Індульгенція літнім католикам (пред’явити в чистилищі)
Папа надає людям похилого віку індульгенції. Що це означає, чому в Православ’ї подібне неможливо, і чому у нас із католиками різне розуміння гріха і покаяння?
Папа Франциск вирішив подарувати католикам похилого віку на перший Всесвітній день людей похилого віку так звану повну індульгенцію. Дана новина надає нам хороший привід звернути увагу на принципово різне розуміння в Православ’ї і католицтві таких понять, як гріх, покаяння, порятунок і взагалі відносини Бога і людини. Це особливо важливо в світлі нестримного прагнення патріарха Варфоломія та інших православних (або вже «православних») екуменістів скоріше об’єднатися з латинянами.
За що дають нинішню індульгенцію
Отримати індульгенцію нинішньої місії можна, якщо відвідати 25 липня 2021 р. месу у Ватиканській базиліці, яку збирається відслужити папа Франциск. Можна взяти участь в інших церковних заходах у цей день. Можна відвідати «літніх братів і сестер, які перебувають у нужді або в скрутному становищі, наприклад, хворих, знедолених, інвалідів».
Якщо люди похилого віку і взагалі віруючі не можуть із серйозної причини покинути свій дім, повну індульгенцію вони можуть отримати, якщо здійснять щось із вищесказаного віртуально, через Інтернет. А можна взагалі, «коли слова Папи Римського і богослужіння транслюватимуться по телебаченню і радіо, а також за допомогою нових засобів соціальної комунікації» помолитися Богу і довірити Йому «страждання свого життя». Якщо слова папи і молитви віруючих по часу не співпадуть, то теж не страшно.
При цьому, як сказано в рішенні папи, «це духовне благо зможуть отримати літні люди і всі віруючі, які в дусі покаяння і милосердя приступлять до таїнств сповіді та євхаристії, молячись про потреби Святішого Отця». Тут під «потребами Святішого Отця» мається на увазі те, про що папа закликає всіх молитися в конкретний період.
Також «дар індульгенції віруючі зможуть отримати не тільки для себе, але і для покійних, для відпущення їх тимчасової кари в чистилищі».
Агентство Vatican News, повідомляючи про індульгенції в День людей похилого віку, звертає особливу увагу на наступне: «Апостольська пенітенціарія надала для людей старшого віку і віруючих в усьому світі повну індульгенцію, тобто звільнення від тимчасової кари за гріхи, провина за які вже стерта в Таїнстві примирення».
У цій фразі вухо православного віруючого повинні покоробити слова про те, що Бог, як стверджують латиняни, карає за гріхи навіть тоді, коли Він сам їх пробачив у «Таїнстві Примирення», що покаяння і сповідання свого гріха не позбавляє людину від кари Божої, нехай навіть і тимчасової. Позбавляє від цієї кари папа римський за допомогою випуску індульгенцій.
У католиків покаяння і сповідання свого гріха не позбавляє людину від кари Божої.
І тут ми підходимо до головної відмінності між католицьким і православним розумінням гріха, покарання і покаяння.
Католицьке вчення про покаяння, чистилище і індульгенції
Проповідь Христа почалася зі слів: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4:17). Однак латиняни вчать, що покаяння, залишення своїх гріхів, жалю про них і сповіді з отриманням дозвільної молитви недостатньо. Людина, роблячи злочин, ображає Бога, порушує Божественну справедливість і приносить шкоду світобудові. І те, що людина кається, звертається до Бога і сповідує свій гріх, впливає тільки на винність людини. Всі наслідки гріха залишаються, і за них людина повинна понести відповідальність, бути покараною. Божественне правосуддя, на думку латинян, не може задовольнятися лише каяттям грішника. Будь-який злочин має породити неминуче покарання. Це є головною вимогою Божественної справедливості.
Покарання накладається Богом, по-перше, для відновлення порушеної гріхом Божественної справедливості, а по-друге, для задоволення Бога, нібито розгніваного гріхами людини. Зазнаючи муки і страждання в цьому житті або в чистилищі, а можливо, що і там, і там, людина приносить задоволення (satisfactio) Богу і примиряється з Ним.
Латиняни стверджують, що людина в Таїнстві покаяння («примирення», за латинською термінологією) звільняється від провини за скоєний нею гріх і, відповідно, може розраховувати на вхід до Царства Небесного. Але не відразу, а після того, як вона принесе Богу задоволення (satisfactio) і відновить Божественну справедливість. Це satisfactio можна принести певною кількістю молитов, постів, поклонів, добрих справ, милосердя, паломництв по святих місцях і так далі. Можна – терпінням різних страждань, вільних або невільних. Яким чином католики вираховували, який гріх згладжується якою кількістю молитов і інших справ, залишається загадкою.
Тут дуже важливо не переплутати католицьке satisfactio і православну епітимію. Обидва ці поняття виникли з покаянної практики Церкви перших століть. Але вже до кінця першого тисячоліття західні християни стали бачити в цій покаянній практиці спосіб уникнути покарання Божого за гріхи, а східні християни – духовну працю, спрямовану на викорінення пристрастей, які живуть у людині, і виправлення людської природи, пошкодженої гріхом. У західному християнстві люди стали боятися саме покарання від Бога за гріхи, а в східному страшний був сам гріх, оскільки саме гріх розділяє людину і Бога. Ще святитель Іоанн Златоуст говорив: «Гріх сам є найбільшим покаранням, хоча б ми і не були покарані».
