Армовір 2.0: обійми влади і ПЦУ все міцніше
Ми бачимо, що нинішня влада робить все більше «порошенківських» кроків на підтримку ПЦУ. Чому вона це робить і чого нам чекати далі?
6 березня 2021 року відбувся візит делегації «Слуг народу» на Фанар, де вони вручили патріарху Варфоломію привітання з днем народження від Президента і Сергія Думенка, а також – офіційне запрошення відвідати Україну.
Куратором цієї поїздки виступив заступник голови Офісу Президента Кирило Тимошенко, главою делегації був призначений одіозний нардеп «Слуг народу» Богдан Яременко. Останній за часом роботи в парламенті запам'ятався лише гучним і ганебним скандалом, коли під час сесії журналісти зняли його листування з повією. Нардеп тоді намагався все заперечувати, але потім вибачився перед дружиною, дітьми, виборцями і Президентом. Незважаючи на вибачення, у фракції тоді вирішили, що моральне обличчя Яременка недостатньо високе і звільнили його з посади голови комітету Ради з питань зовнішньої політики і міжпарламентського співробітництва.
Проте, саме Богдану Яременку довірили стати главою делегації і звернутися з промовою до патріарха Варфоломія. У ній він назвав себе чадом глави Фанару, порадів, що число нардепів «Слуг народу» збіглося з числом апостолів Христа, заявив, що приїзд глави Фанару в Україні необхідний, тому що «наш народ все ще бореться за незалежність», і зізнався, що регулярно обговорював з патріархом Варфоломієм «перспективи об'єднання Православної Церкви України».
Іншими словами, Яременко підтвердив те, про що давно підозрювали, – нинішня українська влада давно веде переговори з Фанаром і діє в даному питанні як продовження влади попередньої. У це до останнього не вірилося, оскільки Володимир Зеленський і Сергій Думенко ще вчора стояли «по різні боки барикад». Не в тому сенсі, що нинішній Президент якось ворогував з ПЦУ, ні. Просто раніше він чітко декларував свою позицію з невтручання держави у справи Церкви. Тим більше, що його попередник і головний конкурент на президентських виборах Петро Порошенко не просто втручався в церковні питання – він зробив це втручання «фішкою» своєї передвиборної програми.
І хоча поки відносини нинішньої влади з ПЦУ не так пристрасні, як у Петра Порошенка, але прогрес в порівнянні з тим, як починалися взаємини Зеленського і Думенко, вражає. Втім, давайте згадаємо все.
Ти пам'ятаєш, як все починалося...
Весна 2019 року була для українців не просто порою року. Це була весна надій на глобальне оновлення країни. Україна жадала вітру змін, який розвіяв би задушливу, навіть удушливу атмосферу, огорнула країну в останні роки. Президентські вибори викликали величезний резонанс в країні. Зеленський проти Порошенка. Величезна перевага (73% проти 24%), з якою актор переміг колишнього президента, продемонструвала очевидне – все, з чим була пов'язана колишня влада, не знаходило підтримки у переважної більшості українців. І питання тут було не в тому, що народ багато чого очікував від Володимира Зеленського (він ніколи раніше не був в політиці), українці просто не могли вже виносити правління Порошенка і того, що було з цим правлінням пов'язано.
А все, що колишній президент пропонував народу, містилося в одному єдиному гаслі, прозваного в народі «Армовіром»: «Армія! Мова! Віра!». Ну, і ще «Геть від Москви».
Одним зі складових цього гасла («віра!») була ПЦУ. Те, що створення цієї структури відбувалося в рамках передвиборної президентської програми Петра Порошенка, практично ніхто не приховував. Про це прямим текстом ще навесні 2018 р. говорив політтехнолог Порошенка Тарас Березовець: «Можна сказати, що це звичайна передвиборча технологія. І це буде правдою».
15 грудня 2018 року під час «об'єднавчого Собору» ПЦУ Софійська площа Києва була заповнена тисячами людей з однаковими українськими прапорами. Весь центр міста був заставлений автобусами, а до потягів чіпляли додаткові вагони з «віруючими» бюджетниками.
Ну, а коли після отримання Томосу Порошенко їздив з ним (і Епіфанієм) по містам України в рамках своєї передвиборчої агітації, ніяких сумнівів бути не могло: Петро Порошенко створював ПЦУ з єдиною метою – забезпечити собі перемогу в новому президентському терміні.
