УПЦ Константинопольського патріархату: До чого приведе новий проєкт?
Українська влада виявила (як їй здається) вихід зі складної ситуації: як і УПЦ заборонити, і під санкції не потрапити. Але до чого насправді може привести цей варіант?
Судячи з останніх новин, українська влада разом із фанаріотами нарешті вигадала схему, як «розрулити» доволі конфліктну релігійну ситуацію в Україні. Коротко її описав український політик і громадський діяч Ігор Мосійчук.
Законопроєкт 8371 про заборону УПЦ таки має бути ухвалений. Водночас буде зареєстровано якусь УПЦ Константинопольського патріархату. Визначимо її абревіатурою УПЦ КоП, щоб не плутати з УПЦ КП (Київського патріархату), яка досі існує і досі очолюється Героєм України, анафематованим Філаретом Денисенком. У цю УПЦ КоП українські правоохоронці та радикали будуть заганяти єпархії, парафії та монастирі забороненої УПЦ. Просто та геніально. На перший погляд. Але подивимося уважніше і подумаємо, куди це все може привести.
Пам'ятаєте пародію В. Зеленського під час перебування його артистом «95 кварталу» про «томос» і «термос»? Тоді «томос/термос» зігрівав П. Порошенка. Але сьогодні історія повторюється. УПЦ КоП – це друга спроба зігріти президента. Те, що проєкт ПЦУ провалився, очевидно вже всім. І патріарх Варфоломій з іншими фанаріотами, і американський істеблішмент, і Помісні Церкви, і українська влада, всі вже чудово бачать, що ПЦУ – це не ті люди, яких хотілося б бачити в сім'ї Помісних Церков.
Помилка перша: відсутність хіротоній у ПЦУ
На думку Фанара та Банкової, в проєкті ПЦУ було допущено дві помилки. По-перше, не вирішено питання з канонічністю хіротоній. Адже Варфоломія попереджали про це ще в далекому 2018 р.! Не прислухався. Він не просто вирішив, що всіх розумніший. Він увірував, що канонічним є лише те, що визнав канонічним Константинопольський патріархат. І навпаки, ніщо не може бути канонічним, допоки Фанар цього не визнає.
Патріарх Варфоломій вважав, що всі інші Помісні Церкви, добровільно або під дипломатичним тиском із США, визнають, що саме він, Константинопольський патріарх, є мірилом канонічності. Але не вийшло.
Ані вимог із Фанара, ані вмовлянь американських дипломатів все ж таки не вистачило, щоб узаконити очевидний абсурд: як безблагодатні «хіротонії» від анафематованого Філарета Денисенка можуть стати благодатними заднім числом просто тому, що на Фанарі був підписаний відповідний папірець?
У результаті за шість із половиною років ПЦУ зі скрипом і масою нюансів умовно визнали лише три грецькі Церкви: Елладська, Кіпрська та Олександрійська, які самі залежать від Константинопольського патріархату. На сьогоднішній день перспективи подальшого визнання майже не проглядаються.
Помилка друга: кадри вирішують усе?
Друга помилка – кадрова. Творці ПЦУ переконали себе в тому, що прихильники УАПЦ та УПЦ КП, з яких і було створено ПЦУ, – це такі ж віруючі молитовні та благочестиві люди, які є в усіх Помісних Церквах.
Напевно, такі люди все ж таки зустрічаються в ПЦУ, але вони там явно не домінують. Тон задають особистості зовсім іншого плану: ті, хто виламує кувалдою двері храмів, хто зрізає болгаркою замки, хто побиває вірян і священників УПЦ, хто влаштовує захоплення цілих монастирів, як це було в Черкасах тощо.
Причому навіть у найочевидніших випадках, коли жорстокість і злість нападників на УПЦ вражала уяву, ні глава ПЦУ Сергій Думенко, ні його Синод, ні інші офіційні особи не заявили про свою незгоду з цими безчинствами.
