Захоплення храмів та об'єднання конфесій: запал пройшов?

Кампанія із захоплень храмів та примусових (а іноді й добровільних) переходів громад УПЦ до структури Думенка видихнулася. Про це заявили в самій ПЦУ.

Кілька днів тому глава Рівненської єпархії ПЦУ Іларіон Процик звернувся до духовенства та віруючих «московського патріархату» і заявив, що до останнього часу він відчував «велике піднесення і справді щире бажання багатьох громад і навіть священників РПЦвУ з'єднатися зі справжньою Українською Автокефальною Церквою», проте зараз він відчуває «дивне заспокоєння, і навіть якусь холодну та лицемірну впевненість Московського патріархату в Україні».

До речі, у своїй заяві Іларіон Процик назвав дві структури, які не існують не лише в Україні, а й у природі взагалі: РПЦвУ та Українську автокефальну церкву. Нагадаємо, що ПЦУ згідно з Томосом називається також СЦУ, але ніяк не Українською автокефальною церквою. Хай там як, але слова Процика, що хвиля переходів (примусових і добровільних) у ПЦУ пішла на спад, цілком відповідають дійсності. Якщо в квітні-травні щодня бувало і з десяток таких переходів, то нині ми повертаємося до часів, коли кожен перехід/захоплення стає подією.

Така сама картина спостерігається й щодо рішень органів місцевого самоврядування стосовно заборони діяльності УПЦ. Раніше – як новий день, так чергова місцева рада голосує за те, щоб заборонити УПЦ на своїй території. Сьогодні – це досить рідкісне явище. Відбувається вже щось протилежне. Ми бачимо, як навіть недруги УПЦ погоджуються з тим, що дані рішення виходять за межі закону. Наприклад, один із найтривкіших і найпослідовніших противників УПЦ мер Конотопа Артем Семеніхін в інтерв'ю виданню «Главком» від 9 травня 2022 р. зізнався: «Річ у тому, що це дійсно (розпорядження про заборону УПЦ, – Ред.) десь і вихід межі моїх повноважень».

А наприкінці липня 2022 р. у Київській обласній військовій адміністрації у відповідь на запит юриста Вікторії Кохановської заявили: «У Київській області відсутні релігійні організації – релігійні громади, які містять у своїх установчих документах відомості про належність до суб'єктів "московський патріархат" та/або "УПЦ (МП)"».

Тому будь-які заборони УПЦ місцевою владою абсолютно незаконні як мінімум з двох причин:

1. Вони не мають на це повноважень.
2. Згадуваних у документах релігійних організацій «РПЦ», «РПЦвУ», «МП» тощо в Україні просто не існує.

Вторгнення РФ в Україну надало недругам УПЦ чудовий шанс активізувати свої ворожі дії проти Церкви. Захоплення храмів і насильство над віруючими «виправдовувалися» боротьбою з агресором, до якого УПЦ, звісно ж, стосунку не має. Але в очах певної частини українського суспільства цей аргумент працював.

Той самий аргумент використовувала місцева влада, що ухвалювала рішення про заборону УПЦ.

З іншого боку, у самій Церкві деяка (нечисленна) кількість віруючих і духовенства піддалися спокусі асоціювати агресорів з УПЦ, незважаючи на те, що з перших днів війни священноначаліє засудило агресію РФ, а вся повнота Церкви активно включилася в справу захисту України від окупантів. Ці люди проголосували за перехід до ПЦУ, і в тих випадках, коли це було не підробкою і не шахрайством, а реальним волевиявленням, переходи відбувалися спокійно, мирно, без жодних супротивних дій з боку УПЦ. Іншими словами, ті, хто хотів піти, пішов у перші тижні і місяці війни. Таких, повторимося, було досить небагато.

У зв'язку з цим слід сказати про величезний вплив рішень Собору УПЦ у Феофанії 27 травня 2022 р. на настрої віруючих УПЦ.

