Страсті за Грамотою Патріарха Алексія II

Грамота Патріарха Алексія 1990 року про дарування УПЦ незалежності в управлінні завжди вважалася внутрішнім документом Церкви. До Євромайдану про неї взагалі не згадували. Але сьогодні Грамота стала об'єктом найпильнішої уваги, маніпуляцій та навіть брехні з боку влади. Тому пропонуємо детально розібрати, що ж у ній насправді написано.

Перш ніж аналізувати текст самої Грамоти, необхідно описати ту політичну і релігійну ситуацію, в рамках якої вона з'явилася. Грамота про незалежність УПЦ з'явилась майже за рік до того, як було проголошено незалежність України. Тобто ще не існувало України як держави, була всього лише Українська Радянська Соціалістична Республіка у складі СРСР, а незалежна УПЦ вже була.

І одразу риторичне запитання – це говорить про проросійськість чи про проукраїнськість УПЦ? Звісно ж, у 1990 р. СРСР уже дихав на ладан, у республіках, що входили до його складу, активізувалися національні рухи за незалежність тощо. Незалежна УПЦ виникла на хвилі всіх цих тенденцій, але в нас була ще одна особливість: на заході України громади УПЦ зазнавали справжніх гонінь з боку відродженої на тлі перебудови Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і, ще більшою мірою, Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Масово захоплювалися храми, у деяких випадках доходило до насильства та різанини. Це дало тодішньому митрополиту Київському Філарету (Денисенку) привід поставити питання щодо перетворення Українського екзархату на автономну Українську Православну Церкву.

25–27 жовтня 1990 р. у Москві відбувся Архієрейський Собор РПЦ, на якому було ухвалено рішення скасувати Український екзархат та утворити УПЦ. Нижче ми наведемо основні пункти визначення про УПЦ, але зробимо це не дослівно, а перефразовуючи деякі моменти так, щоб читач міг оцінити її статус від 1990 р. більш об'єктивно та неупереджено. Отже, що в нас виходить:

Церкві надається незалежність і самостійність в її управлінні;

• Предстоятель обирається єпископатом цієї Церкви і благословляється Патріархом;
• Предстоятелю присвоюється титул «Блаженніший»;
• Предстоятель має право носіння двох панагій і предношення хреста під час богослужіння;
• Синод Церкви обирає і поставляє правлячих і вікарних архієреїв, засновує і скасовує єпархії;
• Предстоятель Церкви є постійним членом Священного Синоду РПЦ.

На що це схоже? Можна було б сказати, що на справжнісінький автокефальний статус, якби не два моменти: благословення новообраного Предстоятеля УПЦ Патріархом Московським та входження цього Предстоятеля до Синоду РПЦ. Які права має автокефальна Церква і чим вона відрізняється від автономної – ніде в церковних канонах не йдеться.

У давнину основним критерієм автокефальності було те, що Предстоятель обирався й поставлявся місцевими єпископами, а не їздив у «материнську» Церкву. Наприклад, коли Київська митрополія входила до складу Константинопольського патріархату, останній або надсилав до нас єпископа-грека, або поставляв того, кого привозив до Константинополя наш місцевий князь, при цьому траплялося, що греки обирали з кількох представлених кандидатів. По суті, те саме відбувалося й тоді, коли Київська митрополія увійшла до складу Московського патріархату. Але в обох випадках рішення ухвалювали не в Києві, а в Константинополі та в Москві відповідно.

У рішенні ж про утворення УПЦ від 1990 р. її Предстоятель обирається і поставляється у Києві українськими архієреями, ніхто ззовні на цей процес не впливає, що відповідає давнім уявленням про автокефалію. Що ж стосується благословення новообраного Московським патріархом, то тут ситуація така. Ніде не йдеться про те, яке значення має це благословення. Чи обов'язкове воно для поставлення на кафедру Київського митрополита? Що буде, якщо Московський патріарх його не дасть? Що буде, якщо УПЦ взагалі не питатиме цього благословення? Усі ці запитання не мають відповіді, а отже це визначення – «Предстоятель Української Православної Церкви <...> і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі», не можна трактувати як таке, що забороняє поставляти Київського митрополита без цього благословення.

