Молитва за перемогу: над дияволом чи Україною?
О. Олексій Умінський заявив, що треба молитися за мир, а не перемогу і що для християнина неприпустимо вбивати. В РПЦ його розкритикували та затаврували ворогом. Але хто правий?
У середині листопада на ютуб-каналі «Живой гвоздь» вийшло інтерв'ю московського протоієрея РПЦ Олексія Умінського з «іноагентом» Олексієм Венедиктовим, яке викликало дуже різку реакцію серед священства, ієрархії та осіб, що представляють офіційну позицію Руської Церкви.
Розмова о. Олексія з Венедиктовим тривала майже годину, але всіх у ній «зачепили» тези, пов'язані з війною, точніше – ставленням до неї з боку Руської Церкви.
До перемоги над ким закликають у РПЦ?
Обговорюючи проблему демографії в РФ та викорінення абортів як її рішення, о. Олексій Умінський зазначив, що аборт – це великий гріх та узаконене вбивство. Водночас він зауважив, що людство точно розв'яже питання демографії, якщо заборонить усі війни у світі:
«Чомусь є заповідь "Не вбий", і до абортів вона має стосунок, але та сама заповідь "Не вбий" до війни чомусь стосунку не має. Я цього ніяк не можу зрозуміти. Не можу зрозуміти, як у голові віруючих людей, християн, можуть уживатися ці дві речі – як одних вбивати не можна, а інших – можна».
І всі глядачі розуміли, що Умінський казав не про якусь абстрактну війну. Цей фрагмент інтерв'ю розмістив у себе в телеграм-каналі священник і блогер Альвіан Тхелідзе, саркастично попросивши своїх читачів пояснити о. Олексію при зустрічі «в чому різниця між невинним немовлям і нацистом з Азова».
Але набагато жорсткішу реакцію його колег викликали слова Умінського, що підтримка війни, загальний войовничий дух, який сьогодні культивується в РФ, не сумісний із самою суттю Євхаристії, до якої християнин має підходити в мирі з собою та іншими. Умінський порадив слухачам, які не згодні з необхідністю молитися за перемогу та підтримку «сво», шукати священників, які «більше все-таки моляться про мир, ніж про перемогу».
Священник-блогер Святослав Шевченко назвав ці слова «толстовством у сучасній обгортці»:
«Що я побачив і почув? Це проповідь єресі "Ліберального світу", яка, за своєю суттю, є вченням про непротивлення злу насильством на новий лад», – вважає Шевченко та зауважує, що якби св. князі Олександр Невський, Дмитро Донський, Суворов, Ушаков «слухали такі проповіді, то країну ми б давно профукали».
Набагато жорсткіше відреагував на ефір з Умінським єпископ РПЦ Питирим (Творогов), який в інтерв'ю «Спасу» назвав священника «однією з метастаз страшної хвороби лібералізму, що проникла в нашу Церкву та згубить нашу Батьківщину».
На його думку, сьогодні в РПЦ моляться не за мир, а за перемогу, тому що війну з Україною Росія програти «не має права». Інакше країна отримає «внутрішню смуту».
«Тут (в Україні, – Ред.) ми зіткнулися з ворогами вітчизни, і наші воїни воюють з ворогами вітчизни. Ми молилися за мир 8 років, поки була війна на Донбасі, наша молитва була за мир. Проте коли почалася "сво", ситуація змінилась – ми стали молитися за перемогу, тому що не настане мир, поки не настане перемога. Якщо ми перестанемо молитися за перемогу... ми програємо війну та отримаємо внутрішню смуту в Росії. Цю війну ми не повинні програти. Нам оголосили війну не в 2022 році, і навіть не в 2014», – каже єпископ Питирим.
Тут треба пояснити, що архієрей має на увазі «Молитву за Святу Русь», введену у вересні 2022 року Патріархом Кирилом до чинопослідування літургії на сугубій єктенії для всіх храмів РПЦ, де, зокрема, є такі слова: «Возстани, Боже, в помощь людем Твоим и подаждь нам силою Твоею победу». Немає сумніву, що і єпископ Питирим, та й сам Патріарх Кирил мають тут на увазі військову перемогу РФ над Україною.