Якщо ж в земному житті у людини не набиралося потрібної кількості добрих справ, і Божественна справедливість була задоволена лише частково, то, на думку католиків, по смерті душа такої людини потрапляла до чистилища, тобто особливого місця в потойбічному світі, де вона мучилася до тих пір, поки Божественна справедливість не була задоволена повністю, а душа не очищалася від наслідків гріха. Потім така душа могла піти до раю. Зменшити страждання душі в чистилищі можуть допомогти молитви і добрі справи тих, хто ще живе на землі, а також придбання індульгенцій.
Чому з’явилися індульгенції
Однією з перших форм індульгенцій (indulgentia) були так звані дозвільні грамоти (litterae remissionis), які видавалися в XI-XIII ст. римськими понтифіками, їх легатами, єпископами або навіть абатами за різні пожертвування, паломництва і інші справи благочестя. Подальша богословська розробка католицького вчення про індульгенції привела до таких тверджень:
- оскільки гріх розглядається латинянами як образа (contumelia) Бога, викрадення у Нього належної честі і Його безчестя (exhonoro), то грішник перебуває винним до тих пір, поки не відшкодує «збиток викрадення» і навіть «більше, ніж було викрадено» (Ансельм Кентерберійський ) і має понести тимчасову кару за гріхи;
- таку тимчасову кару замість конкретного грішника, в тому числі вже померлого, може понести і інша людина. Для цього вона повинна замовити месу, роздати милостиню, придбати індульгенцію і так далі;
- Церква в особі папи і підлеглих йому єпископів має владу в’язати і розрішати (так звана «теорія влади ключів»), і ця влада поширюється як на позбавлення провини за гріх у Таїнстві покаяння, так і на позбавлення від покарання за гріх у формі індульгенції;
- християнські святі у своєму житті звершили величезну кількість добрих справ і перенесли величезну кількість страждань, що є надлишковим для їх власного порятунку. Ці наддолжні заслуги (merita superabundantia), не пропадають, а надходять до особливої «скарбниці Церкви» (thesaurus meritorum), з якого папа і інші ієрархи можуть черпати ці заслуги і подавати їх тим, у кого їх не вистачає для позбавлення від чистилища чи інших тимчасових мук.
Як неважко помітити, подібне вчення надає широкі можливості для зловживань у сфері відпущення гріхів, перетворюючи її на дуже прибутковий бізнес або засіб для досягнення політичних цілей. Ці зловживання були широко поширені в Середньовіччі, коли торгівля індульгенціями перетворювалася на справжнісіньку фінансову піраміду. У найгірших випадках ці зловживання викривалися самими римськими папами або соборами латинських єпископів. Однак і без зловживань все католицьке вчення про індульгенції, гріх і задоволення Божественної справедливості є жахливим збоченням того розуміння покаяння, яке відкрив людям Господь Ісус Христос, і яке до сьогоднішнього дня вміщує Православна Церква.
Індульгенції і дозвільні грамоти
Справедливості заради слід сказати, що приблизно з XVI століття в практиці так званих грецьких Церков стали використовуватися (правда, неофіційно) «дозвільні грамоти», які вважалися аналогами католицьких індульгенцій. А Помісний Константинопольський собор 1727 р. спробував узаконити цю практику, прийнявши таке рішення: «Прощення гріхів у письмовій формі, яке Східна Христова Церква іменує "дозвільними грамотами", а латиняни – "індульгенціями"... дається Христом у святій Церкві. Ці дозвільні грамоти видаються в усій Соборній Церкві чотирма Святішими Патріархами: Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським і Єрусалимським».
Як бачимо, ця постанова ототожнює «дозвільні грамоти» і індульгенції, і описує їх суть згідно з католицьким вченням. Цей історичний факт не означає того, що Православна Церква прийняла латинське вчення, а демонструє лише ступінь впливу католицьких шкіл на православне богослов’я того часу. Після падіння Константинополя в 1453 р. і встановлення влади турків-мусульман над православними греками, єдиною можливістю отримання православної духовної освіти стало навчання в західних католицьких школах. Для цього, як правило, абітурієнти приймали католицтво, щоб після навчання знову повернутися до православ’я і продовжити духовну кар’єру.
І в XVI столітті ця практика вже стала давати свої плоди у формі запозичення католицьких нововведень і, зокрема, індульгенцій. У деякій формі практика використання «дозвільних грамот» існувала і на Русі, переважно на території сучасної України, яку старанно намагалися покатоличити поляки, які володіли в той час нашою країною. У XVII столітті така практика на Русі була припинена, а в середині ХХ ст. від неї відмовилися і греки. Ця практика не була повсюдною, а скоріше зводилася до поодиноких випадків. Вона не мала особливого впливу на православне богослов’я і на практику духовного життя, і, звичайно ж, і близько не набула таких розмахів надання індульгенцій, як то було в католицтві.
