Вбивство окупанта: гріх чи ні?

В Україні три тижні триває війна. Гинуть сотні та тисячі громадян України. Ми втрачаємо близьких, свої будинки, розлучаємось із рідними. У наших серцях вирує праведний гнів до окупанта. Але чи є межі цьому гніву? Чи можна вбивати сім'ї агресора, його дітей? І як бути християнинові? Чи може вбивати окупанта людина, яка живе за Євангелієм? Чи є це гріхом? Чи можна знайти компроміс між Христовими заповідями та необхідністю захищати країну?

12 березня 2022 р. ведучий «24 каналу» Фахрудін Шарафмал, повідомляючи про смерть свого друга, процитував слова одного з ідеологів німецького нацизму Адольфа Ейхмана:

«Для того, щоб знищити націю, треба знищувати насамперед дітей, тому що, вбиваючи їхніх батьків, діти виростуть і обов'язково мститимуться, а вбиваючи дітей, вони ніколи не виростуть і нація зникне». При цьому Шарафмал додав: «Збройні Сили України не можуть знищувати російських дітей, оскільки це заборонено правилами війни та різними конвенціями, зокрема Женевськими. Але я не з ЗСУ, і коли мені випаде нагода розправитися з росіянами, я обов'язково це зроблю. Я притримаюсь доктрини Адольфа Ейхмана і зроблю все, що від мене залежить, щоб ні ви, ні ваші діти ніколи не жили на цій землі <…> Нам потрібна перемога, і якщо для цього доведеться вирізати всі ваші сім'ї, я буду одним з перших, хто це зробить» .

Заради справедливості треба сказати, що за кілька днів він вибачився за свої слова, хоча й у своєрідній формі: «Я перепрошую, бо це було неприпустимо з погляду журналіста та з погляду людського. Українці – це не такі нелюди, як росіяни, насамперед ми люди» .

Подібні погрози дружинам та дітям окупантів з'явилися 17 березня на Facebook-сторінці голови Державної прикордонної служби Сергія Дейнеки після загибелі групи українських прикордонників. Щоправда, пізніше Дейнека заявив, що його сторінку зламали.

Наведені приклади – зовсім не виняток, гнів та ненависть, спричинені смертю товаришів, зустрічаються зараз серед українців дуже часто. І по-людськи їх можна зрозуміти. Але це люди світські. А що ж християни?

7 березня «митрополит» ПЦУ Михайло Зінкевич заявив, що вбивати «рашистів» не гріх і що після цього навіть не треба сповідатися: «Якщо ворог стріляє по твоєму дому, стріляє по ближніх твоїх, то це вже ворог Божий… Цей ворог має бути знищений. Ніякого гріха в цьому немає. Навіть до сповіді не треба йти» .

Приблизно те саме заявив і голова ПЦУ Сергій Думенко в ефірі телемарафону: «Ми не прагнемо вбивати наших сусідів. Але оскільки вони прийшли до нашої домівки, ми захищаємо свою Батьківщину, а захищати, вбивати ворога – не гріх».

З погляду патріота, котрий захищається від агресора, слова «ієрархів» звучать переконливо. А з християнського? Чи справді вбивати на війні – не гріх?

Святі отці про вбивство на війні

Незважаючи на те, що більшість святих отців не ототожнювали заповідь «не вбий» із вбивством на війні, є серед них і такі, хто категорично заперечував для християн можливість вбивати і навіть займатися військовою справою.

Святитель Іполит Римський (170 – 235 рр.) під страхом анафеми забороняє християнам вступати на військову службу. А тим, хто все ж таки є воїном, забороняє вбивати: «Хто прийняв владу віддавати накази вбивати, і навіть простий солдат, не повинні цього робити за жодних обставин, навіть якщо вони отримають наказ». Для тих же, хто винний у пролитті крові, святитель передбачає епітимію: «Не слід бути християнинові в армії, за винятком випадку, коли його змушують взяти меч до рук. У такому разі нехай він не бере на себе гріха пролиття крові. Але якщо кров проллється, нехай він буде відсторонений від обрядів, щоб хоча б через покарання, сльози та стогнання очиститися».

Якщо кров проллється, нехай воїн буде відсторонений від таїнств, щоб хоча б через покарання, сльози та стогнання очиститися. 

