Вірні 2: зцілення в Катеринівці

Кийки, газ, кров і зламані ребра

Галина Миколаївна:

«І прийшла команда "мочити всіх". І почалося побоїще. Я такого побоїща навіть у кіно не бачила, били всіх».

Людмила Колодій:

«А онук мій бачив, він усе бачив. І розповідає. І куртку порвали. Він усе виглядів, мені тільки розповів. А я вже прибігла, дзвонить дочка: "Мамо, не йдіть, тут кров!".

Я бігом (беру) перекис водню, зеленку. Простирадло рву на бинти. Іду, щоб допомагати, дивлюся, що біля церкви, біля колодязя хлопчики миються, від крові миються. Кажу: "Діти, не йдіть! Дівчата молоді з регентського, семінаристи... Не йдіть туди! Дівчата, вам же народжувати, ну не йдіть туди!". А потім думаю, ну чому я їх не провела тими стежками, які я знаю... Я не знаю, як вони вийшли з тієї бійні».

Галина Миколаївна:

«Я впала, почала кричати, тому що там стояло багато людей. Там і собаки були, і дуже було багато людей.

Потім почали погрожувати, що мене треба спалити, вигнати з села. Обзивали як кому хотілося. Називали коростою. Могли просто плюнути!

Я йду, а вони поставили віз ось так, поперек дороги. З одного боку не можна пройти, і з іншого кінь стоїть, не можна пройти. І як бути? А він каже, зараз піде, впаде, буде кричати, а я буду стояти і сміятися».

Людмила Колодій:

«Пережили і згадувати... важко згадувати... Не дай Боже ще комусь пережити. Можливо, інші села, інші храми легше переживали. Але у нас, нам було дуже важко пережити. Хворим було все село. Хто хворів на гіпертонію, не могли тиск привести в норму. Не знали, чим все це закінчиться».

Ці події відбувалися 21 вересня 2015 року в день Різдва Пресвятої Богородиці. Представники Київського патріархату разом з радикалами «Правого сектора» за допомогою місцевої влади захопили православний храм святого Великомученика Георгія Побідоносця в селі Катеринівка, Тернопільської області.

Віруючі Української Православної Церкви захищали свою святиню як могли – вони намагалися мирно домовитися. Але загарбники були налаштовані агресивно, і поки віруючі співали молитви, ті пустили в хід кийки і сльозогінний газ. Люди, захищаючи свій святий храм, отримали безліч травм: струс мозку, переломи кінцівок і ребер, численні забої. Постраждало близько 20 осіб, серед них – підлітки, семінаристи з Почаєва. У підсумку – храм відібрали, з кров’ю, розтоптавши закон і Божі заповіді. Віруючі УПЦ намагалися повернути свій храм мирно, в юридичному порядку – але все було проти них, вся система – від місцевих чиновників до судів.

Галина Миколаївна:

«Те, що мене ображали і знущалися, це не має значення – я комашка, але ж сталося посягання на святиню, а святиня є святиня, вона стільки років намолена, освячена ангелами і Богом з небес. На таке зазіхати не можна. Я думаю, що взагалі робити зло людям не слід, обов’язково тобі повернеться».

Протоієрей Сергій Гладун:

«Деякі люди забули, що Церква – не українська і не російська, вона – Христова. Як наші люди в селі говорили, що розвалили колгоспи, розікрали все, що було, все розвалили, а тепер прийшли і за Церкву взялися. Мені дуже шкода, що бідні деякі люди на це повелися, хтось від страху, хтось під тиском того чи іншого авторитету. І на цьому ґрунті сталося розділення в нашому селі».

ПЦУ і «оновленство», паралелі

Те, яким чином і з кого була створена Православна церква України, сильно нагадує події 20-х років минулого століття, коли більшовиками, які прийшли до влади в 1917 р., була створена «оновленська» або «Жива церква». Подібність тим більше посилюється, якщо розглянути дії Константинопольської Церкви тоді і зараз.

Ідеї церковного оновленства з’являються під час революції 1905 р. Але, як зараз кажуть, «вистрілює» цей проект у 1922 р., коли Лев Троцький складає план з розколу і знищення Церкви і доручає його начальнику 6-го відділення ОДПУ, Євгену Тучкову.

Ідеї автокефальної української церкви також з’являються в роки революції 1917 р., реанімуються після розвалу СРСР у 1991 р., але «вистрілює» проект ПЦУ тільки в 2018 р., коли представники американської адміністрації протегують, а, ймовірно, й ініціюють антиканонічні дії Константинопольського патріархату в Україні і провокують розкол в Православ’ї.