Ім'ям ПЦУ творилися явні злодіяння, а сама ПЦУ не знайшла в собі мужності від них відмежуватися, а отже, солідаризувалася з ними. «Церква кувалди та болгарки», – саме такий імідж міцно закріпився за ПЦУ і всередині України, і за кордоном.
Якщо в 2018 р. аргумент: «Приєднуйтесь до ПЦУ, вони хороші» ще міг справити на когось враження, то сьогодні всім зрозуміло: не можуть віруючі в Христа люди творити такі беззаконня, не може за всіма цими погромами і захопленнями стояти істинна церква. Відтак і приєднуватися до неї ніхто вже не хоче.
Починаючи проєкт УПЦ КоП, Фанар і Банкова, як їм здається, врахували ці дві помилки. В УПЦ КоП будуть лише канонічно висвячені архієреї, а її прихильники вже не будуть хуліганити та захоплювати чужі храми. Власне, передбачається, що УПЦ КоП – це і буде сьогоднішня УПЦ, тільки вже з канонічним підпорядкуванням Константинополю.
Помилка третя: вирішити долю УПЦ без самої УПЦ?
Але річ у тому, що під час створення ПЦУ було зроблено не дві, а три помилки. І ось із цієї третьої, судячи з усього, ніхто не зробив жодних висновків. Ця помилка полягає в наступному.
Нинішні керівники України і на міжнародній арені, і всередині країни не втомлюються повторювати категоричний імператив: «Нічого про Україну без України».
Тобто жодні зовнішні сили, ні США, ні Євросоюз, ні будь-хто не можуть вирішувати долю України без залучення до переговорів самої України. Але саме це українська (і не тільки) влада намагається робити щодо УПЦ.
Згадаймо, як патріарх Варфоломій у наказовому порядку наказав УПЦ самоліквідуватися і визнати над собою владу Фанара.
Згадаймо, як П. Порошенко намагався розпорядитися долею УПЦ, ніби це якийсь «Рошен», що належить йому. Але ж УПЦ – це раби Божі, а не раби Фанара, Офісу президента чи Держдепу США.
Не можна мільйонам віруючих наказати перестати ходити до однієї Церкви та почати ходити до іншої. І ось цієї помилки ніхто не враховує і не збирається виправляти.
Навпаки, з проєктом УПЦ КоП її повторюють, наступають на ті самі граблі. З УПЦ ніхто ні про що не радиться.
Що ж може вийти в результаті, якщо влада все-таки вирішить запустити цей проєкт?
Хто приєднається до екзархату Фанара?
Для багатьох архієреїв, монастирів і парафій варіант УПЦ КоП може здатися прийнятним компромісом. Так, УПЦ офіційно припинила євхаристичне спілкування з Константинопольським патріархатом. Так, фанаріоти здійснюють богослужіння з відлученими від Церкви людьми. Так, з цієї причини духовенство УПЦ не служить із фанаріотами.
Але при цьому ніхто не сумнівається в тому, що архієреї Константинопольського патріархату мають апостольську спадкоємність, ніхто не заявляє про недійсність Таїнств, звершених фанаріотами, ніхто не каже, що їхня Євхаристія не є істинною або ущербною.
Тому цілком можливо, що якась частина УПЦ погодиться з тим, що приєднання до УПЦ КоП є допустимим. Особливо, якщо альтернативою буде кримінальне переслідування з боку СБУ та/або фізичне насильство з боку радикалів.
Але в тому й річ, що це буде лише частина УПЦ. Після заборони УПЦ і запуску проєкту УПЦ КоП досі єдина УПЦ розділиться на частини. Вона ніколи не увійде до цього проєкту просто тому, що різні єпархії в різних частинах України історично тяжіють до інших Помісних Церков.
Дуже багато хто настільки обурений політикою патріарха Варфоломія, причому не тільки в українському питанні, що не перейдуть в УПЦ КоП ні за які пряники.
