Чи може Церква жити без служіння державі?

8 жовтня 2023 року в Україні, Росії та інших країнах відбулися святкування пам'яті преподобного Сергія Радонезького. Великий святий, чудотворець, молитовник-ісихаст, основоположник старчества на Русі − преподобний Сергій шанується далеко за межами своєї батьківщини. Його ім'я включено навіть до богослужбового календаря Римо-католицької церкви. За що? Безумовно, за висоту його духовного життя та за духовні подвиги.

Але в публікаціях російських пабліків сьогодні прп. Сергія зображують дещо інакше – як «державника», чи не головною справою життя якого стало благословення Димитрія Донського на битву з Мамаєм та об'єднання російських земель. Також щосили підкреслюється військовий подвиг його ченців – Пересвіта та Ослябі. Наприклад, єпископ Питирим (Творогов) каже, що якби не це благословення Сергія, якби не перемога над ординцями, то Росія зараз була б не «Третім Римом», а «однією з ісламських держав Середньої Азії».

І загальний тон цьогорічних святкувань преподобного – «мілітаристський». Мовляв, якщо великий святий Русі благословляв людей на війну в XIV столітті, то й зараз це цілком доречно та дозволено.

Популярний російський телеграм-канал «Советник президента» опублікував текст проповіді Патріарха Кирила про преподобного з саркастичним коментарем «усім "толстовцям" у Церкві присвячується».

«Толстовцями» сьогодні у РПЦ зневажливо називають тих, хто закликає до миру. І натяк авторів каналу прозорий – мовляв, глава Руської Церкви у слові про Сергія Радонезького осоромив усіх «любителів миру». Але що насправді сказав Патріарх? І як взагалі сьогодні у РПЦ сприймають спадщину святого «землі Руської»? Пропонуємо розібрати проповідь Патріарха Кирила, сказану в Троїце-Сергієвій лаврі.

Ченці служили своєму народові, стріляючи з гармат

«Приклад Свято-Троїцької Сергієвої лаври має нагадувати кожному з нас, як розуміли своє служіння наші благочестиві попередники. Вони боролися за свою країну, за свій народ, за її єдність, а якщо треба, то навіть стріляли з гармат».

Захист Свято-Троїцької Сергієвої лаври від поляків і литовців у 1608-1610 роках може бути сприйнятий зі світської точки зору як славна сторінка в історії Російської держави. Хоча б тому, що 3000 захисників монастиря, більшість яких були козаками та стрільцями, змогли протягом 15 місяців протистояти 30 000 інтервентів. Так, оборона Лаври з самого початку виглядала в очах обложених і тодішнього російського суспільства як загальнонаціональна та державна справа, підкріплена необхідністю захисту Православ'я. Але... чи може цей захист вважатися еталоном чернечого життя? Чи стоїть вона вище за чернечу молитву за мир, за припинення вбивств, людських страждань?

Уявімо собі Христа, Який декларує: «А Я кажу вам: не любіть ворогів ваших, стріляйте з гармат у тих, що проклинають вас, полийте гарячу смолу на голови тих, хто вас ненавидить, і вбивайте тих, що вас ображають і гонять вас». Неможливо таке уявити, правда? Звичайно, можна заперечити, що в XVII столітті час був такий, і ченці не мали іншого виходу, як силою захищати свою обитель.

Але ж зараз Лаврі, як і всій Росії, ніхто захопленням не загрожує, чи не так?

Тому, мабуть, не треба ченцям стріляти з гармат – їм молитися. Адже, прийшовши до монастиря і віддавши своє життя Богові, вони померли для миру. Отже, і для гармат.

Так, Патріарх далі зазначає, що «перше та головне завдання» для ченців – молитва. Але каже він це все одно у контексті «мужньої громадянської позиції», яку зайняв преподобний Сергій: «Хтось скаже: "Ну я політикою не займаюся". А чи можна собі уявити преподобного Сергія, який у відповідь на заклик Димитрія Донського сказав би, знизавши плечима: "Я політикою не займаюся, ви там самі з Мамаєм розбирайтеся"? Неможливо!».