Проект ПЦУ, як свого часу і проект «Живої церкви», був створений не в Церкві і не Церквою, а в надрах державного апарату – Адміністрації Президента. І займалися цим не церковні діячі, а політики і держчиновники: Порошенко, Парубій, Гройсман, Клімкін, Юраш, Павленко та інші.

Після створення «Живої церкви» Секретаріат ЦК РКП (б) розіслав місцевій владі телеграми, в яких говорилося про необхідність підтримки органами радянської влади «оновленців». На правлячих архієреїв органи ГПУ тиснули, щоб ті підкорилися ВЦУ (Вищому церковному управлінню) і «Живій церкві», незгодних репресували. Таким чином до кінця 1922 року оновленці захопили дві третини з 30 тисяч діючих у той час храмів.

Спочатку Константинопольський патріархат в особі патріарха Мелетія IV (Метаксакіса) відмовлявся визнавати «оновленців», точно так само, як до 2018 р. Фанар не визнавав українських розкольників.

У 20-х роках серед прихильників «оновленства» були розбіжності і небажання об’єднуватися в одну структуру, саме так це відбувалося в наші часи з розкольницькими УПЦ КП і УАПЦ. Тоді об’єднанням «оновленців» займався Євген Тучков і ОДПУ, в Україні це завдання взяв на себе колишній президент Петро Порошенко.

У грудні 1923 року замість Мелетія IV Вселенським патріархом став Григорій VII, який не тільки визнав «Живу церкву», а й зажадав відставки священносповідника Патріарха Тихона. Крім того, в 1924 році він планував надіслати в Москву спеціальну Комісію, якій доручалося... Цитата:

«Відправитися туди, щоб сприяти з Божою допомогою словами любові і шляхом різних вказівок відновленню згоди і єднання в Братській Церкви на добро всього Православ’я».

Згадана «комісія в своїх роботах повинна спиратися на ті тамтешні церковні течії, які вірні Уряду СРСР», тобто на «оновленців». Тільки міжнародний церковний скандал не дозволив цій комісії доїхати до СРСР. Але саме за такою схемою, з тим же завданням у 2018 р. до України були надіслані так звані «екзархи» Константинопольського патріархату, які також спиралися на українських розкольників, лояльних режиму Порошенка. Ця лояльність до влади і антиросійський настрій виявилися достатніми аргументами, щоб потоптати канони і зрадити власні ідеї і колишні заяви, визнати збіговисько розкольників Церквою і дарувати їм Томос.

Відносно ж Патріарха Тихона глава Фанара написав: «З огляду на виниклі церковні розбіжності ми вважаємо за необхідне, щоб Святіший Патріарх Тихон заради єднання розколу і заради пастви пожертвував собою, негайно віддалившись від Церковного Управління». А 1 червня 1924 року в газеті «Известия» була надрукована стаття під назвою «Вселенський патріарх усунув колишнього патріарха Тихона від управління Руською церквою».

Абсолютно так само патріарх Варфоломій зажадав від Блаженнішого Митрополита Онуфрія складання своїх повноважень як Митрополита Київського, а потім оголосив його позбавленим кафедри і всього лише титулярним архієреєм, якого він, Варфоломій, з поблажливості «терпить» в Україні.

У рамках нашого фільму немає завдань і можливості описати всі аспекти ганебної історії «оновленства»: як держава передавала їм храми та інше майно, насильно відібране у Церкви, як «оновленські» «священики» писали доноси на духовенство Церкви, за якими ті відправлялися в ГУЛАГ або на розстріл. Також і багато негідних вчинків представників Константинопольського Патріархату у зв’язку з «оновленством» залишаються за рамками.

Але і сказаного досить, щоб зрозуміти – і радянське «оновленство», і українська ПЦУ – це по суті своїй чисто політичні проекти, придумані десь у надрах державних апаратів і призначені для вирішення політичних завдань. Як видно з історії «оновленства», таким завданням було знищення Церкви.

Здається, що і сьогодні це є справжнім завданням проекту ПЦУ, по відношенню до якого Константинопольський патріархат, як інструмент в руках князів світу цього, повторює ту ж ганебну і антихристиянську роль, яку свого часу виконував для церкви оновленців і безбожних політиків, які стоять за нею.

