Білорусь і автокефалія: Кесарю – кесареве, а Боже... – теж кесарю?
Все більше фактів свідчать, що Православній Церкві в Білорусі готують «український сценарій». Чи принесе втручання політиків користь вірянам?
25 липня 2021 р. головний опозиціонер Білорусі і колишній кандидат у президенти Світлана Тихановська відвідала храм розкольницької Білоруської автокефальної православної церкви (БАПЦ) в Нью-Йорку. Навіщо релігійні організації втягують у політичну боротьбу і як з цим боротися?
Головного борця з білоруською владою білоруські ж розкольники зустріли з пошаною: церковний хор проспівав їй «Дай Божа, шмат рік», а представники діаспори подарували їй золотий знак Ради Білоруської Народної Республіки та копію хреста Єфросинії Полоцької. У відповідь С. Тихановська подарувала їм свою книгу «Я виходжу» про протести в Білорусі і розповіла їм про боротьбу за свободу і про те, як вона збирається будувати нову Білорусь.
Це спілкування не може не викликати у віруючої людини ряд питань. І головне – навіщо люди приходять у храм? В кращому випадку, для єднання з Богом, частіше для того, щоб попросити у Бога допомоги у життєвих справах. Але в храм не приходять для того, щоб вести там свою політичну агітацію, інакше цей храм перетворюється у що завгодно, але тільки не в храм Божий.
Світлана Тихановська не змогла повалити Лукашенка, але це не значить, що її західні союзники поставили на ній хрест. 28 липня президент США Джо Байден прийняв у Білому домі головну опозиціонерку Білорусі. Сторони не повідомили, про що йшла розмова, але, як розповіла Тихановська, зустріч пройшла виключно в теплій обстановці, а Джо Байден навіть пригостив її печивом.
Ми прекрасно знаємо, що на такому рівні політики не роблять випадкових кроків, а тому не складно здогадатися, що і візит Тихановської до білоруських розкольників був узгоджений з «американськими партнерами». Якщо ж згадати, наскільки тісні стосунки зв'язують США з Фанаром, а особисто Байдена з патріархом Варфоломієм, то можна сміливо говорити – у церковному питанні Тихановська з ними в одній команді. А мета цієї команди проста – максимально послабити РФ і РПЦ і насадити свій вплив. І можна не сумніватися, якщо Світлана прийде в Білорусі до влади – Білоруський екзархат РПЦ чекає «український сценарій». Але чи призведе політична боротьба до блага для віруючих Церкви? Український досвід дає відповідь на це запитання.
Українська влада з самого початку державності намагається з допомогою релігійних організацій перемогти своїх політичних опонентів. Класичний приклад цього – проект Православної церкви України (ПЦУ) у виконанні П. Порошенка. З 1992 р. в Україні існує церковний розкол. Цей розкол, не без втручання тодішнього президента Л. Кравчука, виник з приводу одного з догматів православної віри, а саме – вчення про єдність Церкви. Розкол цей різною мірою підтримувався майже всією українською владою, але тільки П. Порошенко звів цю підтримку в ранг основ існування української держави і на ключовий елемент своєї передвиборної кампанії. Переобратися на другий президентський термін це йому не допомогло. Зате призвело до дуже плачевної ситуації в українській релігійній сфері.
Церковні канони дозволяють вирішити практично будь-який конфлікт в Церкві, якщо сторони цього конфлікту використовують тільки релігійну аргументацію і не вдаються до допомоги сильних світу цього.
Якби різні політичні сили в Україні надали б рішення церковного конфлікту самим релігійним організаціям і не втручалися б не в свою справу, то цей конфлікт був би вирішений давним-давно. Адже церковні канони дозволяють вирішити практично будь-який конфлікт в Церкві, якщо сторони цього конфлікту використовують тільки релігійну аргументацію і не вдаються до допомоги сильних світу цього. У 1992 р., коли Філарет Денисенко не підкорився рішенню Харківського собору і пішов у розкол, він тим самим порушив канонічний порядок у Церкві. І всі ті, хто хотів залишитися вірним цьому канонічному порядку, не пішли за Філаретом. За ним пішли тільки ті, хто ставив політичну доцільність вище за церковні правила. Головним аргументом існування Філаретівського розколу був девіз: «Незалежній державі – незалежна церква». Якщо відкинути цей чисто політичний аргумент, то з причині відсутності релігійних основ існування цього розколу він би досить скоро зійшов нанівець. Але в 2018 р. цей розкол отримав настільки потужну підтримку можновладців, що тепер його подолання представляється дуже і дуже важким, якщо не неможливим.
В чому мають рацію представники Фанару, коли вони втручалися в український релігійний конфлікт, так це в тому, що не можна сидіти і дивитися як безліч українців залишаються поза Церквою Христовою, тобто в розколі. Священноначалля Української Православної Церкви і не сиділо склавши руки, а робило спроби повернути заблукалих. На жаль, ці спроби виявилися невдалими. Проте втручання фанаріотів, яке було засноване не на релігійних аргументах, а на політичній підтримці Держдепартаменту США та Адміністрації Президента П. Порошенка, взагалі загнала ситуацію в глухий кут. Фанаріоти не тільки не відновили українських розкольників у Церкву, але і створили до Церкви набагато більший за своїми масштабами розкол.