Але найпопулярніший у РФ (якщо не враховувати Ткачова) священник-блогер Павло Островський, коментуючи ефір з Умінським, запевнив, що молитву цю треба розуміти не у військовому, а духовному сенсі. Звертаючись до СПЖ, священник заявив, що неправильно казати, ніби ця молитва «про перемогу російської зброї». Він вважає, що йдеться в ній про перемогу не над Україною, а над дияволом. «Потрібно просто уважно прочитати текст "Молитви про святу Русь", щоб не ліпити город», – порадив священник.
І ми прочитали. Ось, наприклад, таку фразу: «Воины и вся защитники Отечества нашего в заповедех Твоих утверди, крепость духа им низпосли, от смерти, ран и пленения сохрани!»
Погодьтеся, складно припустити, що диявол прагне взяти в полон солдатів РФ або завдати їм фізичних каліцтв. До того ж, практично в усіх молитвах Православної Церкви ми просимо Господа про перемогу над ворогом роду людського. Яка ж була необхідність у написанні нової молитви про перемогу над дияволом, а вставляти її в літургію і поготів?
Сьогодні практично все священноначалля РПЦ говорить про військову перемогу РФ над Україною, ніхто цього в Руській Церкві вже не приховує й не соромиться. Ми вже цитували єпископа Питирима. А ось, наприклад, звернення голови Синодального відділу із взаємин зі ЗС РФ митрополита Кирила до російських солдатів в Україні: «Нехай Господь дарує вам життя, здоров'я і, звісно, перемогу».
Можливо, ці та багато інших слів ієрархії пройшли поза уваги о. Павла і він просто не в змозі в таке повірити. Ось що він пише: «Отець Олексій (Умінський, – Ред.) вважає, що слова про "перемогу" в цій молитві означають, що ми молимося про перемогу військовослужбовців Росії над військовослужбовцями України. Однак як це тоді можна співвіднести з тим, що юрисдикція РПЦ поширюється як на територію Росії, так і на територію України?»
І це питання – винятково важливе, глибоке та навіть трагічне.
Дорогий о. Павле, от і ми, мільйони вірян УПЦ, ніяк не можемо це усвідомити – як у РПЦ, вважаючи українців своєю паствою, благословляють на війну з ними? Так, від останніх слів зараз в РФ когось покоробить, але як це інакше назвати? Адже армія РФ, дії якої палко схвалює РПЦ, воює на території України з солдатами ЗСУ. А внаслідок цих дій солдати ЗСУ гинуть та отримують важкі каліцтва.
І ми ж не можемо всерйоз сприймати твердження о. Альвіана, ніби ЗСУ – це суцільно «нацисти Азова». У реальності, ЗСУ – це сотні тисяч парафіян УПЦ, це діти і родичі священників, ієрархів, просто чиїсь чоловіки, брати, батьки. Хтось із них добровільно пішов захищати свою країну, когось мобілізували (і продовжують мобілізовувати) не питаючи. Вже практично на кожній парафії УПЦ є парафіяни, у яких хтось із близьких загинув на фронті.
Як при всьому цьому в Москві можуть всерйоз розраховувати, що в українських храмах молитимуться «про перемогу» тих, хто вбив їхніх близьких? Адже за логікою її ієрархії «Молитва про Святу Русь» призначена й для храмів УПЦ також, оскільки в Москві досі називають УПЦ своєю частиною. Як взагалі можна молитися про «відновлення в усіх країнах Святої Русі миру та однодумності» та одразу ж просити в Бога перемоги однієї країни цієї Русі над іншою?
При прочитанні всіх цих слів у РФ напевно з'являться гнівні «справедливі» контраргументи про «8 років», «дітей Донбасу» та самовіддану протидію РФ антихристиянській цивілізації Заходу.