Олег Дрель:

«Після того, як захопили храм Георгія (Побідоносця, с. Катеринівка – Ред.), люди зібралися, але їм не було куди ходити молитися. Дуже шкода, тому що я пару років біля того храму працював разом з людьми.., ми багато в нього вклали. І плитку поклали, і вимощення зробили, і купола. Це заслуга всіх людей всього села».

Залишившись без свого храму і зневірившись побачити справедливість від держави, люди змушені були молитися на вулиці, біля огорожі забраного храму, просто неба. Але вони не впали у відчай. Тому що віруючі люди знають, що над людською є вища справедливість, Божа. І сподіватися потрібно на неї.

Протоієрей Сергій Гладун:

«У районній адміністрації нас переконали, що нам дадуть землю, що все ніби має бути демократично. Але цієї землі нам так ніхто і не дав. Хотіли виділити ділянку на колишньому звалищі, там де гній збирали на фермі. Хотіли дати землю в полі за межами села, там, де немає ні електрики, нічого. Так, щоб, як вони сказали, цієї "московської церкви" і їх попа в селі не було.

Але знайшлася жінка, сама знайшлася, почула, що у нас така потреба. Вони колись тут жили, ось на цій території, де зараз побудований новий храм. І ця жінка сказала – а тут дуже стара хата стояла, вже розвалювалася, – що хоче нам ділянку подарувати під будівництво храму. Місце фактично в центрі села, дуже красиве.

Звичайно, це була найперша велика радість після великої скорботи, після того, як у нас храм забрали».

Віруючі згуртувалися в біді, стали сильніше, і не чекаючи більше милості з боку влади і загарбників, вирішили будувати новий храм Божий у Катеринівці.

Олег Дрель:

«Я хочу сказати, що у нас дуже дружні люди, поклали в храмі мармурову плитку. Люди, як то кажуть, скидалися. Хвала Господу за храм!».

Протоієрей Сергій Гладун:

«Тут раніше зарості були величезні. Ось тут, де хрест стоїть, такий був пень великий, що трактор його 2 дні викопував. Трактор ламався, 4 куба землі треба було вибрати, щоб цей пеньок викорчувати.

Згадую ще бригаду, яка клала стіни. Це були хлопці з Ковеля, з-під Білорусі. Настільки віруючі люди, що вони цілий день працюють, а на ніч кажуть: "Батюшка, привезіть нам якої-небудь літератури". Я їм привожу стопку велику книг, і житія святих, і "Духовні посіви" та інші духовні праці. І ця жінка, у якої вони жили, каже: "Батюшка, я ще таких хлопців не бачила... Цілий день працюють, у середу не їдять навіть олії соняшникової, такий сухий пост тримають, а півночі читають".

Господь нам послав таку бригаду, які захотіли бути невідомими будівельниками цього храму. Вони працювали за мінімальну ціну, практично за символічну плату. Але вони знали, що будують дім Божий, будують храм, не для людей села Катеринівка, а для самого Бога».

Наталія Гладун:       

«Кожну квіточку саджали не просто там конвеєром, мовляв, взяли, посадили і все, ні. Кожну садили окремо, земелькою присипали, і до кожної додали частинку любові. Кожен парафіянин радів цьому, тому що раніше все було якось буденно. А коли у нас забрали церкву, забрали багато, ми почали цінувати мале. Почали цінувати кожну квіточку. Почали цінувати можливість помолитися в храмі. Можливість поставити свічечку. Можливість просто зібратися разом і звершити молитву Богу. І просто жити, радіти життю, тому що не дарма люди кажуть, що коли віднімається велике, починаєш цінувати як би і дрібниці, але такі приємні, такі потрібні в житті, потрібні людині віруючій. Тому що без Бога не до порога, це точно».

Протоієрей Сергій Гладун:

«Була відслужена особлива, святкова Божественна літургія, з собором священиків. Люди молилися, у них були сльози радості. Згадуючи попередні події, які випали на їх долю, сьогодні вони вже раділи з надією, що все найгірше позаду. А залишається нам тільки молитися, бути вдячними Богу, бути вдячними людям, які нам подарували таку радість.

І тим більше сьогодні освячували дзвони, яких ми чекали вже 3 роки. Які милістю Божою теж благодійниками були подаровані, куплені для нашого храму. Дзвони, які будуть скликати людей на свято, і не тільки в свято, до святого храму на молитву.