Тому під час (і відразу після) президентських виборів ПЦУ і Сергія Думенка чітко асоціювали як частину команди Петра Порошенка. Та Сергій Петрович і сам себе так позиціонував.
- Він їздив з Порошенком в «Томос-тури» (так журналісти назвали агітаційні поїздки по містах України), де практично виконував функції агітатора за Порошенка в якості кандидата в президенти України.
- Він запевняв, що бачить на чолі країни «тільки президента Порошенка».
- Він заявляв, що ім'я Порошенка стоїть в одному ряду з Хрестителем Русі святим князем Володимиром.
- Він стверджував, що Порошенко для нього – «зразок керівника».
Були у Епіфанія і менш «товсті» натяки, кого варто вибрати президентом – що від виборів «залежить наша перемога над країною-агресором», що треба вибирати того, хто «буде тримати удар» і т.д. Всі дороги були обвішані бордами, на яких Думенко був зображений поруч з Порошенком і текстом Томосу. Словом, Сергій Петрович робив все від нього можливе і неможливе, щоб Президентом України знову став Петро Олексійович.
Навіть представники порошенківської влади повідомляли, що його штаб безпосередньо інструктував «настоятелів» храмів ПЦУ в тому, як саме потрібно агітувати за Петра Олексійовича. Про це, зокрема, заявляла заступник голови Верховної Ради Оксана Сироїд.
Одночасно члени і прихильники ПЦУ розгорнули проти Зеленського просто-таки шалену кампанію в ЗМІ та соціальних мережах. Українцям погрожували, що ті, хто проголосував за Зеленського «горітимуть в пеклі», навперебій вимагали від нього вибачитися за жарт про порівняння Томосу з термосом, всіляко ображали і агітували виборців від голосування «за клоуна».
Сам Епіфаній в доступних йому дипломатичних рамках сказав своє «фе» в сторону Зеленського, ображено заявивши, що так і не почув від того підтримки ПЦУ: «На жаль, я особисто не чув з вуст кандидата про те, що він підтримує Православну церкву України. І завжди ми оцінюємо не обіцянки. Ми оцінюємо реальні справи, які були зроблені до цього часу і будуть робитися в майбутньому».
Словом, Сергій Думенко разом з ПЦУ був частиною політичної команди Петра Порошенка і був готовий лише до одного розвитку подій – перемозі свого патрона.
Тому після приходу до влади Володимира Зеленського Сергій Петрович був у повній розгубленості. Його сюзерен раптово опинився не при справах, до того ж з дуже туманними перспективами, сформульованими в знаменитому «весна прийде – саджати будемо». Сергію Петровичу явно було тривожно. Тому ще після першого туру, коли стало зрозуміло, що шансів у Порошенка немає, глава ПЦУ поспішив дистанціюватися від свого патрона і повідомив, що він з Петром Олексійовичем «практично не зустрічається», а його структура не агітує за Порошенка на президентських виборах.
А після повної поразки свого покровителя Думенко буквально не знав, що йому говорити і як діяти. Доходило до комічного.
У травні 2019 р. Володимир Зеленский попросив релігійних лідерів знятися в ролику з «посланням миру» для Криму і Донбасу. Погодилися всі, навіть «ультрапатріотичний» глава УГКЦ Святослав Шевчук. Сергій Петрович після довгих роздумів і метань від участі відмовився, оскільки йому запропонували вимовити текст про те, що «потрібно припинити розмовляти мовою гармат і автоматів». Він переживав, що такі його слова можуть сприйняти як заклик до мирних переговорів на Донбасі. Про те, що для «предстоятеля Церкви» заклик до миру в країні повинен бути гарячим бажанням його серця, Епіфаній мабуть навіть не подумав.
Та й особистість нового Президента, на відміну від старого, була для нього повною загадкою. З Порошенком було все було просто і зрозуміло – Думенко озвучує все, що від нього вимагають, у відповідь ПЦУ отримує повну підтримку влади з усіх питань. А тепер? Що, наприклад, означала ця загадкова фраза Зеленського: «Не шукайте мене в церкві. Шукайте Бога!»? Чому ця дивна людина не приходить на «богослужіння», не робить спільних фото, відмовляється від взаємовигідної співпраці?