Святитель Іполит Римський

У той же час інші святі отці не лише виправдовують убивства на війні, але хвалять воїнів, які захищають вітчизну зі зброєю в руках. Так, святитель Афанасій Великий (IV ст.) в «Посланні до ченця Амуна» пише: «Вбивати недозволено, але винищувати ворога на війні і законно, і гідно похвали; тому ті, хто відзначився в лайках, удостоюються великої почесті, і їм споруджуються пам'ятники, які сповіщають про їхні заслуги».

Блаженний Августин висловлює аналогічну думку: «Тому заповідь не вбий аж ніяк не переступають ті, які ведуть війни за повноваженням від Бога або, будучи в силу Його законів (тобто через найрозумніше і найправосудніше розпорядження) представниками громадської влади, карають лиходіїв смертю».

Деякі святі отці проводять різницю між участю у справедливій та несправедливій війні. Так, преподобний Ісидор Пелусіот пише: «Не слід звинувачувати всіх, хто веде війну; тих, що поклали початок чи завданню образи, чи розкраданню справедливо називати згубними демонами; мстивим же помірковано не слід і докоряти як тим, що несправедливо чинять».

До цього можна додати, що в книзі Повторення Закону після заповіді «не вбий» йде наказ знищити народи, що населяли Палестину: «І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, не змилосердиться око твоє над ними, і не будеш служити їхнім богам, бо то пастка для тебе» (Повт. 7:16), а також цілий перелік злочинів, за які винного слід було вбити.

Найзлочиннішим при цьому вважалося ідолослужіння: «Коли намовить тебе брат твій, син твоєї матері, або син твій, або дочка твоя, або жінка твого лоня, або твій приятель, який тобі як душа твоя, таємно говорячи: Ходімо ж і служім іншим богам, яких не знав ти та батьки твої, з богів тих народів, що навколо вас, близьких тобі або далеких від тебе, від кінця землі й аж до кінця землі, то не будеш згоджуватися з ним і не будеш слухатися його, і не буде милосердитися око твоє над ним, і не змилосердишся й не сховаєш його, бо конче заб'єш ти його, рука твоя буде на ньому найперше, щоб забити його, рука всього народу наостанку» (Повт. 13:7-10).

Виходячи з усього вищесказаного може скластися враження, що мають рацію представники ПЦУ, які кажуть, що вбивство російських військовослужбовців – це не гріх. Однак, це не так.

Річ у тому, що ще з часів Старого Завіту відбирання людського життя за будь-яких обставин розумілося як таке, що суперечить Божому задуму про людину. Навіть на справедливій війні той, хто вбиває, бере на себе гріх і потребує покаяння й очищення.

Навіть на справедливій війні той, хто вбиває, бере на себе гріх і потребує покаяння й очищення.

Преподобний Ісидор Пелусіот (IV-V ст.) пише: «Хоча умертвіння ворогів на війнах здається справою законною і переможцям споруджуються пам'ятники, які сповіщають їхні заслуги; однак якщо розібрати тісну спорідненість між усіма людьми, то і воно (умертвіння) не безневинне; чому Мойсей наказав і тому, хто вбив людину на війні, користуватися очищеннями і кропленнями». Тут йдеться про те, що після війни ізраїльтян проти мадіанітян, яка була розпочата за прямим наказом Божим, пророк Мойсей говорить воїнам наступне: «А ви пробудьте поза табором сім день. Кожен, хто забив кого, і кожен, хто доторкався трупа, очистьтеся дня третього й дня сьомого...» (Чис. 31:19).

Так само святитель Василь Великий передбачає епитимію тим, хто прийшов із війни: «Вбивства, скоєні на війні, наші батьки не вважали вбивствами: на мою думку, вони хотіли наділити прощенням тих, хто воював в ім'я розсудливості та любові. Але напевно їм (воїнам) треба порадити утримуватися від причастя лише на три роки, тому що у них не чисті руки».

Каноніст XIII століття Матвій Властар коментує це Правило так: «Необхідно, щоб і ті, хто проводить життя в битвах і обігріває свої руки в крові іноплемінників, перш за все очистилися ліками покаяння і вогнем його попалили поєднані з таким заняттям скверни і таким чином приступили до таїнств нового Адама».

Воїнам треба порадити утримуватися від причастя всього на три роки, бо у них не чисті руки.