Але згадаймо, що в УПЦ, називаючи конфлікт на Донбасі «братовбивчим», з 2014 року закликали до його припинення. Ми пам'ятаємо неймовірний масштабний хресний хід «за мир» із Почаївської та Святогірської лавр, коли десятки тисяч вірян, попри істерику «патріотів», йшли через всю Україну до Києва. Ми пам'ятаємо скандальне «невставання» в Раді Предстоятеля та ієрархів УПЦ в момент вшанування полеглих воїнів АТО, що викликало хвилю цькування в українському суспільстві. Пам'ятаємо, як це пояснив Митрополит Онуфрій: «Ми не хочемо, щоб війна тривала на нашій землі. Ми не хочемо, щоб люди вбивали одне одного. Ми хочемо миру та щоб на нашій землі було Боже благословення».
Але з 24 лютого 2022 року вже вся Україна опинилася в ролі Донбасу в АТО. Унаслідок вторгнення РФ зруйнованими виявилися передмістя Києва, населені пункти Житомирщини, Волині, Сумської, Чернігівської, Харківської та багатьох інших областей. І священноначалля УПЦ благословило паству на захист своєї країни.
На жаль, в РПЦ, називаючи вторгнення військ РФ в Україну «братовбивчою війною», не наважилися наслідувати приклад УПЦ та закликати до миру. Священноначалля Руської Церкви повністю стало на бік влади. А проте в Соціальній концепції РПЦ сказано, що «священнослужителі і канонічні церковні структури не можуть співпрацювати з державою» у веденні «громадянської війни або агресивної зовнішньої війни».
І справа тут не в тому, що УПЦ – «хороша», а РПЦ – «погана». Церкви в Україні, Росії, Польщі та всіх інших країнах – це одна Христова Церква, просто розташована на різних територіях. Проблема в тому, що на наших очах розгортається трагедія, коли ієрархи однієї частини цієї Церкви запевняють паству, що дозволено вбивати паству іншої її частини. Що взагалі дозволено вбивати.
Саме про це й говорив із болем у серці «ліберал» о. Олексій Умінський. Адже Христос не дав нам у заповіді «не вбий» жодних винятків, навіть заради захисту самого Себе. «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть», – сказав Він Петру, який став у Гефсиманії на Його захист.
А для кращого розуміння цих слів Христа можемо взяти приклад з Древнього патерика: «Хтось із отців запитав авву Сисоя: коли я сиджу в пустелі і прийде до мене варвар, бажаючи вбити мене, а я зможу протистояти йому – чи вбити мені його? Старець відповів: ні, але віддай його Богові. Бо, яка б спокуса не зайшла на людину, вона повинна говорити, що це через гріхи її сталося з нею. Усе ж добре – з милості Божої».
Хто вище: Христова нація чи Третій Рим?
Зверніть увагу, що всі священнослужителі РПЦ, про яких ми тут згадуємо (окрім Островського), кажучи про війну, насамперед говорять про величезне значення інтересів держави, в якій вони живуть. Для Шевченка головне – «не профукати країну», єпископ Питирим міркує про українців в Україні як «ворогів вітчизни» та найбільше побоюється «внутрішньої смути» в РФ. Митрополит Кирил каже, що солдати РФ в Україні борються «за руський мир, за суверенітет нашої країни матінки-Росії, святої Русі». Митрополит Тихон (Шевкунов), розмірковуючи, чи «пробачати» після перемоги над Україною священнослужителів УПЦ, які «зрадили» Московський патріархат, довго говорить про велич російського патріотизму. Та й у «Молитві про Святу Русь» теж ідеться про «отечество», на яке «ополчишися» «брани хотящие».
Але давайте на секунду спробуємо подивитися на ситуацію збоку. Християни – це люди, які присвячують своє життя наслідуванню Бога та святих. Християни розкидані по різних країнах і континентах, вони живуть у різних культурах, звичаях, рівні достатку та інше, вони люблять землю, на якій народилися і працюють, служать своєму народу. Але при всьому цьому християни – це окрема Христова нація, яка, як золотоносна жила в породі, не розчиняється в суспільстві, а живе за своїми особливими, Христовими законами. Якщо ж ці закони входять у протиріччя із законами соціуму й учень Христа обирає соціум – він за фактом перестає бути учнем Христа, він стає частиною цього соціуму. Якщо ж вибирає закони Христа, то стає сповідником.