Те саме стосується й визначення: «Митрополит Київський і всієї України як Предстоятель Української Православної Церкви є постійним членом Священного Синоду Руської Православної Церкви». Які наслідки того, що Предстоятель УПЦ з цього Синоду вийде? Вони ніде не вказані. Безсумнівно одне – такий вихід не поставить під сумнів саме існування УПЦ як самостійної і незалежної Церкви. До речі, в історичній практиці участь патріархів або єпископів Східних Церков у роботі соборних органів управління Константинопольської Церкви була звичною справою, і це не свідчило про входження цих Церков до Константинопольського патріархату.

На підставі рішень Архієрейського Собору РПЦ від 25–27 жовтня 1990 р. Патріарх Алексій II і склав ту Грамоту, до аналізу якої ми зараз переходимо. Її текст досить короткий, тому наведемо його повністю.

«Грамота Алексія Другого, Божою милістю Патріарха Московського і всієї Русі, митрополиту Київському і всієї України Філарету

Ми, смиренний Алексій II, Божою милістю Патріарх Московський і всієї Русі, разом з усіма Преосвященними архієреями Руської Православної Церкви – Московського Патріархату, присутніми на Архієрейському Соборі 25-27 жовтня 1990 року у Свято-Даниловому монастирі у Богоспасенному граді Москві, керуючись прагненням мати благословенний мир, богозаповітну любов Христову і братнє єднання у спільному діланні на ниві Божій з усією Повнотою Української Православної Церкви, зважаючи на бажання та клопотання її Преосвященних архіпастирів, які зібралися 9 липня цього, 1990 року у Богоспасенному граді Києві для обговорення й вирішення їхнього церковного життя на засадах незалежності та самостійності,

– благословляємо через цю Грамоту нашу силою Всесвятого і Животворящого Духа бути відтепер Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні, а Вам, одноголосно обраному 9 липня 1990 року єпископатом Української Православної Церкви, – її Предстоятелем. Ми сподіваємося, що Українська Православна Церква буде керуватися згідно з Божественними і священними канонами та успадкованими від святих отців звичаями Кафоличної Православної Церкви і визначеннями цього Архієрейського Собору. Ми єдиним серцем і єдиними устами молимо Пастиреначальника Господа про дарування небесної допомоги та благословення Святій Православній Українській Церкві.

Українська Православна Церква, з'єднана через нашу Руську Православну Церкву з Єдиною Святою Соборною та Апостольською Церквою, без соборного рішення всієї Православної Кафолічної Повноти нехай не змінює у себе нічого, що стосується догматів віри та святих канонів.

Творча і Вседержительна Живоначальна Трійця: Отець, Син і Святий Дух – нехай зміцнює завжди Святу Православну Українську Церкву, нехай вінчає її славою та честю і нехай благословляє її буття на спасіння благочестивої Повноти її.

Підписано у граді Москві 1990 року, жовтня 27 дня

АЛЕКСІЙ, Патріарх Московський і всієї Русі».

Цю Грамоту Патріарх Алексій II урочисто вручив митрополиту Київському і всієї України Філарету 28 жовтня 1990 р. за Божественною літургією в соборі святої Софії у Києві.

Перше, на що слід звернути увагу, це мотивувальна частина: «...керуючись прагненням мати благословенний мир, богозаповітну любов Христову та братнє єднання у спільному діланні на ниві Божій з усією Повнотою Української Православної Церкви».

До чого прагнув Патріарх Алексій II та вся РПЦ, видаючи цю Грамоту? До миру, любові та єднання на ниві Божій. Є тут слова про перебування УПЦ у складі РПЦ на віки віків? Є тут слова, що єдність розуміється як перебування УПЦ в адміністративній структурі РПЦ? Є тут слова про те, що УПЦ повинна підкорятися рішенням РПЦ? Нічого цього немає. Зі свого боку, УПЦ ні до, ні після Собору у Феофанії анітрохи не пішла проти цього прагнення до «миру, любові та єднання на Божій ниві».

Резолютивна частина коротко повторює рішення Архієрейського Собору РПЦ від 25–27 жовтня 1990 р: «Бути відтепер Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні...». І це, по суті, й означає фактичну автокефалію, оскільки на діяльність УПЦ не покладено жодних обмежень, окрім одного, про який скажемо нижче. Але й це обмеження діє на всі без винятку Помісні автокефальні Церкви.

