Заповіт сербського Патріарха про війну
Патріарх Павло заявляв, що йому не потрібна велика Сербія, якщо для цього доведеться вбивати людей. Чому сьогодні такі важливі ці слова?
У 1990 році Сербським Патріархом став Рашко-Призренський єпископ Павло (Стойчевич). Народився він у 1914 році й пережив дві найстрашніші війни за всю історію людства – Першу та Другу світові. Після цих воєн, здавалося, людство назавжди розлучиться з ідеєю збройного протистояння як засобу вирішення політичних проблем. Але з того часу планета майже не жила у мирі. Не вдалося скуштувати такого омріяного миру й Патріарху Павлу.
Тому що, будучи єпископом, він 34 роки прослужив у найпроблемнішому місці Сербії – Косово і Метохії, а ставши Патріархом – зустрів бомбардування Белграда. Тому про війну Патріарх Павло міркував з погляду практики – хворобливої, страшної, кривавої…
При цьому Сербська Православна Церква канонічно охоплювала різні території, у тому числі ті, де проходили спекотні фази збройного конфлікту, де лилася кров: сербів, албанців, чорногорців, македонців, хорватів та інших народів Балкан.
Саме з цієї причини позиція Патріарха Павла має величезне значення для нас, і її цікаво порівняти з позицією сучасних апологетів «справедливих» воєн і «справедливого» миру.
Скандал і спокуса
Ставлення до Патріарха Павла з різних сторін конфлікту було діаметрально протилежним.
Коли він говорив, що хорвати і мусульмани скоюють військові злочини, і серби просто зобов'язані себе захищати, його ненавиділи хорвати і мусульмани.
Коли він казав, що серби не повинні, захищаючи себе, чинити нелюдяно з мусульманами, його ненавиділи серби.
Коли він говорив, що Мілошевич – не християнин, і лише використовує Церкву в своїх інтересах, його ненавиділи прихильники Мілошевича.
Коли він казав, що сербам не треба вплутуватися у велику війну проти НАТО, бо треба зберегти народ, зберегти генофонд, його ненавиділи сербські націоналісти.
Коли він заступався за опозицію і виходив на демонстрації, щоб не допустити насильства щодо опозиції з боку влади – його ненавиділа влада.
Коли Патріарх Павло приймав у себе Мілошевича із сім'єю, щоб знайти якісь компромісні рішення, – його ненавиділа опозиція.
Чому він так чинив? Щоб відповісти на це питання, треба згадати, що коли в єпископа Павла перед інтронізацією запитали, якою буде його патріарша програма, він відповів, що його програма давно написана – це Євангеліє. Відповідно до цієї програми він і чинив, намагаючись «бути в мирі з усіма» (Рим. 12, 18), але в результаті «був від усіх гнаний» (2Тим. 3, 12). Тому що і Христос був «скандалом» для одних і «спокусою» для інших.
Що таке «справедлива війна» в очах Патріарха Павла?
4 червня 1999 року Сербський Предстоятель дав журналу «Світигора» велике інтерв'ю. У ньому він відповів на запитання журналістки, які стосувалися війни та військових дій.
Він пояснив, що «справедлива війна» не може мати загарбницького характеру, і не може отримати благословення Бога: «Загарбницька війна для християн не тільки не допустима, але підлягає осуду, тоді як війна оборонна, визвольна – благословенна».
Але ось у сусідній з Україною державі, називаючи «СВО» «священною війною», цей загарбницький аспект намагаються не помічати. Наприклад, президент РФ Володимир Путін прямо говорить, що «Росія приросла новими територіями», а в жовтні 2022 року він підписав указ про входження до складу Росії анексованих в Україні земель, що стало формальним підтвердженням того, що війна – загарбницька. А що ж Церква?
Представники РПЦ продовжили називати цю війну «священною», а Синод цієї Церкви оголосив, що єпархії УПЦ, які перебувають на захоплених територіях, відходять у безпосереднє підпорядкування Патріарху Кирилу...
Церква та війна
Патріарх Павло вважав, що навіть у разі благословенної війни Церква не повинна підтримувати розпалювання конфлікту. Тим більше, якщо йдеться про війну між однокровними братами чи братами за вірою.
Саме тому Патріарх Павло як Предстоятель багатонаціональної Церкви завжди займав бік жертв, а не політиків. У комюніке, опублікованому після закінчення позачергового засідання Архієрейського Священного Синоду в грудні 1992 року, він заявив: «Ми переживаємо страждання будь-якої людини, як наші власні. Оскільки кожна людська сльоза, кожна рана тілесна і душевна, кожна пролита крапля крові – це братська сльоза, братська рана та братська кров».
Патріарх Павло завжди нагадував, що християни не можуть забувати, що вони є учнями Христа: «Біди наші, бачите й самі, не тільки від ворогів іновірців чи безбожників, а й від тих, хто називає себе християнами. І зараз ми бачимо, як такі християни вчиняють, як нелюди... Але якби і ми так само чинили, ми ще більше були б засуджені: кому багато дано, з того багато питається. Вся справа в тому, чи ми перетерпимо до кінця».