У Соціальній концепції РПЦ (§ IV.9) сказано: «Коли ж виконання вимоги закону загрожує вічному спасінню, передбачає акт віровідступництва або вчинення іншого безсумнівного гріха стосовно Бога та ближнього, християнин закликається до подвигу сповідництва заради правди Божої та спасіння душі своєї для вічного життя».
Згадаймо, як жила в Єрусалимі перша християнська громада, де навіть майно було спільним. Чи можемо ми уявити, що одні апостоли раптом запалилися ідеєю служіння Римській імперії, а інші згадали про своє єврейське походження і заради служіння Юдеї стали фізично винищувати «римлян»? Ні, для нас це навіть звучить абсурдно. Але чому ж ми сьогодні бачимо те саме?
В РПЦ люто критикують український націоналізм, справедливо вказуючи, що злиття з державою ПЦУ та УГКЦ суперечить природі Церкви, але самі чинять абсолютно так само. Священноначалля чимдуж транслює ура-патріотичні гасла. Під винищення одними православними інших гарячково підводяться богословські платформи. Священники та ієрархи студіюють праці святих, щоб насмикати звідти цитат, покликаних довести, ніби «правильна» війна (навіть якщо вона очевидно загарбницька) не лише не суперечить Священному Писанню, а навіть прямо заохочується біблійними текстами.
Але заради чого все це? Давайте нагадаємо собі, до чого вже призвела нинішня війна.
Заради чого ця війна?
1. В Україні та РФ загинули сотні тисяч людей, тих самих, яких в РПЦ вважають своєю паствою. Ще більше залишилися каліками на все життя. Сотні тисяч дітей залишилися сиротами, жінки – вдовами, матері та батьки втратили своїх улюблених дітей, яких ніхто ніколи не поверне.
2. Донбас, «визволення» якого після невдалого наступу на Київ називають метою «сво», лежить у руїнах. Його земля нашпигована мінами. «Влада» вже сьогодні каже, що багато населених пунктів (наприклад, Попасна) вже ніколи не будуть відбудовані. А ці міста та села були батьківщиною для сотень тисяч людей. У них більше немає батьківщини, більше немає дому. Що ж це за визволення таке?
3. Дуже багато українців сьогодні ненавидять росіян, особливо ті, хто втратив на війні близьких. І ця ненависть зберігатиметься поколіннями.
4. УПЦ, «завдяки» позиції РПЦ у війні, перебуває на межі ліквідації, її парафії знищують і захоплюють як «московські». ПЦУ ж – навпаки, завдяки війні кардинально посилила свої позиції.
5. Катастрофічно впав авторитет РПЦ у православному світі. Практично відпали від МП її структури в країнах Балтії, на черзі – Молдова.
Є ще один аргумент, який обов'язково «відгукнеться» Руській Церкві з часом. І, можливо, досить скоро.
О. Олексій Умінський згадав про величезні масштаби мобілізації в РФ, у якій вже загинуло та ще загине безліч росіян. Коли спаде «патріотична» хвиля, їхні близькі почнуть ставити незручні запитання – а заради чого загинула їхня рідна людина? Ставити, зокрема, й Церкві, яка цей «патріотизм» всіляко підтримувала.
Яку їм дадуть відповідь священники та ієрархи?
Що вони загинули заради захоплених і здебільшого зруйнованих територій Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей? Заради «Святої Русі», заради «Третього Риму»? Чи втішить це матір, яка втратила сина, дружину – батька своїх дітей? Та й чи є ця «Русь» та «Рим» у реальності? Чи є сьогоднішня Росія православним суспільством?
Чи існує в реальності «Свята Русь»?
