Стояння під Радою і ОП: миряни усвідомлюють відповідальність за Церкву?
15 червня 2021 р. понад 20 000 віруючих УПЦ вийшли на молитовне стояння до стін Ради на захист Церкви. Чи можна говорити, що це початок боротьби віруючих за свої права?
15 червня 2021 року понад 20 000 віруючих Української Православної Церкви прийшли під стіни Верховної Ради України. Метою молитовного стояння, ініціатором якого стала громадська організація «Миряни», було бажання в черговий раз привернути увагу української влади до антицерковних законів, які суперечать Конституції. Нагадаємо, що це закони про перейменування УПЦ і спрощення процедури «переходів» (а по суті – рейдерських захоплень) храмів УПЦ прихильниками ПЦУ. Прийняті ці закони були ще при Порошенко, який в основу своєї президентської агіткампанії поставив пропаганду нової розкольницької структури і боротьбу з УПЦ. У підсумку за нетривалий час в Української Православної Церкви за допомогою праворадикалів, чиновників і активістів було відібрано понад 120 храмів, а по сотнях інших йдуть судові тяжби через незаконні перереєстрації.
Саме тому віруючі УПЦ вирішили об’єднатися для захисту своєї Церкви і створили організацію «Миряни», православні юристи якої підготували законопроекти, покликані припинити утиск прав і свобод Церкви. А для того, щоб ці законопроекти не були покладені «під сукно», «Миряни» вирішили їх вручити народним обранцям особисто. При цьому вони принесли більше мільйона підписів віруючих із закликом зупинити фактичні гоніння. Молитовне стояння біля стін Верховної Ради тривало більше години, а потім віруючі перемістилися до Офісу Президента. Віддавши заяву представнику ОП, «Миряни» зі співом тропаря «Христос Воскрес!» розійшлися. Що далі? Чи можна говорити, що ця акція разова, або ж, як і в Чорногорії, на вулиці України вийдуть вже не 20 000, а в десятки разів більше віруючих, щоб захистити свою Церкву? Для того, щоб відповісти на ці питання, потрібно зробити кілька попередніх зауважень.
Влада і Церква в Україні
Так склалося, що ставлення влади до Православної Церкви в Україні завжди мало присмак якоїсь поблажливості. Політики бачили (і бачать) в духовенстві і віруючих просто дивних людей, у яких своя субкультура, яка не має ніякого зв’язку з тією реальністю, в якій живуть самі політики. Більшість «народних обранців» слабо або зовсім не орієнтуються в релігійних питаннях, не мають поняття про духовність і духовне життя, і сприймають різні церковні організації країни тільки через призму їх політичної доцільності. За великим рахунком, про Церкву і віруючих політики згадують лише напередодні виборів. Наступного дня після виборів інтерес до Церкви у них пропадає, або трансформується в бажання підлаштувати Церкву під свої політичні інтереси. Часто це призводить до великих проблем і ніякої користі в політичному плані не приносить.
Митрополит Климент (Вечеря) абсолютно справедливо зазначив, що всі президенти України «дуже примітивно сприймали релігійну компоненту українського суспільства», а «їхні офіси постійно створюють якісь релігійні симулякри, які не мають нічого спільного з реальністю». Ось і зараз Президент України Володимир Зеленський, коментуючи молитовне стояння віруючих УПЦ біля стін Верховної Ради, сплутав його з мітингом партії ОПЗЖ, назвавши при цьому учасників стояння «бабулями в жовтих кепочках».
Так, як правильно зауважила політолог Олена Дяченко, можливо, Президента просто дезінформували, і він не розібрався в ситуації. Але тут важливо інше, Зеленському не дуже цікаво – чому віруючі прийшли до його Офісу. Добре це чи погано?
Зеленський і Церква в Україні
З одного боку, це погано. Тому що Президент не орієнтується в тому, що відбувається в релігійному житті країни, не знає (або не хоче знати), які проблеми є у Церкви, а значить, – і не в змозі їх вирішити.
З іншого боку, це добре. Тому що Зеленський дійсно дистанціювався від релігійних питань, не намагається втягнути їх у сферу своєї політичної діяльності, а значить, є надія, що він залишить Церкву в спокої.
Дивними на цьому тлі виглядають два моменти.
- Якщо Зеленському, як політику, дійсно не цікаві питання релігії, навіщо запрошувати патріарха Варфоломія до України, та ще й від імені всього українського народу?
- Чому він, як Президент країни, не стане ініціатором скасування антицерковних законів, які вже принесли (і ще принесуть) стільки горя простим людям і стільки проблем представникам влади?
На ці моменти увагу глави держави у своїй промові на молитовному стоянні звернув увагу архієпископ Васильківський Миколай (Поштовий). Зокрема, владика попросив Зеленського припинити гоніння на віруючих УПЦ і відкликати запрошення патріарха Варфоломія приїхати до України. «Просимо вас відкликати запрошення патріарха Варфоломія – він не глава нашої Церкви, навіть не офіційний представник держави, з якої він родом. Це (дарування Томосу ПЦУ – Ред.) не принесло миру, єдності українській православній громаді. Заради миру в Україні, заради релігійного світу просимо вас! Ми молимося за нашу українську державу, за нашу Церкву і віддаємо своє життя за мир в Україні, ми сподіваємося, що ви до нас прислухаєтеся», – заявив владика Миколай.