Цей наш храм – він жертовний, "Крапля миру". І церковне начиння – це теж все куплене на пожертвування. Люди, слава Богу, згадали про традиції, що в храмі все повинно бути жертовним. У когось день народження, у когось якась знаменна подія в оселі, ось він і запитує: батюшка, а яку можна купити і подарувати ікону в храм або, може, щось ще потрібно?

І таким чином у нас і аналой, і свічники – це все пожертвування. Ось, наприклад, цю ікону святого рівноапостольного великого князя Володимира пожертвував благодійний фонд "Фавор". Три роки тому її привезли на освячення, коли владика Сергій освячував храм. Ось ця ікона святого великомученика Пантелеймона – це храмова ікона, яка була привезена з гори Афон і подарована братією Свято-Пантелеймонівського монастиря. У день, коли у нас забрали храм, били людей, владика Сергій дзвонить до мене і каже: ви тільки тримайтеся, вся братія Афона за вас молиться.

Слово "тримайтеся" означає не будь-якими силами утримати храм, а йти на якісь жертви. "Тримайтеся", як я це розумію, означає – щоб втрималася паства, щоб люди не зійшли з правильного шляху. Велика ікона Пресвятої Богородиці "Усіх скорботних радість" – це стародавня ікона, яка була ще з нами в старому храмі великомученика Георгія Побідоносця. Той храм був дерев’яний, і ця ікона була навпроти хористів. Що ця ікона означає? Це закладено в самій назві. При кожній скорботі люди підходять до цієї ікони і просять Матір Божу про допомогу. І, я так розумію, отримують те, що просять. Перед тим, як хотіли забрати храм, було багато нападів, було навіть таке, що ми з людьми закривалися в храмі, а вони двері вибивали. Там справжній жах був. Люди стояли, плакали і молилися перед цією іконою, щоб Пресвята Богородиця врятувала, допомогла і втішила. І коли ми виходили з храму, то милістю Божою нам вдалося повернути цю ікону».

Протоієрей Сергій Гладун:

«Розкол – це боляче, страшно і образливо, але ми отримали від нього і користь. Тому що люди об’єднуються – православні стають ще більш віруючими, які люблять один одного. Ми бачимо, що Господь очищує Церкву Христову: хто вірив хоч трохи, той ще більше увірував, хто не вірив зовсім – той стає жорстокішим і взагалі відходить від Церкви. Нам дуже шкода цих людей, ми молимося про них і сумуємо, що так вийшло, але ми і знаємо, що без їх покаяння і усвідомлення згубності власного вибору нічого у них не зміниться. Ми їх навіть якби і хотіли врятувати, ми не можемо цього зробити».

Матушка Валентина Гладун:

«Це наша маленька частинка раю. Які б негаразди і тривоги не відбувалися в житті, сюди приходиш і відчуваєш – пташки співають, квіточки цвітуть, помолився, перехрестився, і так добре на душі стає. Наші парафіянки завжди намагаються прикрасити наш двір квіточками, і Господь благословляє їх праці цвітінням цих квітів. Це як прообраз наших душ, тієї віри, заради якої ми живемо і сподіваємося, що Господь почує наші молитви, простить наші гріхи, які ми робимо. З вірою, надією і любов’ю ми просимо Бога, щоб Він подарував нам хоча б такий маленький рай, де б ми раділи.

Якось у нас була чорна смуга в житті. Ми тільки одружилися, ми були молодою парою, у нас вже була маленька донечка, і Господь послав нам таке випробування – батюшка захворів. І мені лікарі сказали – через три місяці ваш чоловік буде в інвалідному візку. Я батюшці нічого не говорила, а про себе подумала – на все Божа воля, як Господь направить, так і буде. І одного разу у батюшки дуже почали боліти кістки. Йому потрібно було служити службу, а він каже: як я поїду, якщо у мене все так болить. Це було свято Пантелеймона.

І я кажу: "З Божою допомогою, потихеньку давай, потроху". Господь допоміг, дав батюшці сили, він поїхав на службу, відслужив. А потім йому стало зовсім важко, і він вийшов до людей і каже: "Помоліться про мене, щось здоров’я мене підводить, мені недобре, я дуже погано себе почуваю". І всі люди в церкві встали на коліна зі свічками і стали молитися. Ви знаєте, така сильна спільна молитва була, і не було тоді ні розколів в селі, ні чвар, люди молилися за свого священика. В той день батюшка приїхав додому дуже виснажений. Але наступного дня дивлюся, а батюшка таблетки вже не п’є, а раніше він жменями їх ковтав. У другий день не п’є таблетки, в третій і я кажу: "Батюшка, ти помітив, що ти таблетки не п’єш!". А він здивувався: "Як не п’ю?" Я кажу: "Ось так, зі свята Святого Пантелеймона ти не п’єш таблетки"».