Всього цього Сергій Петрович Думенко рішуче не міг зрозуміти. ідчувалося, що він внутрішньо страждає, тим більше що «глобальні переходи» в ПЦУ з Української Православної Церкви раптом різко припинилися. сь так дивно збіглося – пішла стара влада, і пішло бажання у громад УПЦ переходити в структуру Думенка.
Але минав час. І коли стало зрозуміло, що ні в яку весну ніхто нікого саджати не збирається, глава ПЦУ осмілів і навіть став потроху позиціонувати себе опонентом до влади, висловлюючи обережні критичні тези.
Зокрема, Епіфаній поскаржився, що у держави на рівні обласних адміністрацій «немає бажання здійснювати перереєстрацію» громад, які «виявили бажання» перейти в його структуру. За словами Думенка, «це певною мірою протизаконно, незаконно. Кожен повинен діяти в рамках того закону, який діє в українській державі». Причому сам же Думенко розповідав тоді, що за страховими випадками захватів і незаконних реєстрацій йдуть судові розгляди.
Тобто ось так. Коли при Порошенкові влада зганяла до сільрад і клуби все село, включаючи баптистів, уніатів і атеїстів, і проводила там «збори релігійної громади», а потім виламувала в храмах двері, викидаючи прихожан – це було законно. А коли нова влада не поспішала все це легалізувати – це стало незаконним.
«Попередня влада ставилася більш відповідально до церкви, – а зараз... на місцях немає іноді такого сприяння і певної допомоги», – скаржився Сергій Думенко.
Захід нам допоможе
Втім, скоро ситуація стала для ПЦУ виправлятися. Зі скрипом, але державна машина знову стала розгортатися до ПЦУ передом. Серйозною точкою відліку такого розвороту можна вважати візит глави Держдепу трампівського уряду США Майкла Помпео, який відбувся в січні 2020 року. Помпео зустрівся з Думенком і підписав з ним договір про двосторонню співпрацю.
Ні для кого не секрет, що США – «провідний партнер» для нашого політикуму. Отримати підтримку Америки – життєво важливе завдання для будь-якого політика будь-якого рангу, в тому числі і президента.
«Слова Помпео – це формальний символ того, що США підтримує ПЦУ. Для української політичної еліти це ще й певний сигнал до дії: якщо ви хочете мати підтримку з боку Америки – ви повинні підтримувати нову церковну структуру в Україні», – пояснив тоді політолог Руслан Бортник.
Весна і літо 2020 року пройшли без особливих змін, а восени весь світ (а Україна – особливо) чекав президентських виборів в США. Розгорнулися і активні події у відносинах влади з ПЦУ.
Юраш – птах Фенікс
Серйозну роль у розвороті нової влади до ПЦУ зіграв Андрій Юраш – дуже цінний кадр з команди Петра Порошенка, багаторічний голова Департаменту у справах релігій та національностей Мінкультури. Його внесок у становлення ПЦУ неможливо переоцінити. Саме за його посередництвом вдалося зареєструвати ПЦУ під ім'ям УПЦ, саме він всіляко перешкоджав реєстрації статутів єпархій і монастирів УПЦ, він навіть виступав експертом при переслідуванні СБУ священиків УПЦ. Говорячи простіше, Юраш писав доноси.
Митрополит Ніжинський і Прилуцький Климент сказав про нього так: «Юраш безсоромно озвучував заклики, спрямовані на приниження віруючих Української Православної Церкви. Є чимало кримінальних справ, пов'язаних з фізичним побиттям віруючих. Його департамент блокував можливість реєстрації громад УПЦ, які постійно створювалися в нашій Церкві. Незважаючи на те, що такі дії були оскаржені в суді, судові тяжби тривають роками, і Міністерство культури продовжує свою політику».
В 2019 р. Департамент, який очолював Юраш, скасували. Але він відчайдушно боровся за пост глави структури, яка стала його заміною – Державної служби з етнополітики та свободи совісті. Боровся і програв Олені Богдан. Андрій Васильович навіть подавав до суду на переможця – але безуспішно.
Здавалося б, Андрій Юраш – «збитий льотчик», і в Україні про нього скоро забудуть. Але зовсім ні.
У жовтні стало відомо, що для Юраша і його команди з колишнього Департаменту у справах релігій створили нову структуру, причому не де-небудь – а при Секретаріаті Кабміну України. Іншими словами, людина, яка при Порошенкові була головним посередником між ПЦУ і владою, отримала у Зеленського ще більші повноваження, ніж раніше. І це був дуже серйозний дзвіночок, навіть дзвін, що сповіщає, що в церковному питанні все повертається на круги своя.