При цьому добре б згадати, що позиція преподобного докорінно відрізняється від тієї, до якої глава РПЦ закликає своїх слухачів: Сергій благословляв Димитрія на захист Батьківщини від іновірців, які напали на неї і терзали її протягом кількох століть, а не на «превентивний удар» по території чужої держави, де живуть брати за вірою. Це суттєва відмінність.

Єдність Церкви полягає в тому, щоб українці молилися за Путіна?

«Сьогодні ми всі потребуємо єдності. Але що таке єдність Церкви? Єдність Церкви є єдністю в молитві. Єдність − це коли кожен з вас молиться за Патріарха, який сьогодні реально потребує ваших молитов; коли кожен із вас молиться за Росію, за Президента, за воїнство; коли кожен із вас розуміє, що має своє місце в цій боротьбі за свободу нашої Вітчизни».

Якби росіяни раптом знову опинилися в подіях 400-річної давнини, коли їхню землю топтали завойовники з Польщі та Литви, ці слова були б якось доречні: віряни та ченці молилися б за свого Предстоятеля, царя та воїнство. І цей єдиний порив міг би благати Бога врятувати їхню землю, сім'ї та дітей від жорстокого ворога.

Але сьогодні реальність зовсім інша. Сьогодні армія РФ веде війну біля іншої держави. При цьому в РПЦ вважають УПЦ своєю частиною і переконані, що українці зобов'язані поминати Патріарха Кирила.

Але якщо дотримуватися цих слів глави Руської Церкви, то виходить, що сотні тисяч і мільйони українців, у яких армія РФ вбила і покалічила рідних та близьких, зруйнувала їхні будинки, повинні молитися за Росію та Путіна. А ще – за російських військових, які щедро посилають їм ракети та шахеди. Наскільки такий заклик просто по-людськи етичний?

І можна було б сказати, що Патріарх адресував свої слова виключно ченцям Лаври, проте в іншому місці він заявив, що його слово «розлетиться Руссю Великою». Тобто Патріарх абсолютно точно мав на увазі й Україну.

Але що таке взагалі єдність Церкви? Чи справді вона – у спільності з державою, її правителем та військом? Відповідь на це запитання міститься у Новому Завіті та у святих отців. Так, у книзі Дій чітко говориться, що зовнішнім виразом єдності було вчинення Євхаристії: «І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися... Всі ж віруючі були разом» (Дії 2:46-47). З цього тексту стає зрозумілим, що єдність Церкви – це не спільність з людьми, які просто проживають із тобою на одній території, а єдність у Христі.

В іншому місці апостол пише: «Тож благаю вас, браття, Ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній!» (1 Кор. 1, 10).

Святитель Іоанн Златоуст, коментуючи ці слова, пояснює, що таке єднання Духа: «Як у тілі дух все охоплює і повідомляє якусь єдність різноманітності, що походить від відмінності тілесних членів, так і тут. Але Дух дано ще й для того, щоб об'єднувати людей, неоднакових між собою за походженням та за способом думок».

Чи можна сказати, що всі жителі багатоконфесійної РФ та її президент перебувають у єдності в Дусі? У нас немає такої впевненості.

Хтось скаже, що слова Патріарха треба розуміти через призму слів святителя Ігнатія Богоносця про те, що «де єпископ – там Церква». Але як тоді розуміти необхідність молитви за Путіна, Росію та воїнство як вираження «єдності Церкви»? Яке відношення має все це до містичної, сакральної, еклезіологічної єдності у Христі? Ставити державу в контекст єдності Церкви є досить спірним візантійським прийомом, який, до речі, показав свою повну неспроможність. Тому що православні ієрархи, бажаючи зберегти Візантійську імперію, підписали унію з католиками – втративши таким чином і православ'я, і ​​державу.