У Грамоті дається перелік правил, якими має керуватися УПЦ у своїй діяльності. Це:

• Божественні та священні канони, успадковані від святих отців звичаї Кафоличної Православної Церкви;
• визначення Архієрейського Собору РПЦ від 25–27 жовтня 1990 р.

Здається, у керуванні священними канонами до УПЦ питань і претензій і поготів бути не може.

Що ж стосується ухвал Архієрейського Собору РПЦ від 25–27 жовтня 1990 р., то ми вже говорили, що вони жодним чином не обмежують УПЦ в її самостійності.

Втім, у Грамоті є один пункт, який накладає на УПЦ пряму заборону: «Українська Православна Церква, <...> без соборного рішення всієї Православної Кафоличної Повноти, нехай не змінює у себе нічого, що стосується догматів віри і святих канонів».

Як вже було сказано, таке обмеження мають усі без винятку Помісні Православні Церкви. Але стосовно УПЦ в цьому формулюванні можна угледіти й інше значення: УПЦ не може без «всієї Православної Кафоличної Повноти», тобто соборного схвалення всіх Помісних Церков, проголошувати автокефалію. Про це не сказано прямо, але, з огляду на сьогоднішню церковну ситуацію в Україні та в світі, ці слова можна трактувати саме так.

І якщо неупереджено подивитись на рішення Собору УПЦ у Феофанії від 27.05.2022 р., то треба погодитись, що УПЦ вчинила у точній відповідності до вимог Грамоти Патріарха Алексія II. З одного боку, вона реалізувала своє право на повну адміністративну самостійність (тобто що вона не входить до складу РПЦ жодним чином), а з іншого – не заявила про автокефалію в односторонньому порядку, оскільки це потребує схвалення «всієї Православної Кафоличної Повноти».

А той стан, у якому УПЦ перебуває наразі, – це перехідний період, під час якого ми чекаємо реакції всієї Православної Церкви. Це може зайняти роки та навіть десятиліття, з огляду на ситуацію всередині Церкви, сильно ускладнену претензіями Константинопольського патріархату на верховенство в Церкві, його втручанням у церковні справи в Україні та прагненням до нової унії з Католицькою церквою.

Про це, наприклад, говорить митрополит Сумський і Охтирський Євлогій (Гутченко). Ось цитата з його допису у фейсбуці від 25 жовтня 2023 р: «Зміст нового статуту УПЦ свідчить про новий статус УПЦ як канонічно незалежної і самостійної Православної Церкви. <...> У подальшому має відбутися рецепція такого статусу з боку Помісних Православних Церков. <...> Рецепція не може відбутися миттєво, потрібен час. На мій погляд, ухвалення рішення про новий незалежний статус УПЦ (рецепція рішення Собору УПЦ від 27 травня 2022 року) може відбутися або на Всеправославному Соборі, або на соборі всіх Предстоятелів Помісних Православних Церков (як сталося, наприклад, у Болгарії наприкінці ХХ ст.). Заявивши про свій новий незалежний статус, УПЦ не пішла шляхом розколу, а залишилася у складі Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, у чому немає жодних сумнівів у жодної з Помісних Православних Церков».

І, нарешті, не можна оминути увагою положення Грамоти, що УПЦ з'єднана «через нашу Руську Православну Церкву з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою».

Це досить дивна конструкція, яка вже точно не відома жодним канонам і традиціям святих отців. На нашу думку, цей плід канонічної творчості покликаний був вирішити одне єдине завдання – придумати, чим все-таки «широка автономія» відрізняється від автокефалії. Формулювання виявилося досить невдалим, оскільки воно абсолютно не вписується в канонічні правила, які не передбачають такого зв'язку взагалі.

Церква – це тіло Христове. Будь-який віруючий належить до Церкви в силу таїнства Хрещення. Будь-який єпископ священнодіє в силу своєї архієрейської хіротонії. Відносини єпархіального архієрея і Предстоятеля Помісної Церкви описуються 34-м Апостольським правилом: «Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ) що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух».

Тут нічого не сказано про те, що єпископ пов'язаний із Церквою через «першого у них», навпаки – йдеться про право єпископа самостійно «робити те, що стосується його єпархії». Це по-перше.

