Сльози радості й ненависть в очах: як в Україні ставляться до Дня Перемоги?
9 травня для більшості українців – свято Перемоги. Але для деяких конфесій – це «день дурня» і «побєдобєсіє». Чому?
Щороку 9 травня Європа і багато країн світу відзначають подію, яка у свідомості більшості людей планети асоціюється зі словом «Перемога». 9 травня (8 за європейським часом) 1945 року загинув нацистський режим Адольфа Гітлера. Режим нелюдської жорстокості, режим, який знищив десятки мільйонів ні в чому не винних людей, серед яких величезну кількість становили жінки, старі, діти. Падіння цього режиму стало святом для людства, а 9 травня відзначається як День Перемоги.
Не дивно, що особливо радісною ця Перемога є для тих країн і народів, які найбільш сильно постраждали від нацистів. Серед цих країн одне з перших місць займає Україна. І саме тому 9 травня ми тішимося і радіємо. Тому що розуміємо – наші діди, ціною своїх життів, своєю кров'ю, ранами і потом дали нам можливість жити. І не тільки нам, а всьому світу. Але якщо в Україні одні тріумфують і радіють Перемозі, то інші – ні. Чому? Давайте розбиратися.
Велика Перемога чи «побєдобєсіє»?
Під час панахиди в Парку слави Києва Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій сказав: «Ми сьогодні вшановуємо тих наших вождів і воїнів, які поклали свої життя на полі брані, які віддали свої життя для того, щоб ми з вами сьогодні жили на землі».
Майже ті ж слова вимовив і керуючий справами УПЦ митрополит Антоній: «Вічна пам'ять тим, хто став стіною на шляху загрози знищення нашого народу. Божого благословення тим, хто пам'ятає і шанує подвиг великих переможців». При цьому владика підкреслив, що «9 травня – це народне свято».
Здавалося б, тут нічого додати. День Перемоги – це дійсно свято для всього нашого народу. Сперечатися з цим безглуздо і безглуздо. Але, в сучасній Україні не все так просто.
Наприклад, лідер ПЦУ, яка вважає себе «церквою українців», Сергій Думенко 8 травня написав у своєму Facebook, що у цей день «треба говорити про вміння прощати і відмову від агресії», а також згадав про агресію Росії на Донбасі і необхідність «справедливого миру». Очікувалося, що 9 травня Думенко привітає українців із Перемогою і скаже хоча б кілька слів про засудження і неприпустимість нацизму. Але в такий знаменний для України день Думенко просто промовчав...
Замість нього певні заяви зробила прес-служба ПЦУ. За її словами, «історично ця дата (9 травня – Ред.) приурочена до річниці капітуляції Німеччини у Другій світовій війні 76 років тому». Ні слова про Перемогу, ні слова про радість або торжество в цей день. Далі – довгий текст про війну на Донбасі. Чи має День Перемоги відношення до конфлікту на Донбасі? Питання риторичне.
Позицію своїх колег підтримав і спікер ПЦУ Іван (Євстратій) Зоря, який вважає, що святкування 9 травня – це «побєдобєсіє», а все, що відбувається у цей день, він називає «угаром "Великой Победы"», «культом» і «путінською модою». Про «побєдобєсіє» в День Перемоги заявив і володар нагородного хреста патріарха Варфоломія Олександр Дедюхін.
На думку «ієрарха» ПЦУ Адріана Кулика, 9 травня не треба святкувати, тому що «на зміну одному тоталітарному режиму – прийшов інший». Ще один представник ПЦУ «священик» Сергій Чудінович назвав 9 травня «днем дурня» і порадів, що цей день підійшов до кінця. Чому ж у структури, яка вважає себе «церквою українського народу», таке дивне ставлення до Перемоги, яка була здобута цим же народом?
Хто і кого переміг у Другій світовій війні?