Чудова допомога Великомученика і цілителя Пантелеймона відома багатьом. Масу історій про зцілення, дарованих святим, зберігають древні тексти і перекази, а в наші дні безліч чудових випадків з власного життя знають священики і віруючі люди. І зовсім не випадково, що новий храм віруючих Катеринівки був присвячений святому Пантелеймону. За життя Цілитель Пантелеймон твердо відстоював християнство, зазнаючи за свою віру страшних, нелюдських мук. Його змушували відмовитися від Христової віри і повернутися до язичництва. Йому погрожували. Його катували. Але світлим було його обличчя і незмінно було його: «Вірую!».

З ім’ям Христа він лікував кульгавих, сліпих, прокажених. З ім’ям Христа допомагав знедоленим. З ім’ям Христа прийняв мученицьку смерть. Здобувши життя вічне, цілитель Пантелеймон виконує безліч звернених до нього прохань про подолання хвороб. Зневірені люди, виснажені ходінням по лікарських кабінетах, йдуть до нього за зціленням. Великомученика Пантелеймона просять у своїх молитвах позбавити від хвороб і немочі. І він приходить на допомогу до всіх, хто звертається до нього з вірою, надією і молитвою.

Матушка Валентина Гладун

«Вже третій день народження нашого храму. Три роки минуло, як владика освятив наш новий храм, який збудували силами багатьох людей і благодійників з фонду "Фавор" "Крапля Миру"».

Руслан Курганов

«Наша програма "40 храмів" якраз і націлена на те, щоб люди могли відновити таїнства, щоб було, де їм сповідатися, причащатися, і діткам і їм самим в тому числі. І цей храм в Катеринівці – це був перший храм. Завжди щось перше, воно невідоме, тобто ще немає досвіду. І, звичайно, знаменно, що ми сьогодні тут. Ми не знали, як швидко він буде побудований, цей храм, як будуть зібрані кошти і так далі. Але ось сьогодні вже констатую, що храм був зведений у найкоротші терміни, за півроку. Люди допомагали чим могли, ну а ми, в основному – консультацією, проектом, дозвільною документацією. Ну і, звичайно ж, самою організацією. Тому спільними зусиллями в 2017-му році він був освячений».

Навіть зневірившись у своїх земних силах, ті, хто має надію на Господа всім серцем і не здається в добрій справі, хто не зраджує віри – ті знайдуть допомогу і здобудуть перемогу. Так було, і так буде. Так сталося і в Катеринівці. Постраждавши за Христа, віруючі знайшли більше, ніж мали раніше. Не тільки новий храм, але по-справжньому живу міцну громаду і переродження, зміцнілі у вірі душі. Випробування виявилися дорогою до нового духовного здоров’я, до зцілення. І тепер, звертаючись з молитвами до великомученика і цілителя Пантелеймона, громада просить зцілити і все їхнє село, і всю нашу країну. Зцілити душі українців від ненависті, війни і злоби. І бачить Бог, потроху це відбувається. Молитвами і благими справами нових сповідників Господь поверне мир в Україну.

Протоієрей Сергій Гладун:

«Сподіваємося, що хоч хтось із них задумається. Поки душа знаходиться в тілі, людина може покаятися. Дай Бог! Деякі люди дійсно покаялися і повернулися. Хтось розмірковує, чи повернутися, тому що туди не ходять і думають – що ж ми зробили, як цьому батюшці можемо в очі подивитися після того, що ми йому наговорили всякого...

Але я постійно на проповіді закликаю своїх людей: дорогі, передайте їм, що хто хоче прийти до нас, я обійму, я ніколи поганого не скажу. Хто прийде, хто покається в нашій святій Церкві – я ніколи не згадаю ніяких образ і поставлюся до цього з розумінням. Як Христос радіє за кожного грішника, що кається. Як пишуть у Святому Євангелії, що на небі більше радіють за одного грішника, що покаявся, ніж за 99 праведників – так і ми повинні цьому вчитися. І себе змушувати любити ближнього, і якщо є така можливість – приймати тих, хто кається і повертається».