По-друге, положення про «зв'язок через РПЦ» не дає відповіді на запитання – що буде, якщо УПЦ заявить про свою приналежність до «Православної Кафоличної Повноти» безпосередньо, без РПЦ? Чи означатиме це розрив зв'язку УПЦ з усією Православною Церквою? Безумовно, ні.

Таким чином, Грамота Патріарха Алексія II від 27 жовтня 1990 р. жодним чином не перешкоджає УПЦ заявляти про свою цілковиту самостійність і незалежність, можливість виходити зі складу РПЦ і виводити своїх архієреїв зі складу її керівних органів. Це відповідь тим, хто дорікає УПЦ в розкольницьких діях і перевищенні повноважень.

Тепер слід дати відповідь тим (здебільшого представникам української влади), хто дорікає УПЦ, що вона у своєму новому Статуті залишила згадку про Грамоту Патріарха Алексія II як про як про певний документ, який конституює.

Дійсно, хоча УПЦ веде свій початок від Київської митрополії, що з'явилася з часів Хрещення Русі в 988 р. за святого князя Володимира, її сьогоднішня організаційна форма ґрунтується, окрім усього іншого, на Грамоті Патріарха Алексія II.

Але парадокс полягає в тому, що ця Грамота є документом, який конституює, не тільки для УПЦ, а й для ПЦУ. Адже що означає визнання цієї Грамоти нікчемною (чого вимагають від УПЦ її недруги)? Що в 1992 р. Філарет Денисенко не був Блаженнішим митрополитом Київським і всієї України, а був усього лише митрополитом Київським і Галицьким, Патріаршим екзархом України. І не було ніякої УПЦ, а був лише Український екзархат, який самостійно, без Москви, не міг вирішувати жодних питань свого внутрішнього життя. Це означає, що Філарет не міг 26 травня 1992 р. скликати в Києві так звану «Всеукраїнську конференцію із захисту канонічних прав Української Православної Церкви». Не міг просто тому, що Філарет вважав, що має право це робити як Предстоятель УПЦ, а не як очільник Українського екзархату. Кажучи простіше – він засновував свої права саме на цій Грамоті.

А це означає, що Філарет не міг 25–26 червня 1992 р. збирати кількох єпископів УАПЦ, депутатів Верховної Ради України, обслуговуючий персонал своєї резиденції та іменувати все це «Об'єднавчим собором УПЦ і УАПЦ», на якому ці релігійні організації було скасовано і створено «Українську Православну Церкву Київського Патріархату».

Загалом, якщо прийняти Грамоту Патріарха Алексія II «як таку, що не було», то потрібно скасувати і УПЦ КП, і ПЦУ, яку було створено у 2018 р. на її основі. Якщо оголосити нікчемними рішення Архієрейського Собору РПЦ від 25–27 жовтня 1990 р. (на виконання яких і складено Грамоту), то Філарет не міг самостійно, без рішення Московської патріархії, обирати й висвячувати «архієреїв», зокрема й Сергія (Епіфанія) Думенка. Звісно, в реальності він не міг цього робити, оскільки був позбавлений сану і відлучений від Церкви, але, повторюємо, йдеться не про це.

Суб'єктивно, він вважав себе предстоятелем УПЦ. Давайте запитаємо спочатку у ПЦУ, яке їхнє ставлення до Грамоти Патріарха Алексія II, а потім будемо дорікати УПЦ в тому, що цей документ згадується в новому Статуті УПЦ. Як сказав той самий Філарет: «Якщо я був під анафемою, то Епіфаній навіть не священник». Логічно продовжуючи, можна так само стверджувати, що якщо зректися Грамоти Патріарха Алексія II, то Епіфаній також не священник і тим паче не єпископ.

Підсумовуючи вищесказане, повторимо ще раз цю думку: поки що (принаймні) УПЦ робить усі свої кроки, включно з рішеннями Собору у Феофанії, відповідно і до Грамоти Патріарха Алексія II, і до рішення Архієрейського Собору РПЦ від 25–27 жовтня 1990 р., і до святих канонів Церкви. А найголовніше, вона все робить «...керуючись прагненням мати благословенний мир, богозаповітну любов Христову і братнє єднання у спільному діланні на ниві Божій».