П. 4 Постанови Собору говорить: «Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви». Цим рішенням Собор припинив адміністративні відносини між УПЦ і РПЦ, при збереженні євхаристичного спілкування. Це рішення стало саме тим проявом пастирської мудрості священноначалія УПЦ і насамперед Блаженнішого Митрополита Онуфрія, яке дозволило вберегти УПЦ від розколу і внутрішніх неладів або, принаймні, звести такі нелади до мінімуму.

Після Собору у Феофанії зникли й будь-які юридичні підстави для влади стверджувати, що УПЦ є структурою РПЦ. Якщо до 27 травня з цього приводу ще можна було вести дискусію, то на сьогоднішній день питання вичерпане: УПЦ нічого з РПЦ не пов'язує, крім євхаристичного спілкування. А цей вид спілкування не підлягає не лише політичній чи правовій оцінці, а й взагалі будь-якому життєвому виміру.

Таким чином, причини, з яких відбувалися насильницькі або добровільні переходи, себе вже вичерпали. Але й з боку ПЦУ дедалі більше проявляється розуміння, що УПЦ і ПЦУ – це принципово різні структури, з різним менталітетом, різною самосвідомістю, різними пріоритетами у своїй діяльності. Якщо УПЦ завжди усвідомлювала себе як Церква Христова, головним завданням якої є з'єднання людей з Богом, то ПЦУ вустами своїх керівників неодноразово заявляла, що її завдання – бути опорою української державності, елементом національної самосвідомості та відповідати на запити українського суспільства.

Організації з таким різним уявленням про свої завдання не можуть бути об'єднані в принципі. Для цього одна з них має докорінно змінити свою самосвідомість. Якщо це буде ПЦУ (а швидше за все, її окремі представники), то це буде не що інше, як покаяння, яке проповідується з часів святого Іоанна Хрестителя: «Тими ж днями приходить Іоанн Хреститель, і проповідує в пустині Юдейській, та й каже: покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мт 3:1,2).

Причому від прихильників ПЦУ не вимагають відмовлятися від свого патріотизму, відданість якому вони так посилено декларують. Потрібно лише поставити на перше місце Христа і Його Церкву, змінити свої цілі відповідно до того, що заповідав Господь: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мт 6:33).

Чи хочуть у Думенка об'єднання з УПЦ?

Давайте собі уявімо, що УПЦ раптом візьме і об'єднається з ПЦУ, як до того закликають патріарх Варфоломій, Сергій (Епіфаній) Думенко та багато інших. У цьому випадку ПЦУ як адміністративна структура буде пригнічена просто в силу кратно переважаючої кількості ієрархів, духовенства та віруючих УПЦ. Чи згодні будуть представники ПЦУ з такою перспективою? Очевидно – ні. Керівництво ПЦУ, яке закликає УПЦ до об'єднання (приєднання), насправді дуже боїться цього. Нещодавно, а саме 25 липня 2022 р., про це проговорився «благочинний» Кременчуцького округу ПЦУ Володимир Макогон. На засіданні Піщанської ОТГ, коли голова земельної комісії Олександр Колотієвський запропонував заборонити діяльність УПЦ на території Піщанського району, Макогон заявив: «Більше того, я вам скажу, що 90% нашого духовенства не хоче, щоби ви з нами об'єднувалися, категорично не хоче».

Ось як! Прямо «категорично»!

Ну а на тих священників УПЦ, хто все ж таки зважився перейти до ПЦУ, чекає там, як правило, нелегка доля.

