЦУ і Епіфанія поминав, поминає і буде поминати. Можливо, що ніхто, крім нього самого, у цьому і не винен.
Саме ця причина, на мою думку, і лежить в основі дипломатичного шляху, обраного у відношенні до Елладської Церкви, та й будь-яких інших, хто в майбутньому стане учасником співслужіння з патріархом Варфоломієм. Можна не сумніватися в тому, що з усіх предстоятелів Помісних Церков, відмовити патріарху Варфоломію в спільній молитві, зможуть тільки одиниці.
Але чи є дипломатія кращим варіант в даній ситуації? Фактично виходить, що патріарх Варфоломій створив такий унікальний прецедент, коли канони Церкви були поставлені далеко в сторону. За великим рахунком, Помісні Церкви зараз стали заручниками ситуації, проте практично ніхто не хоче стати в'язнем сумління. Цілком зрозуміле їхнє бажання не вникати в суть конфлікту і почекати, поки він сам собою вирішиться. Але чи вирішиться? Чи багато ми доб'ємося, якщо відкладемо в сторону канонічне право Церкви і будемо задовольнятися виключно власними примхами, продиктованими тими чи іншими ситуаціями?
Чи можливий вихід із колапсу? На мою скромну думку – так. І це – тільки загальноцерковне обговорення ситуації, що склалася. Чому так краще? Тому що, коли ви разом, – вам нема чого боятися. Коли разом, – значить Соборно. Коли соборно, – значить Православно. Коли Православно, – значить в дусі Істини. Тому, все, над чим зараз ми всі повинні працювати, – саме над пошуком механізмів соборного рішення даної проблеми. Без пересудів, половинчастих рішень і дипломатії, котра ставитиме в ніщо канонічний устрій Церкви.