Святитель Василь Великий

Дуже показова історія відбулася у X ст. у Візантії, коли імператор Никифор Фока, який провадив численні війни на сході проти арабів, для підняття бойового духу своїх солдатів просив Константинопольського патріарха і Синод прирівняти вбитих на війні до святих мучеників. На його думку, це було виправдано, оскільки його противники-мусульмани з радістю йшли на смерть, вірячи, що мусульманин, який загинув під час джихаду, одразу потрапляє до раю. Проте православні ієрархи відповіли відмовою і водночас послалися на Правило Василя Великого.

Таким чином, можна сформулювати церковне вчення про це питання так: вбивство ворога на справедливій війні є порушенням Божественного задуму про людину. І хоча воно виправдовується необхідністю захистити свій народ, воїн, як і звичайний вбивця, потребує покаяння та очищення.

Дай мені твоє серце

«Дай мені, сину мій, своє серце» (Припов. 23:26), – говорить Господь у Старому Завіті; «Блаженні чисті серцем, говорить Спаситель, бо вони будуть бачити Бога» (Мф. 5:8); «Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови» (Пс. 50:12), – говорить Давид; апостол Павло бажає, щоб у серці християн вселився Христос (Пор.: Еф. 3:17).

Можна довго цитувати слова отців Церкви про воїнів та війну. Але необхідно зрозуміти таке – головне для людини, у тому числі і воїна, – мир та любов у її серці. Вбивство ворога навряд чи можливе без гніву та ненависті в душі. А цим пристрастям не місце у душі християнина.

Преподобний Амвросій Оптинський пише: «Господь зовсім цієї заповіді ("Не убий" – Ред.) не давав, а лише навів цю заповідь зі Старого Завіту: "Ви чули, що було стародавнім наказане (тобто у Старому Завіті): Не вбивай" (Мф. 5:21). Справжня ж заповідь Господа наступна: "А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові" (Мф. 5:22). Ось бачите, що Господь забороняє не вбивство, заборонене ще у Старому Завіті, а, як Учинитель закону, намагається викорінити із серця людського саму пристрасть гніву, від чого люди доходять іноді й до вбивства».

У цих словах і міститься відповідь на запитання: чи грішно вбивати на війні, чи ні? Господь говорить не так про конкретні вчинки людини, як про стан її душі, що й матиме вирішальне значення на Божому Суді. Людина може мати у своєму серці злість, гнів і ненависть і, виходячи з цих гріховних пристрастей, вбивати ворогів на війні, а може мати почуття співчуття до ближніх, жертовну любов до них, бажання захистити їх від зла, смиренне підпорядкування владі – і при цьому також вбивати ворогів на війні. Дія може бути однією і тією ж, а наслідки для людської душі – зовсім різні. Гріховна пристрасть, за вченням святих отців, підлягає покаранню Божому, якщо людина принесе покаяння.

Позиція УПЦ

Українська Православна Церква закликає своїх вірян ставати на захист Вітчизни. В Зверненні Священного Синоду до українського народу йдеться: «У такій непростій ситуації закликаємо всіх бути мужніми, посилити молитву та об'єднатися навколо захисту нашої Батьківщини. Звертаючись сьогодні до всіх наших захисників, хочемо засвідчити, що ми шануємо вас і молимося за вас, адже ви, жертовно ризикуючи своїм життям, дієво свідчите про те, як можна виконати слова Господа нашого Ісуса Христа "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13)».

При цьому УПЦ нагадує, що ми не повинні дозволити гріховним пристрастям охопити нашу душу, але, навпаки, маємо зберегти мир, любов та чесноту.

«Український народе, брати та сестри! Сподіваємося, що здоровий глузд переможе, і ця війна скоро закінчиться. Просимо кожного з вас зберігати мир між собою та не піддаватися провокаціям. Надавайте один одному допомогу, бережіть одне одного. Також важливо не розпалювати ворожнечу між собою. Лише у єдності наша сила. Молимо Господа, щоб Він просвітив правителів світлом благодаті Своєї. Віримо, що людинолюбний Господь прийме нашу молитовну працю, простить нам наші гріхи. І найближчим часом мир Божий знову запанує на нашій благословенній українській землі!», – йдеться в Зверненні Синоду.

Можна порівняти ці слова з тим, до чого закликають представники інших українських конфесій і зробити висновок, хто є істинним пастирем Христового стада, а хто – ні.