По-перше, це, м'яко кажучи, не привітний прийом з боку «духовенства», адже тих, хто перейшов із УПЦ, все одно вважають недостатньо патріотичними і ставляться з підозрою. По-друге, церковний народ у більшості випадків зберігає вірність своїй Церкві та перестає відвідувати храми, переведені до ПЦУ. Дуже показовою є ситуація у Смілі Черкаської області, де в березні 2022 р. до ПЦУ добровільно перейшли священники 3 з 5 храмів УПЦ. І ось, за три місяці, за словами місцевих жителів, у Покровському соборі, де раніше було понад 1000 парафіян, залишилося менше 30, у Миколаївському храмі з 300 осіб залишилося 8-10. А у Пантелеймонівському храмі громади тепер немає взагалі. Практично всі парафіяни цих трьох храмів тепер їздять на богослужіння до приміських сіл.

А по-третє, священники з УПЦ на новому місці виявляються втягнутими у внутрішні ПЦУшні розбірки. Як відомо, на так званому «Об'єднавчому Соборі» 15 грудня 2018 р. у ПЦУ об'єдналися дві конфесії – УПЦ КП та УАПЦ, кожна з яких мала свою «ієрархію», яка не хотіла підкорятися колегам з іншої структури. Як компроміс було прийнято рішення, за яким майже в кожній області виявилося по два правлячих «архієрея», вихідця з УПЦ КП та УАПЦ відповідно. Між ними, як і слід було припускати, часто виникають конфлікти з приводу тих храмів, які переводять із УПЦ і не лише. Доходить до того, що прихильники колишніх УПЦ КП та УАПЦ захоплюють храми один одного.

Докладніше про все це можна прочитати в статті: «Сумна доля зрадників: приклад священників Сміли, що перейшли».

І зрештою, найголовніше, що чекає на священників, які перейшли до ПЦУ, – це втрата тієї Благодати, яку можна відчути лише в Церкві. Ось слова протоієрея Володимира Литвенчука, настоятеля Благовіщенського храму в Луцьку, який перейшов до ПЦУ у травні 2022 р. і зміг пробути там лише три тижні: «Були деякі речі, які відбувалися зі мною під час літургії, що я просто не міг зовсім далі звершувати богослужіння. <…> Мені нічого не хотілося. Я не міг ні їсти, ні спати, щодня просив Бога, щоб ранок не починався. У мене вже був дуже тяжкий психологічний стан. <…> Я остаточно зрозумів, що потрапив у політичну структуру "Православна церква України", а не в Церкву».

Совість мучила так, що, за словами священника, перший тиждень пройшов у нього «на емоціях», а наступні два – на антидепресантах.

Отець Володимир знайшов у собі сили розкаятися та повернутися до Церкви. Його покаяння перед Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм – це ще одна показова історія.

«Я поїхав на покаяння до Блаженнішого. <…> Блаженніший – це свята людина. Я, коли їхав до нього на прийом, то чим ближче наближався до Києва, тим важче було. Я не знав, що він скаже, як він поставиться до мене, але він просто прийняв мене по-батьківському, як сина. Мабуть, уперше в житті за 20 років у священному сані я відчув таку духовну, пастирську, святительську підтримку.

Блаженніший мене почув, Блаженнійший посповідав мене. Я безмежно вдячний за те, що він мене прийняв, як ту заблукалу вівцю в її 20-денній "подорожі". І коли я повертався з Києва, то це був зовсім інший стан. Велика благодать, яка сьогодні в цей непростий час керує нашою Церквою», – розповів отець Володимир.

А коли священник повернувся на свою парафію після покаяння, в його громаді сталося щось дивовижне: «Я попросив пробачення. Коли я став перед ними на коліна, всі стали на коліна разом зі мною. Ми взаємно попросили один в одного прощення, але в першу чергу це було моє покаяння. Люди пробачили. Підходили до хреста, я благословляв усіх, вони плакали і казали, що це Пасха, що сьогодні у нас Пасха».

Навряд чи варто очікувати, що всі священники і віруючі, які перейшли в ПЦУ, принесуть покаяння і повернуться до Церкви, як далеко не всі іудеї відгукнулися на заклик «... покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне» (Мт 3:1,2). Але все йде до того, що релігійна ситуація в Україні прийде до стану певної рівноваги. Ті, хто вагався і думав, «а чи не перейти мені в ПЦУ», здебільшого вже зробили свій вибір.