Розуміння такої дивної позиції докладно виклав «митрополит» Луцький Михайло Зінкевич. У проповіді, виголошеній у День Перемоги, Зінкевич заявив своїм парафіянам, що не розуміє, хто над ким святкує Перемогу 9 травня.
За його словами, українці завжди «радісно зустрічали різних «визволителів», але щораз були обмануті. По суті, звинувативши своїх співгромадян у колабораціонізмі і готовності до зради, він продовжив: «А тепер я ставлю вам, вдумливим українцям, запитання – який сьогодні день перемоги? Де тут українська велич? Де тут збереження життя? Де тут торжество правди і любові?».
Що ж, давайте відповімо Зінкевичу на ці питання. Наша країна, за винятком Росії, втратила у Великій Вітчизняній війні найбільше солдатів – майже півтора мільйона. Точно так же вона друга за втратами серед мирного населення. У 2015 році керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАНУ Юрій Шаповал заявив у коментарі ВВС Україна, що загальні людські втрати України у війні становлять до 14 (!) мільйонів чоловік.
Українці внесли неоціненний внесок у Перемогу над нацизмом. Наші діди і прадіди сприймали війну з Гітлером як священну. Доказом цього можна вважати кількість героїв, які своїм подвигом зупинили «коричневу чуму». Так, за період ВВВ Зіркою Героя СРСР були нагороджені 11302 чоловіка. З цього числа росіяни склали 7998 чоловік, а українці – 2021 людину. Серед Героїв ВВВ ми зустрічаємо імена Маршала Радянського Союзу Семена Тимошенка, Маршала Радянського Союзу Андрія Єременка, Маршала Радянського Союзу Родіона Малиновського. Всі вони були українцями.
Крім того, звання Героя Радянського Союзу був тричі удостоєний знаменитий українець Іван Кожедуб, на рахунку якого 64 збитих німецьких літака. Зі 115 двічі Героїв Радянського Союзу – 32 українці або уродженці України. З чотирьох Героїв Радянського Союзу і одночасно повних кавалерів ордена Слави двоє – українці (!). Українцем був головний прокурор на Нюрнберзькому процесі Роман Руденко.
Немає української родини, яка б не втратила у Другій світовій своїх рідних і близьких, а внесок українських солдатів у скарбничку загальної Перемоги переоцінити неможливо. Солдати-українці героїчно воювали проти нацистів і зробили все, що змогли, для того, щоб дати життя нам з вами. Це не прояв любові? Згадаймо слова Христа: «Немає більше тієї любові, як хто душу свою покладе за други своя» (Ін. 15, 13).
Але не для Зінкевича. В його очах День Перемоги над нацизмом – це «торжество того, хто тут, в Україні, вбивав»: «Ми сьогодні вшановуємо всіх невинно убієнних. Немає сьогодні торжества перемоги, тому що українець у цій боротьбі жодного разу не виграв. Тому хто сьогодні торжествує? Перемагає той, хто тут (в Україні – Ред.) вбивав».
І в цьому випадку, слова Зінкевича можна було б залишити без уваги, списавши все на те, що сказані вони однією людиною і не є позицією всієї ПЦУ. Але це, як ми змогли переконатися вище, не так.
Ось тільки чомусь і Кулик, і Зоря, і Думенко, і Зінкевич стверджуючи, що їм нема чого святкувати 9 травня (тому що «на зміну одному режиму прийшов інший»), забувають або просто не хочуть говорити про те, що наші діди і прадіди йшли на війну не з примусу і не за винагороду, а для того, щоб захистити свої сім'ї, своїх дітей і свою Батьківщину. Від кого? Від нацистів. Від тих, для кого українці, росіяни, білоруси, молдавани, євреї, грузини й казахи – не були людьми. В кращому випадку – рабами, в гіршому – біоматеріалом для експериментів.
І ось тут неминуче постає головне запитання: якщо для переважної більшості українців День Перемоги над нацизмом, незважаючи на всі спроби скасувати, замінити або висміяти його, залишається народним святом, то чому цього Дня не свято для ПЦУ?