Старий патріарх і новий Президент: така несподівана любов
8 серпня 2019 року Володимир Зеленський відвідав Фанар і зустрівся з патріархом Варфоломієм. За підсумками зустрічі вибухнув скандал. Президент відмовився підписувати з главою Фанару спільний документ, підготовлений на Фанарі у співпраці з МЗС (старі кадри Порошенка). Фанаріоти зобразили ображене здивування, мовляв, в документі не було «нічого такого». В Офісі Президента коментувати інцидент відмовилися.
Але нескладно припустити – навряд чи Зеленський пішов би на скандал, якби в документі не було неприйнятних для нього (і України) пунктів. В цілому ж, погодьтеся, даний інцидент – не найкращий старт для розвитку дружніх відносин Володимира Олександровича з патріархом Варфоломієм.
Тим більше несподіваним став наступний візит Зеленського на Фанар, в жовтні 2020. Вірніше, стала несподіваною його атмосфера. Президент побував на службі, подякував патріарху Варфоломію за «безумовну особисту підтримку суверенітету і територіальної цілісності України, нашої незалежності» і, головне, запросив його до Києва.
Буквально через місяць Фанар відвідав прем'єр-міністр України Денис Шмигаль. Якщо Зеленський був у своїх формулюваннях щодо ПЦУ і Фанару ще досить дипломатичний, то Шмигаль висловлювався з патріархом Варфоломієм вже в тому ж стилі, що Порошенко, спікер Андрій Парубій та інші представники колишньої влади. Він подякував патріарху «за надання Томосу про автокефалію Православної церкви України і за підтримку процесу її визнання іншими Помісними Церквами».
Здавалося б, ну яка справа чиновнику світської держави, в якому за Конституцією влада зобов'язана рівно ставитися до всіх конфесій, до Томосу ПЦУ і її визнання? Але Шмигаль говорить так, ніби ПЦУ – це частина держапарату, яку влада зобов'язана підтримувати і просувати. Більш того – він офіційно заявив главі Фанару, що держава фінансує ПЦУ! А неофіційно (як повідомили СПЖ джерела в Кабміні) Шмигаль пообіцяв патріарху Варфоломію, що влада буде «переводити» храми і парафії канонічної Української Православної Церкви в ПЦУ, більш того, заявив, що буде особисто курирувати вказану діяльність.
Тому, коли Андрій Юраш висловив думку, що візит Шмигаля – це знак, що нинішня влада підтвердила домовленості Фанару з владою попередньою, ніхто не здивувався. Юраш знав, про що говорив.
У повній гармонії з цим курсом діє і українське МЗС. Практично кожен місяць ми бачимо відверту пропаганду ПЦУ нашими дипломатами. Посол в Ізраїлі регулярно намагається обговорювати з Єрусалимським Патріархом «розвиток ПЦУ», посол в Сербії репостить «братні привітання» Сергія Думенка на адресу Патріарха Порфирія, посольство в Чорногорії заявляє, що «єдиним предстоятелем автокефальної УПЦ» є Епіфаній Думенко, а про посла в Туреччині і говорити нема чого. Він там ще з часів Порошенка і активно брав участь в томосних переговорах.
У цьому світлі візит 12 нардепів «Слуг народу» на Фанар виглядає цілком логічним. Зеленський вирішив йти в тому ж напрямку, що і Порошенко. Але чому? Адже абсолютно очевидно, що такі дії протизаконні.
Злиття влади з ПЦУ і закон: чому це несумісно?
Ми пам'ятаємо Зеленського перед президентськими виборами і відразу після них. Це був повний антипод Порошенка – він справляв враження чесної, відкритої і щирої людини, яка прийшла до влади, щоб повністю змінити країну: зупинити війну, знищити ворожнечу і ненависть, посадити злочинців і прибрати корупціонерів. Але поки нічого цього не сталося. Більш того, ми спостерігаємо дрейф у протилежному напрямку: «без суду і слідства» закривають телеканали, пресують опозиційних політиків і т.д.
Цілком логічно (на жаль) що на цьому тлі влада не помічає таку «дрібницю», як порушення Конституції щодо церковного питання.