Фанаріоти не тільки не відновили українських розкольників в Церкву, але і створили до Церкви набагато більший за своїми масштабами розкол.
Як вже було сказано, на дуже багато релігійних конфліктів накладалися політичні аспекти, що робило ці конфлікти не розв'язуваними в суто релігійному полі. Наведемо кілька наочних історичних прикладів. Всім відомо, що однією з основних причин відпадання латинян від Церкви були претензії римських пап на верховенство в Церкві, але мало хто знає про те, що в 1054 р., коли був спір про це між папою Левом IX і патріархом Михайлом Керулларієм, які аргументи висував папа в якості обґрунтування своїх домагань. Він висував посилання не на Євангеліє і не на канонічні правила, а на так званий «Костянтинів дар» (лат. Donatio Constantini), історичну фальшивку, документ, нібито виданий імператором Костянтином Великим, згідно з яким римський папа не тільки володіє західною частиною Римської імперії, але і має вищу духовну владу над всіма іншими єпископами, в тому числі над престолами Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським, Єрусалимським і всіма християнами взагалі.
І справа навіть не стільки в тому, що документ цей був підробленим (це було доведено ще в XVI столітті, а Ватикан визнав у XIX), а в тому, що чисто політичний аргумент був покладений в основу церковного спору. Потім, напередодні Першого Хрестового походу (1096 р.), римський папа Урбан II зробив спробу примиритися з Константинопольським патріархом, що дуже похвально, якби не одне «але». Папа пішов на це не для того, щоб запанував догмат про єдину Церкву, а через його суперництво з антипапою Климентом III, якого підтримував німецький король Генріх IV. Саме нестійкість політичного становища Урбана II і була причиною спроби примирення, втім, невдалого. А коли вже під час Першого Хрестового походу необхідність шукати підтримку у візантійців відпала, латиняни, завоювавши Антіохію та Єрусалим, скинули православних патріархів і поставили на їх місце своїх латинських, закріпивши, таким чином, розкол 1054 р.
Виникнення протестантизму також відбулося з політичних причин. 31 жовтня 1517 р., коли Мартін Лютер прибив на дверях у Віттенберзькому соборі свої 95 тез проти зловживань церковної влади, він і не думав влаштовувати розкол з католицизмом і засновувати окрему конфесію. Він хотів лише виправити чинні спотворення віри і релігійної практики. Але тут у справу втрутилися князі Саксонії і Гессена, головним з яких був саксонський курфюрст Фрідріх III, який укрив Лютера в своєму замку. Князі виступали проти імператора Священної Римської імперії Карла V Габсбурга і релігійні розбіжності служили їм в якості обґрунтування своєї боротьби. Історія, звісно, не знає умовного способу, але можна припустити, що без втручання політиків релігійний спір М. Лютера з Ватиканом і вирішився б в релігійних рамках.
У Православ'ї яскравим прикладом залежності релігійних конфліктів від політичних амбіцій є іконоборчі суперечки. Першим імператором іконоборцем був Лев III Ісавр, який заборонив шанування ікон в 730 р. Іконоборчі суперечки були і раніше, але велися вони переважно з використанням релігійної аргументації. Незважаючи на те, що шанування ікон веде свою історію з апостольських часів, до VI—VII століть його суть була суттєво викривлена. Так прот. О. Шмеман у своїй книзі «Історичний шлях Православ'я» пише про іконошанування: «Виникнувши на правильній христологічній основі, як плід і розкриття віри Церкви в Христа, – вони занадто часто відриваються від цієї основи, перетворюються в щось самостійне, а отже, падають назад у язичництво».
Преп. Анастасій Синаїт (VII ст.), викриваючи неправильне ставлення до ікон, писав: «Багато хто думає, що хрещення досить вшановується тим, хто, увійшовши в церкву, перецілує всі ікони, не звертаючи уваги на літургію і богослужіння». А культуролог Г. Колпакова в книзі «Мистецтво Візантії» стверджує, що на обивательському рівні сталося «зростання магічних недоречностей в шануванні священних предметів, груба фетишизація ікони». Але всі ці спотворення правильного ставлення до ікон могли бути виправлені в рамках самої Церкви, якби не втрутилася політика. На початку правління Лева III Ісавра Візантія зазнала ряду серйозних поразок від арабів, і імператор, згідно з трактатом преп. Іоанна Дамаскіна «Перше захисне слово проти тих, хто не визнає святі ікони», вирішив «що винуватцем усіх бід стало зростаюче шанування ікон, яке можна було в його зовнішніх проявах ототожнити з ідолослужінням», адже араби-мусульмани, які перемогли візантійців, відкидали іконошанування. Крім того, церковний історик проф. В. Болотов вважає, що іконоборство було одним із проявів загальної антиклерикальної політики як Лева III Ісавра, так і наступних імператорів-іконоборців, які вважали, що Церква володіє дуже багатьма матеріальними, фінансовими і людськими ресурсами, які були необхідні самим імператорам для ведення воєн. Іншими словами, імператорам були потрібні солдати, а не ченці. Разом з боротьбою з шануванням ікон проводилося скорочення монастирів і передача матеріальних і фінансових засобів Церкви в державну скарбницю.