Надалі масових переходів уже не буде, якщо тільки не зміниться кардинально зовнішня ситуація і світська влада не вирішить взяти курс на повне знищення Церкви. Але й у цьому випадку можна припустити, що віруючі віддадуть перевагу умовним катакомбам над переходами до структури Думенка.

Релігійний ландшафт

Таким чином в Україні існуватимуть дві конфесії, які позиціонують себе як православні: Українська Православна Церква, Православна церква України. Можна також згадати про Українську православну церкву Київського патріархату, яку щосили намагається відновити 93-річний Філарет Денисенко. Однак вона, по-перше, не існує юридично, а по-друге, по суті, тримається на одному Філареті, через що її перспективи є досить туманними.

І така конфігурація релігійного ландшафту вельми сприятлива для всіх. Хтось скаже, що сьогодні УПЦ є гнаною, хтось висловиться м'якше: вона зазнає певного тиску з боку влади та радикалів, але в будь-якому разі УПЦ не може у своєму розвитку спиратися на владу чи будь-які інші зовнішні чинники, як наприклад, ПЦУ. І це означає, що УПЦ має покладатися лише на Бога. Хоч як пафосно це звучить, але це дійсно так. УПЦ може існувати у недружніх зовнішніх обставинах лише завдяки тій Благодаті Святого Духа, яка, за словом Господа, перебуватиме у Церкві до кінця віку. УПЦ може залучати людей лише своєю внутрішньою духовною красою, а не якоюсь зовнішньою дією. Кожен віруючий УПЦ має проповідувати віру своїм життям за заповідями Божими. «Стяжи дух мирний і навколо тебе спасуться тисячі», – як говорив преподобний Серафим Саровський. А Господь заповідав своїм учням: «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли Отця вашого Небесного» (Мт. 5:16). Вже минули ті часи, коли Церква була державною чи безальтернативною, коли людина потрапляла до неї автоматично. Тепер у нас немає, умовно кажучи, адмінресурсу, і це дуже добре, оскільки мимоволі змушує зосереджувати зусилля на духовному діянні, на дотриманні євангельських заповідей, а не на чомусь зовнішньому.

Відповідно, люди, які шукають у Церкві «єдиного на потребу», незмінно приходитимуть в УПЦ. Багато таких людей буде чи мало – залежить не від нас. «Усе прийде до Мене, що Отець дає Мені, а того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть...» (Ін 6:37).

Водночас серед народу України є безліч людей, хороших людей, для яких, однак, на першому місці перебувають інші цінності: любов до України, патріотизм, прихильність до української державності тощо. Все це саме по собі не може піддаватися осуду, проте християнство має на увазі дещо інші пріоритети: «Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм» (Лк 14:33). Такі люди можуть реалізувати свої устремління в ПЦУ чи УГКЦ. І дуже добре, що вони мають цей вибір, інакше вони б несли свій світогляд усередину УПЦ, що видозмінювало б її не в бік цілковитої відданості Христу.

А якщо буде в тому чи іншому вигляді реалізована перспектива об'єднання ПЦУ та УГКЦ, про що говорять не лише представники цих організацій, а також у Ватикані і на Фанарі, то вибір стане ще більш визначеним: хто бажає залишитися православним і зберегти чистоту православного вчення – тому в УПЦ, хто не проти розширити свою самосвідомість і включити до неї католицтво – той піде до об'єднаного ПЦУ/УГКЦ.

На завершення хотілося б нагадати, що ми зараз переживаємо час випробувань, де кожен робить свій вибір: чи залишиться він вірним, чи ні. І втішно, що абсолютна більшість духовенства і церковного народу не залишає рятівний ковчег Церкви, незважаючи на те, що в інших місцях може бути і комфортніше, і безпечніше.