Православне вчення про покаяння (воно ж Євангельське)
Православне вчення про покаяння і взагалі про взаємини Бога і людини, яка згрішила, з найбільшою повнотою викладено в притчі про блудного сина. Незайвим буде навести її повний текст.
«Він оповів: У чоловіка одного було два сини; І молодший із них сказав батькові: "отче! Дай мені належну частину маєтку". І батько поділив поміж ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, пішов до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. Коли ж він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати і пішов, пристав до одного з мешканців тієї землі, а той послав його на поля свої пасти свиней; І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав йому.
Тоді він спам’ятався й сказав: "Скільки наймитів у батька мого мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину, встану, піду до батька мого і скажу йому: Отче, я згрішив проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм; прийми мене як одного з наймитів твоїх". Встав і пішов до батька свого. І коли він був ще далеко, побачив його батько його і зглянувся; і побіг він, і кинувсь на шию і цілував його. Син же сказав йому: «Отче, я згрішив проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм". А батько рабам своїм каже: "Принесіть негайно одежу найкращу і одягніть його, і дайте перстень на руку йому, а сандалі на ноги; Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти! Бо цей син мій був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся". І почали веселитися» (Лк. 15:11-24).
В описаних тут відносинах Бога і людини немає місця ні порушенню Божественної справедливості, ні сатисфакції Богу за заподіяний Йому збиток, ні натяків на чистилище, ні всього іншого латинського мудрування. Є тільки любов Божа, яка готова людину прощати і приймати її знову і знову, аби вона щиро покаялася і повернулася до Бога. Святий апостол Іоанн Богослов відкрив нам велику таємницю і велику істину, сказавши, що «Бог є любов» (1 Ін. 4:8), і що «так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув , але мав життя вічне» (Ін. 3:16).
Можна собі уявити, що зробив би батько з притчі зі своїм сином, якби слідував католицькому вченню. Він би не влаштував бенкет з нагоди його повернення, а змусив би спочатку повернути всю до копійки розтрачену частину маєтку або піддав би його мукам і стражданням, дивлячись на які задовольняв би свій праведний гнів. Але навіть натяку на подібне ми не бачимо в Євангельській притчі. Більш того, коли старший син каже про несправедливість батька по відношенню до нього і його блудного побратима, який розтратив батьківський маєток з блудницями, батько сказав, що «про те треба радіти і веселитися, бо цей брат твій був мертвий, і ожив, пропадав, і знайшовся» (Лк. 15:32).
У православній святоотецькій традиції гріх розглядається не як щось таке, за що людина має бути покараною Богом, а те, що саме в собі несе покарання. Гріх відокремлює людину від Бога. А це і є найстрашніший наслідок гріха, найстрашніше покарання. Господь же завжди, як люблячий Батько, готовий прийняти грішника і пробачити йому все, аби серце людське звернулося до Нього в щирому покаянні. Саме так Христос прийняв розбійника, що покаявся. Він не послав його до чистилища, не зажадав ніякої «сатисфакції» за свої численні гріхи. Спаситель сказав прості слова: «Нині ж будеш зі Мною в раї» (Лк. 23:43).
Висновки
Як неважко помітити, Православ’я і католицтво кардинально різняться з питання розуміння гріха і покаяння. Якщо православні бачать у Бозі люблячого Отця, то католики – такого Бога, який скрупульозно підраховує всі їхні гріхи і вимагає принести «сатисфакцію» за кожен з них. Якщо православні жадають «бути з Христом...» (Фил. 1:23), то католики прагнуть позбутися покарання. Православні бачать відносини Бога і людини як відносини Отця і блудного сина, а католики – як юридичні відносини двох нерівних суб’єктів щодо завданих одним з них шкоди.
Сучасний екуменізм пропонує об’єднати Православ’я і католицтво, закривши очі не тільки на догматичні розбіжності, але і на відмінність у розумінні того, що є гріх, покаяння, порятунок.
Сучасний екуменізм пропонує об’єднати Православ’я і католицтво, закривши очі не тільки на догматичні розбіжності, але і на відмінність у розумінні того, що є гріх, покаяння, порятунок. А це – фундаментальні поняття, на яких будується все духовне життя людини. Об’єднання з будь-якими християнськими конфесіями можливе лише на основі істинного Євангельського вчення, яке у всій повноті і неушкодженості містить Православна Церква, і від якого дуже давно і дуже далеко пішли латиняни, і, тим більше, протестанти, що відкололися від них. Без цього об’єднання Істини з єрессю може породити тільки ще одну єресь.
Сьогодні, коли Константинопольський патріархат вже не тільки говорить про об’єднання з Ватиканом, але навіть позначає приблизні його терміни, Православ’я знову наражається на небезпеку відчути на собі вплив латинського вчення в багатьох сферах, в тому числі і в сотеріології (вченні про спасіння). Спокуса велика, адже набагато простіше отримати папську індульгенцію, ніж викорінювати зі своєї душі гріховні пристрасті, як нас вчили святі отці.