У Спілці православних адвокатів заявили з цього приводу наступне: «В черговий раз констатуємо порушення з боку чинної влади Основного закону – Конституції України. Так, ст. 35 КУ передбачено, що Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Разом з тим, Яременко Б.В., допустивши грубе втручання в справи Церкви і релігійних організацій України, при відсутності компетенції і повноважень, від імені Президента України та її громадян звернувся до патріарха Варфоломія з офіційним запрошенням останнього на святкування Дня Незалежності України».
Крім цього, в діях нардепів юристи побачили ознаки кримінальних правопорушень, «а саме: самовільне присвоєння владних повноважень (ч. 1 ст. 353 КК України) та порушення рівноправності громадян залежно від їх релігійних переконань (ч. 3 ст. 161 КК України)».
І справді, в наявності відверте порушення не тільки Конституції, а й ряду інших законодавчих актів країни. Але чи буде хтось звертати увагу на такі «дрібниці»? Адже для влади на кону дуже високі ставки. Які?
Навіщо це Зеленському?
Директор «Українського інституту політики» Руслан Бортник розповів СПЖ, що нова лінія Зеленського в «церковному питанні» має абсолютно чітке пояснення – пошуки симпатій нового керівництва США.
«Група прихильників ПЦУ і керівників Офісу Президента – це Кирило Тимошенко (заступник голови ОП - Ред.), який сподівається вибудувати відносини з США через ПЦУ, – відвідала Варфоломія, таким чином продемонструвавши свою політичну позицію, намагаючись продемонструвати лояльність і промацуючи можливість через Варфоломія вибудувати відносини з новою адміністрацією США», – констатував експерт.
І версія Бортника виглядає більш ніж правдоподібною. Згадаймо, що останній візит Зеленського на Фанар стався якраз тоді, коли стало ясно, що Джо Байден перемагає Трампа на президентських виборах. А в останні роки зв'язок України з «американськими друзями» безсумнівний. Володимиру Зеленському просто необхідно заручитися підтримкою Джо Байдена. І чому б це не зробити через патріарха Варфоломія, адже його дружба з новим президентом США загальновідома.
Досить згадати слова Байдена, що глава Фанару «подібний до Христа». Також, як стверджують самі фанаріоти, Джо Байден «дуже відданий і дружить з греко-американським співтовариством». Це проявилося в тому, що обраний президент США любить називати себе «Байденопулос».
У свою чергу, глава Фанару дуже розраховує на підтримку Байдена. Він ввічливо мовчить, коли новий президент США робить чергову заяву на підтримку ЛГБТ або абортів, і активно підтримує менш неоднозначні рішення.
Словом, швидше за все, «церковна еволюція» Володимира Зеленського пояснюється саме пошуками дружби «американських партнерів». Але що може вимагати патріарх Варфоломій за свої «посередницькі послуги»? Руслан Бортник стверджує, що на зустрічі в Києві між Зеленським і Варфоломієм «можуть обговорюватися питання, що стосуються власності Фанару в Україні, і спільні кроки, спрямовані на посилення ПЦУ і зменшення впливу УПЦ».
На думку Костянтина Бондаренка, патріарх Варфоломій вимагатиме від Зеленського в повній мірі «продовжити політику, яка була розпочата при Порошенкові».
Як все це сприймати віруючим УПЦ?
Звичайно, дуже багато членів Церкви переживають подібну «церковну трансформацію» Володимира Зеленського дуже болісно. Адже абсолютна більшість віруючих голосували в 2019 році на президентських виборах за нього, сподіваючись, що з приходом нового президента порошенківські гоніння підуть в минуле. Певною мірою їх надії виправдалися. Але не надовго. Чи варто через це сумувати? Безумовно, ні.
Ми повинні пам'ятати, як глобально влаштований цей світ і хто в реальності воює проти Церкви: сьогодні або тисячу років тому, хто буде воювати з Нею до кінця віку. Гнана Церква – це нормально. Так завжди було, є і буде.
Незважаючи на свою зовнішню могутність, політики і президенти – лише маріонетки в руках набагато більш могутніх сил. Тому знову і знову доводиться згадати відомі рядки Псалтирі: «Не надійтеся на князі, на сини людські».
Ну а головні слова, які нам варто пам'ятати – ще відоміші: «З нами Бог, розумійте язици і покоряйтеся, яко з нами Бог».