І тут потрібно розуміти, що навряд чи Володимир Зеленський, запрошуючи главу Фанара до України, робив це за власним бажанням. Давайте згадаємо, що в серпні 2019 року патріарх Варфоломій і Володимир Зеленський мали підписати спільну заяву. Однак в останній момент «сторони не зрозуміли одна одну», і в команді Президента відмовилися підписувати документ, підготовлений на Фанарі у співпраці з МЗС (де сиділи ще «порошенківські» кадри). Тобто в той час Президент України був дуже далекий від загравання з Фанаром, а тим більше – від запрошення його глави до Києва.
Про причини таких разючих змін ми можемо тільки здогадуватися, але ясно інше – глава держави не має особистої зацікавленості в співробітництві з Фанаром. На відміну, наприклад, від Петра Порошенка. А значить, якщо йому навести аргументи більш вагомі, ніж ті, що є в його розпорядженні зараз, ситуацію можна змінити. Одним з цих аргументів і може стати позиція «Мирян».
Чи можливий в Україні чорногорський сценарій?
Зеленський не може не розуміти, що боротьба проти Церкви завжди і в усіх випадках закінчується провалом. Прикладів більш ніж достатньо. Той же митрополит Климент (Вечеря) зазначив, що «спекулювати почуттями віруючих людей ні у кого ніколи не виходило».
Він підкреслив, що ті, хто намагався це робити, «завжди отримували для себе самий жалюгідний результат», тому що «тут вирішальне значення мають не електоральні розрахунки, а воля Божа», сфальсифікувати яку не зможе жоден політик.
Порошенко – наочний тому приклад. Звичайно, безпосередньо Церква до програшу Петра Олексійовича відношення не має, УПЦ ніяк офіційно не оголошувала свою позицію з приводу президентських виборів. Але ж мільйони віруючих бачили, що Порошенко фактично намагається знищити їх Церкву, а тому віддали свої голоси іншому кандидату. Однак якщо цей кандидат, який став Президентом, продовжить антицерковну лінію Порошенко, на наступних виборах його може спіткати така ж доля. Ось тільки зараз миряни можуть бути набагато більш активними. Наприклад, як їх брати в Чорногорії.
Президент Джуканович керував цією країною з 1991 року. Здавалося, що його позиції непорушні, і ще довго Чорногорія буде перебувати в його руках. Однак Джуканович припустився фатальної для себе помилки – у відкриту виступив проти Церкви і ініціював закон, згідно з яким землі під храмами і монастирями, побудованими до 1 грудня 1918 року (коли Чорногорія приєдналася до Королівства сербів, хорватів і словенців), повинні бути передані державі. Держава в свою чергу мала передати їх розкольницькій «Чорногорській Православній Церкві». Ця доля спіткала більше 600 церков і монастирів. І православна Чорногорія в прямому сенсі цього слова повстала.
На вулиці чорногорських міст на мирні хресні ходи на захист святинь вийшли буквально сотні тисяч людей, які скандували слова «Не дадим святиньє!», Тобто «Не віддамо святині!». У деякі дні молитовні ходи збирали до 300 000 людей, а це практично половина населення Чорногорії. Але замість того, щоб скасувати антицерковні закони, Джуканович вирішив приступити до репресій по відношенню до найбільш активних захисників Церкви. Зокрема, єпископа Будимлянсько-Нікшицького Іоанникія заарештували, його вікарія, намісника Цетиньського монастиря владику Мефодія – жорстоко побили, проти митрополита Чорногорсько-Приморського Амфілохія (Радовича) завели кілька кримінальних справ. Такі дії влади змусили митрополита Амфілохія звернутися до народу країни із заявою, що влада Чорногорії дискредитувала себе, і голосувати проти них – значить голосувати за Церкву. У результаті Міло Джуканович вибори програв і, хоч і залишився президентом, фактичну владу в країні втратив.
Ця історія – дуже показова. Тому що продемонструвала політикам всього світу величезний потенціал об’єднань віруючих людей. Якщо ми єдині, якщо ми проваджені високою метою захисту не своїх матеріальних інтересів, а нашої Матері-Церкви, то з нами Бог, і ми – непереможні. Ось про що говорить чорногорський приклад.
Так, Україна – не Чорногорія. Тому що у нас населення 40 мільйонів, а в Чорногорії – 600 000. Так, в Україні не всі громадяни – віруючі УПЦ. Так, УПЦ завжди смиренно молилася і терпіла, і ні в яких політичних акціях участі не брала.
Але і ситуації, яка склалася за останні два роки навколо УПЦ, ніколи у нас ще не було. І віруючих у нас не один мільйон. І якщо не всі, то половина з них, точно вийде на захист своїх святинь. Тому що, якщо влада не захищає Церкву та її права, то значить робити це змушені віруючі.
Поки нас вийшло тільки 20 000 людей. Але скоро – свято Хрещення Русі, день, коли на хресний хід у Києві збираються сотні тисяч мирян, членів святої нашої Церкви. І якщо влада захоче побачити скільки нас усього, ми прийдемо до Президента знову. Вже всі разом.