Без держави не буде Церкви?

«Церква наша не повинна сьогодні боятися, не повинна йти убік, не повинна мовчати. У чому ж наша участь у цій всесвітній боротьбі, якщо ми до ладу не молимося? Правило читаємо, за вервицями молитви рахуємо, але про найголовніше не молимося − про порятунок Росії. Про підтримку тих сил, які сьогодні на передньому рубежі боротьби за свободу нашої Вітчизни, а отже, і за нашу Церкву. Адже, якщо не буде вільної Росії, то й Церкви Руської не буде».

Що для християнина найголовніше? Відповідь очевидна – це спасіння його безсмертної душі. Чи можна говорити, що в РФ таке спасіння можливе, а, наприклад, в Еквадорі чи Польщі – ні? Такого ми твердити не можемо. Тоді чому молитва про порятунок Росії – це найголовніше?

Батьківщина християнина не в якійсь державі земної кулі, нехай і з прохристиянською владою. Апостол Павло чітко і ясно сказав: «Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа» (Флп. 3, 20). Ще ясніше сказав Христос: «Царство Моє не від світу цього». Це не означає, що ми не повинні дбати про державу, не маємо бути її громадянами.

Але чи потрібно ставити державу на чільне місце? А тим більше стверджувати, що без держави неможливе існування Церкви?

Чи можемо ми, наприклад, уявити святителя Іоанна Златоуста, який говорив пастві, що без Римської імперії не буде Церкви Константинопольської? Чи святителя Луку, який стверджував, що без СРСР Церква загине?

Адже в останньому прикладі все сталося навпаки – незважаючи на всі радянські переслідування, Церква стала лише сильнішою.

Ми розуміємо, що хотів сказати Предстоятель РПЦ – що руйнація Росії призведе до занепаду Руської Церкви. Але чому так? Чи не тому, що Церкві в РФ «вдалося» ототожнити себе з державою? Як би там не було, але всі держави мають тимчасовий характер, у тому числі й РФ, а Церква – вічна. «Створю Церкву Мою і врата пекла не здолають її», – сказав Спаситель.

До того ж Христос не ставив знак рівності між «захистом переднього рубежу за свободу нашої Вітчизни» та Церквою. Навпаки, Він сказав, що «Моє Царство не із світу цього. Якби із цього світу було Моє Царство, то служба Моя воювала б, щоб не виданий був Я юдеям. Та тепер Моє Царство не звідси» (Ів. 18, 36).

***

З цього виступу Патріарха видно, що Руська Церква змушена сьогодні дотримуватися «мілітаристської» риторики російського суспільства, нехай ця риторика і йде у очевидний розріз із євангельськими принципами. І тому РПЦ перебуває у дуже складному становищі.

З одного боку, влада Росії чекає від неї постійного запевнення у своїй лояльності, чекає, що вона зможе повністю закрити «ідеологічну нішу». А це, з урахуванням Євангелія, що радикально не від світу цього, зробити дуже непросто.

З іншого боку, якщо цю нішу закрити не вдасться, то в Росії дуже швидко знайдуть РПЦ заміну – в особі мусульман, у них з мілітаризмом все простіше. А у разі, якщо іслам у РФ стане панівною релігією, у православних виникнуть великі проблеми, незважаючи на нинішні декларації любові та співпраці. І Патріарх усе це бачить чи, за його словами, «відчуває». А отже, коли він каже, що на Руську Церкву «багато сил повстають, і внутрішніх, і зовнішніх» – він не нагнітає, а вказує на проблему.

Дружба з владою – це палиця на два кінці. Будівництво храмів та повна підтримка – це добре. Але іноді доводиться платити за це надмірно високу ціну, доводиться обирати між комфортом та Євангелієм. А вибирати завжди треба лише Христа. Це важко, але «під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали» (Діян. 4, 12).