Згідно з дослідженням РМЕЗ за 2022 рік, регулярно (раз на тиждень) богослужіння відвідують тільки 1,4% населення Росії (2013 року таких було 14%). Скандал із новою 100-рублевою банкнотою, де з храму в Казані прибрали хрест, оголив дуже несподівану, але масштабну проблему – хрести масово прибирають і з російських державних символів: герба РФ, гербів регіонів, різних історичних емблем. У рекламах, муралах, плакатах православні храми зображують без них. Вікарій Патріарха єпископ Савва каже, що «хрестів на храмах та гербі Росії хтось соромиться». А богослов Аркадій Малер вважає, що знищення хрестів на зображеннях відбувається в РФ спеціально та свідомо.
Захоплюючи (у РФ це називають «визволенням») українські території, нова «влада» відновлює пам'ятники Леніну та чекістам, які переслідували Церкву, перейменовує на їхню честь вулиці.
За фактом, російське суспільство вже зараз не є православним. І дехто в РПЦ це усвідомлює, наприклад, той самий священник Святослав Шевченко: «Проблема в тому, що ми досі поводимося так, наче ми релігійна більшість. А згідно зі статистикою щодо практикуючих православних – це далеко не так. Небезпечна ілюзія».
І прості священники, і ієрархи, і навіть Патріарх Кирил б'ють на сполох з приводу небезпеки ісламських мігрантів, кількість яких у країні різко збільшилась і продовжує зростати. На останньому Всесвітньому російському соборі він публічно заявив, що «хибна міграційна політика може призвести до найсумніших наслідків для Руського миру та для Росії як його духовно-культурного ядра».
За офіційними даними, лише у Москві мусульман вже зараз 4 мільйони. На ісламські свята вулиці, прилеглі до мечетей, у Москві та містах РФ повністю заповнені молільниками. Вже сьогодні практикуючих мусульман у Росії набагато більше, ніж православних.
І це тільки початок. Єпископ Савва розміщує в себе публікацію очільника Національного антикорупційного комітету РФ К. Кабанова, де йдеться про «поглинання нашої країни в найближчому майбутньому багатомільйонними масами переселенців із країн Середньої Азії та Закавказзя». Кабанов пише, що в РФ реалізується «прихована, але прекрасно підготовлена стратегія з розмивання російської національної самоідентифікації, напевно, для кращої інтеграції вихідців із Середньої Азії та Закавказзя».
У вищих ешелонах влади вже відповіли і Патріарху Кирилу, і всім іншим, хто критикує міграційну політику країни. Голова Ради Федерації Федеральних зборів РФ В. Матвієнко попросила «не роздмухувати вогонь» навколо теми міграції. А тих, хто «роблять акцент на розгойдуванні ситуації всередині країни у сфері міжнаціональних і міжконфесійних відносин», вона назвала «недоброзичливцями Росії». Здається, натяк влади досить прозорий.
Якщо такі тенденції збережуться (а поки що немає причин думати інакше), вже в найближчому майбутньому терміни «Свята Русь» і «Третій Рим» можуть опинитися серед анахронізмів, які залишаться лише в деяких історичних книгах та в маргінальних гуртках монархістів. Росія рухається до ситуації, коли РПЦ і православ'я перестануть бути домінуючою конфесією та перетворяться на «одну з».
***
Підтримавши владу в «українській» війні, РПЦ виграла тактично, посівши у відносинах із державою таку саму нішу, що й ПЦУ з УГКЦ в Україні. Але така ситуація не може тривати довго. Зараз влада підтримує РПЦ, тому що Церква владі корисна, вона допомагає в мобілізації суспільства на війну. А зміняться розклади та симпатії суспільства, наберуть силу мусульмани, і РПЦ втратить свій «придворний» статус. А з ним – і підтримку влади. Церквою покористуються і викинуть. Ми не знаємо, як це відбуватиметься. Чи будуть виганяти православних із храмів, як в Україні, чи будуть так само цькувати її в суспільстві.
Але знаємо, що коли це станеться, коли від неї відвернуться путіни, мери та губернатори, коли піде сьогоднішній імперський пафос, тоді вона й стане справжньою.
Українська Православна Церква вже проходить цей шлях, починаючи з Євромайдану 2014 року. РПЦ зараз напередодні такого шляху. Зараз вона живе у 2013 році.