Буковина повністю захоче приєднатися до Румунської Церкви, яка навіть вже ухвалила відповідні рішення. Закарпаття частково перейде під омофор Сербської Церкви, частково Чехословацької. Волинь і Галичина опиняться в юрисдикції Польської Церкви. Хтось забажає перейти до Болгарської чи іншої Церкви. Це не кажучи вже про парафії на тимчасово окупованій території. Вони вже навіть теоретично ніколи не возз'єднаються з УПЦ.
Екзархат як фактор поділу, а не єдності
Таким чином, замість єдиної УПЦ ми отримаємо безліч церковних юрисдикцій, причому їх ареол приблизно буде відповідати територіальній ознаці. У релігійному відношенні країна буде поділена, і це може стати тригером дезінтеграції і на державному рівні.
Не секрет, що в Україні накопичуються протиріччя між різними регіонами в багатьох інших нерелігійних сферах. Мова, менталітет, декомунізація, перейменування всього і вся, ухилянти/фронтовики, ті хто нажився і ті, хто все втратив, поранені та здорові, загиблі та ті, хто вижив, ризик дефолту, економічна криза, і таке інше… А коли на ці протиріччя накладеться ще й церковний поділ, то розпад держави може стати неминучим.
Хоч би як це суперечило Євангелію, але церковна історія свідчить, що розпад чи об'єднання держав зазвичай корелюють з тими самими процесами в церковній сфері.
Президент В. Зеленський останнім часом все частіше заявляє про те, що війну треба закінчувати якнайшвидше. Очевидно, що звільнити всі захоплені території не вдасться. І навіть якщо В. Зеленський використає весь свій артистичний талант, щоб піднести суспільству такий мир як перемогу, і навіть якщо в цьому і буде частка правди, все одно українське суспільство чи принаймні значна його частина сприйме це як поразку. А значить, невдоволення, образа, ресентимент та інші негативні фактори будуть перенаправлені з фронту всередину нашої країни і підігріватимуть усі ті протиріччя, які частково перераховані вище.
Додавати до цього ще й поділ Церкви – це означає багаторазово збільшувати ризик розпаду України як держави. Чи це усвідомлюють ті, хто затіяв проєкт УПЦ КоП? Це політична дурість і безвідповідальність чи свідома робота? Залишимо ці питання за дужками.
Моральні наслідки від злиття з Фанаром
Але негативні наслідки можуть мати місце не лише у політичній, а й у релігійній сфері. Якщо проект УПЦ КоП буде хоча б частково реалізований, це означає, що Фанар отримає можливість безпосередньо впливати на рішення УПЦ КоП та її кадрову політику. Фанар зможе призначати на відповідальні пости тих архієреїв, які згодні йти у його фарватері та звільняти тих, хто не погоджується з політикою Фанара.
Як відомо, Фанар сьогодні реалізує ліберальний порядок денний: об'єднання з Ватиканом, реверанси у бік ЛГБТ та інше. Відповідно і від УПЦ КоП вимагатиме участь у всьому цьому.
Чи готові до цього ті, хто вважає проєкт УПЦ КоП прийнятним для себе? Чи готові вони до того, що їм доведеться терпіти «співслужіння» з католиками чи показові хрещення вихідців із ЛГБТ?
Висновки
Єдина УПЦ – це фактор і збереження України в цілісності, і збереження чистоти православ'я. Тому як би не вмовляли нас на проєкт УПЦ КоП, як би не загрожували переслідуванням, потрібно докласти всіх сил до того, щоб залишитися єдиною УПЦ.
Так, нас можуть заборонити. Так, нас можуть постаратися знищити. Але ж Церкву знищити неможливо! Де всі гонителі минулого? І де Церква Христова!
«Інші колісницями, інші конями, а ми іменем Господа, Бога нашого, хвалимося. Вони захиталися й упали, а ми встали, і стоїмо прямо» (Пс. 19:8, 9).