Чому «патріотичні» конфесії не святкують перемогу над нацизмом?
Тут у «патріотів» все дуже складно.
З одного боку, головна лінія української націоналістичної ідеології – максимально «дошкулити» Росії, нехай і на шкоду собі і своїй історії. І тут на перший план виходить таке незвичайне для християнина почуття, як ненависть. В даному випадку – ненависть до всього, що так чи інакше пов'язане з Росією чи Москвою. А оскільки РФ позиціонує себе правонаступником СРСР – то і до Радянського Союзу.
З іншого боку – перемогу над німецькими нацистами святкують далеко не тільки в РФ, як подається це зараз у «патріотичних» колах. Святкування, присвячені Дню Перемоги у тій чи іншій мірі, проходять у державах Західної та Східної Європи, Ізраїлі та інших країнах. Хіба це не мрія для українських патріотів – долучитися до унікальної події, яку святкує весь цивілізований світ? Те саме сірячинне «увійти в Європу»? Але ні, перемагає ненависть.
Забороняються книги, переписується історія, усувається культурна спадщина і т. д. Ситуація часто виглядає настільки дивно, що її навіть коментувати якось незручно. Наприклад, колишній директор Інституту Національної пам'яті Володимир В'ятрович у своєму Facebook написав, що «9 травня стає в Україні днем російської меншини». Що ж виходить, у Другій світовій війні українці не перемогли, а програли? Тоді на чиєму боці вони воювали? На думку В'ятровича і їм подібним, «справжні» арійці українці воювали на боці переможених? Так виходить?
У якомусь сенсі – так. На Західній Україні своя історія і свої герої. Нацистська дивізія СС «Галичина» створювалася на цій території для протистояння радянським військам. Чи мають право умовні галичани вважати СС-сівців своїми героями? Нам, нащадкам переможців нацизму, це неприємно, але треба визнати, що таке право у них є. Але чи можуть представники Церкви (назвемо на хвилину їх так) вважати нацистів героями Церкви, тобто святими?
Наприклад, 28 липня 2019 р. під час церемонії перепоховання останків 29 бійців підрозділу СС «Галичина» «благочинний» Золочівського району ПЦУ Василь Саган назвав СС-сівців святими: «Буде момент не тільки визнання дивізії СС Галичина, але буде момент, коли багатьох із цих героїв Церква і Господь визнає своїм способом, в свій час. І не просто героями, але і святими. Багато з них такими і є».
12 квітня 2019 року, перебуваючи у Львові, Сергій Думенко заявив, що «гордий, коли ПЦУ називають бандерівцями». А 21 серпня 2019 року Думенко разом із главою УГКЦ Святославом Шевчуком освятив пам'ятник ОУН-УПА на єврейському кладовищі в Самборі.
Можна згадати і безліч інших прикладів. Але і так очевидно, що «українське православ'я», «патріотизм», СС «Галичина» і ОУН-УПА в умах представників ПЦУ і їм подібних – споріднені поняття. І тому радості і торжества від перемоги над нацизмом вони не відчувають. Тому що не на тій стороні воювали їхні ідейні натхненники і попередники. А якщо до цього додати ще й почуття ненависті до росіян, то й вийде, що в одних українців «День Перемоги зі сльозами на очах», а в інших – Перемоги немає, а є тільки ненависть.
***
А що в підсумку? У підсумку ПЦУ і УГКЦ підтримують ту частину українського суспільства, яка практично офіційно відмовилася від тієї героїчної історії, з якою пов'язує себе переважна частина українського народу. При цьому вони як і раніше заявляють про себе як про «церкву українського народу». Ці конфесії фактично асоціюють себе з тими, хто воював у Другій світовій на боці нацистів, але в той же час міркують про «рух у Європу», яка давно засудила нацизм. І схоже, що вони з цієї дороги вже не зійдуть.