Епоха іконоборства тривала понад 100 років із перемінним успіхом то прихильників іконошанування, то їх противників. Але це залежало не від того, що верх брали ті чи інші релігійні аргументи, а від того, які політичні сили перемагали в боротьбі за владу.
Повертаючись до сьогоднішніх часів, ми знову бачимо, що Церкву роблять заручником політичного протистояння. У Білорусі опозиційні сили роблять ставку на розкольницьку БАПЦ, що штовхає провладні сили на те, щоб надавати ще більшу підтримку Білоруській Православній Церкві. В Україні відбувається все навпаки: влада підтримує розкольників, а опозиційні сили тяжіють до Української Православної Церкви. Але ж завдання Церкви – вести людей до Бога, а не допомагати в політичній боротьбі. Церква об'єднує людей навколо Христа, а політика їх роз'єднує за критерієм підтримки тих чи інших політичних сил.
Сьогодні цілком доречним видається запитання: навіщо політикам, які борються один з одним за владу, розігрувати релігійну карту?
Сьогодні цілком доречним видається запитання: навіщо політикам, які борються один з одним за владу, розігрувати релігійну карту? Кілька сторіч назад це було зрозуміло, оскільки церковні ієрархи володіли величезним впливом на маси народу, релігійність якого була досить високою. Але сьогодні, коли ми живемо в секулярному суспільстві, де простий обиватель навряд чи згадає якісь інші заповіді, крім «не убий» і «не вкради», де на думку церковних діячів не особливо то й прислухаються, спроби політиків спертися на релігійні організації викликають подив.
Відповідь на це здивування представляється наступною. Держава і державна влада завжди, з самого моменту свого виникнення, намагалася обґрунтувати свої владні повноваження якимось божественним походженням. Відбувалася так звана сакралізація влади. Щоб там не стверджували атеїсти, а людській природі властива релігійність, і пояснити людині, чому вона повинна підтримувати саме цю політичну силу, а не іншу, йти саме за цим вождем, а не іншим, легше всього за допомогою релігії. В язичницькому суспільстві це діяло безвідмовно. Образно кажучи, «мій бог сильніше за вашого, тому ви повинні підкорятися мені», або «боріться і вмирайте за мене, бо так велить бог»; «той чи інший політичний діяч повинен бути розбитий, оскільки він прогнівив богів» і так далі.
По суті, те ж саме відбувається і зараз. Зміст проекту ПЦУ від П. Порошенка і всього передвиборчого «томос-туру» був простим: «Підтримуйте мене, тому що я за незалежну церкву». Так же йде справа і з С. Тихановською: «Хто за незалежну церкву в Білорусі – підтримайте мене». Інша сторона медалі полягає в тому, що прихильники розкольницьких угруповань ніби говорять прихильникам опозиційних сил у Білорусі чи провладних в Україні: «Якщо ви підтримуєте саме ці політичні сили – вам не місце в канонічній Церкві, ви повинні приєднатися до нас».
В Євангелії говориться: «всякий, хто вірує в Нього...», а не «всякий, хто підтримує того чи іншого політика, ту чи іншу політичну партію».
Але християнство – це зовсім про інше. Христос приніс не перемогу над політичними ворогами, а перемогу над гріхом і смертю. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3:16). У цих словах немає місця політичній боротьбі і партійним уподобанням. Йдеться «всякий, хто вірує в Нього...», а не «всякий, хто підтримує того чи іншого політика, ту чи іншу політичну партію». Критерій поділу людей перед Богом – це віра в Сина Його Єдинородного: «Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, той вже засуджений, що не повірив в Ім'я Однородженого Сина Божого» (Ін. 3:18), а зовсім не політична позиція.
Таким чином, спроби привнести політичні поділи в Церкву, чи то С. Тихановська чи П. Порошенко (або будь-який інший політик минулого чи сучасності) – це ніщо інше як привнесення язичницької свідомості в Церкву. На жаль, необхідно констатувати, що ці спроби часто були успішними. Але, тим не менше, Церква повинна протистояти цим спробам. Необхідно не тільки говорити, що політики, які підтримують розкольників, втручається не в свою справу, але і не допускати аби політики, які підтримують канонічні Помісні Православні Церкви, робили їх заручниками своїх політичних успіхів або невдач. По людському розумінню дуже просто і логічно підтримати ті політичні сили, які прихильно ставляться до Церкви, допомогти їм перемогти на виборах і з їх допомогою припинити гоніння на Церкву або забезпечити Церкві безпроблемне земне існування, однак Святе Письмо нам чітко говорить, що все це дуже примарним і ефемерним: «Не надійтесь на князів, на людського сина, бо в ньому спасіння нема:» (Пс. 145:3).
Церква – це Боже, а не кесареве!