Коли ж Патріарху вказували, що вороги заслуговують на жорстоку кару, він відповідав, що найстрашніше – це коли люди «відповідають злочином на злочин».
Порівняйте, наскільки сильно відрізняються ці слова Патріарха Павла з позицією тих, хто говорить про право Росії бомбардувати Україну, бо під час АТО українська влада бомбила Донбас.
Причини війни
При цьому Патріарх Павло ніколи не звинувачував у початку бойових дій якусь одну сторону, не говорив, що причина війни в тому, що знайшлися «язики, що бажають брані», не запевняв, що Сербія в цій війні не винна, і є якісь «геополітичні процеси», що цю війну спровокували.
Ні, він завжди говорив, що причина війни – гріх, і винні у цьому гріху насамперед християни, а потім всі інші: «З моменту розпаду колишньої Югославії людині зітхнути ніколи було, відпочити душею. Згадати тільки про те, що відбувалося у Словенії, у Хорватії, Боснії та Герцеговині, і ось тепер у Косові, і таким страшним чином! Але найголовніше – це те, що ми відчуваємо, а ми відчуваємо, що тут, звичайно, є і наша вина, і наші гріхи, але є і гріхи, і вина інших, не тільки албанців, а й Європи, і Америки. Вина і гріхи людей-можновладців, яким вистачило "хоробрості" на таке вирішення проблеми – на бомбардування, від яких страждають і албанці, і все Косово, і які зробили найбільший внесок у цю страшну спільну біду».
Саме з цієї причини Патріарх Павло вважав, що християни повинні всіма силами шукати миру: «Згадаймо зараз слова апостола Павла – "майте мир з усіма". Важливо не чекати поки хтось інший захоче миру, а насамперед самим зробити цей крок до миру. Якщо ми зробимо його щиро, половина справи буде зроблена. Якби цього хотіли і ті люди, все було б на благо і нам, і їм. А чи хочуть вони цього, чи ні – залежить від них».
Захист традиційних цінностей і війна
Розуміючи, що всі заявлені цілі «СВО» (демілітаризація, денацифікація та інші) – поняття абстрактні, і не мають з реальністю нічого спільного, в РПЦ намагаються виправдати війну захистом традиційних цінностей. Що сюди зараховують в Руській Церкві?
По-перше, неприйняття ЛГБТ-пропаганди (ми так і не зрозуміли, до чого тут Україна). А по-друге – «захист» Святої Русі, задля збереження якої цілком допустима військова сила. Патріарх Кирил навіть називав героями тих, хто гине в Україні «заради тих цінностей, які сьогодні відстоює Росія». При цьому він має на увазі не «якісь політичні принципи, а ті духовно-моральні цінності, які сьогодні стали нашими національними цінностями».
І Патріарх Кирил, і багато інших представників РПЦ мають чітку тезу, що «СВО» – це війна сил добра (Росія) проти сил зла. І в Росії у цій війні мало не месіанська роль спасіння світу. Але чи справді «месіанство» може реалізовуватися через смерті, кров і страждання?
Ось як на подібне запитання відповідає Патріарх Павло: «Сербську Церкву і мене звинувачують у розпалюванні війни задля збереження Великої Сербії. Я заявляю – якби задля збереження Великої Сербії був потрібний злочин, я ніколи не дав би на це згоду. Нехай тоді зникне Велика Сербія. Якби таким чином потрібно було зберегти й малу Сербію, я не дав би згоди і на це. Нехай зникне і мала Сербія, аби не було крові. Ні, такою ціною – ні! Якби такою ціною треба було зберегти останнього серба, і я сам був би цим останнім сербом, не було б моєї згоди. Нехай ми зникнемо, тільки в цьому зникненні залишимося людьми Христовими. Інакше ми не згодні жити. У цьому суть, бо ми знаємо, що предки наші стільки віків і років переживаючи біди та війни, вистояли в правді, і всіх нас зберіг Господь Всевишній, Який завжди на стороні добра. І якщо слід нам постраждати, то краще скласти голови, ніж стати нелюдом».
Погодьтеся, що слова Патріарха Павла є словами християнина. Він просто фізично не міг уявити собі «велику Сербію» або «сербський світ» на руїнах Косова і Метохії.
Патріарх Павло не міг уявити, що він іде по Белграду, обпаленому вогнем, усипаному трупами сербів, хорватів, албанців, які померли за ідею «сербського світу». Йде, слухаючи плач дітей, що залишилися без батьків, або матерів, які оплакують своїх дітей.
Для нього неможливо було уявити, що цей «сербський світ» буде стверджуватися на руйнуваннях, смерті та болю, які не можна забути. Хіба можна жертвувати життям братів у цій нескінченній грі влади та політичних амбіцій? Адже кожен камінь, кожен зруйнований і спалений будинок у цьому «світі» нагадували б йому ту жахливу ціну, яку довелося заплатити за його існування. Зрештою, для Патріарха Павла цей «світ» став би символом порожнечі і смерті.
А для вас?
