Остаточне продавай!

24 вересня 2023 року священник УПЦ з Волинської єпархії Олександр Колб співслужив у Києві ієрарху Фанара єпископу Команському Михаїлу (Аніщенку). У літургії, відслуженій у головному храмі Екзархату Константинопольського патріархату в Україні, також брали участь «священник» ПЦУ та архімандрит одного з кримських монастирів УПЦ Гавриїл (Анісімов).

Вже 29 вересня на підставі 39-го апостольського правила, за порушення присяги священнослужителя, Постанови Собору єпископів УПЦ від 13 листопада 2018 року митрополит Луцький і Волинський Нафанаїл заборонив Олександра Колба у священнослужінні «без права причастя Святих Христових Таїн до повного розкаяння».

Буквально два дні по тому заборонений у служінні о. Олександр Колб оголосив про свій перехід до ПЦУ – разом із громадою храму на честь Марії Магдалини міста Луцька, настоятелем якого він був до заборони. Одним з аргументів, який Колб використав для того, щоб пояснити парафіянам мотиви свого рішення, став аргумент про небажання ієрархії УПЦ «повністю від'єднатися» від РПЦ.

«Я обурений тим, що керівництво Української Православної Церкви так і не зробило повного від'єднання від РПЦ МП», – сказав він на зборах парафії. І на цю заяву можна було б не звернути уваги, проте є два але.

По-перше, вона звучить занадто часто, а по-друге, використовується як маніпулятивний аргумент для «виходу» з УПЦ. Тож давайте розбирати, що ж стоїть за подібними заявами або вимогами?

Остаточний розрив – правда та вигадка

Протоієрей Олександр Колб – це не простий сільський батюшка, який може погано розумітися на канонічних нюансах або не розуміти, який статус має УПЦ на даний момент. Він – викладач Волинської духовної семінарії, а отже – людина освічена. Тому його фраза про «повне від'єднання» УПЦ від РПЦ – це не просто «ляп», а цілком усвідомлена спроба видати бажане за дійсне, точніше – сказати неправду.

Чому? Тому що, по-перше, він не пояснив, що означає в його розумінні «остаточний розрив», по-друге, в адміністративному плані УПЦ вже давно незалежна – ще з 1990 року, а по-третє, 2022 року з її Статуту прибрано взагалі всі згадки про РПЦ, окрім Грамоти Патріарха Алексія. А в ній «зв'язок» із Московським патріархатом – виключно євхаристійний. Тобто ані підпорядкування, ані управління з Москви немає, та й ніколи не було.

Упродовж десятиліть вище керівництво УПЦ, її ієрархи та священники, а також прості віряни знали, що РПЦ ніяк не впливає на ухвалення рішень у Києві. Ні Колб, ні будь-хто інший не зможуть назвати жодного рішення Синоду УПЦ, яке було б продиктоване Москвою. У тексті Грамоти сказано, що «Українська Православна Церква управлятиметься відповідно до Божественних і священних канонів та успадкованих від святих отців звичаїв Кафоличної Православної Церкви і визначень цього Архієрейського Собору».

Де тут хоч слово про Москву, про те, що УПЦ повинна «управлятися» згідно з рішеннями Синоду РПЦ чи Патріарха? Ба більше, Патріарх Алексій у виданій ним Грамоті чітко прописує, що «ми єдиним серцем і єдиними вустами молимо Пастиреначальника Господа про дарування небесної допомоги і благословення Святій Православній Українській Церкві». Інакше кажучи, він вручив нашу Церкву в руки Божі, позначивши, Хто та як буде нею керувати.

Чи знав про це Колб? Звісно. Крім того, будучи викладачем Волинської семінарії, він навчав цьому студентів.

Так, опоненти нашої Церкви полюбляють звинувачувати її у «зв'язках» із Москвою, вириваючи з контексту таку фразу: «Українська Православна Церква, поєднана через нашу Руську Православну Церкву з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою, без соборного рішення всієї Православної Кафоличної Повноти нехай не змінює у себе нічого, що стосується догматів віри і святих канонів».

Але це місце з Грамоти ніяк не вказує на якусь адміністративну залежність УПЦ, а має зміст канонічно-правовий. Тут йдеться про єдність зі світовим Православ'ям «через» Руську Православну Церкву, а не про підпорядкування УПЦ священноначаллю РПЦ.

Тому єдина серйозна претензія з боку тих, хто говорив про якесь підпорядкування, – це пункти Статуту УПЦ, які прописують необхідність участі наших єпископів у Соборах РПЦ, а Предстоятеля – у Синоді РПЦ. Однак ці пункти рішенням Помісного Собору Української Православної Церкви, що відбувся 27 травня 2022 року у Феофанії, були видалені з нової редакції Статуту. На даний момент документ, який регламентує життя нашої Церкви, ніде не згадує РПЦ, у жодному рядку.

Але таким, як волинський священник, цього замало, їм потрібен «остаточний розрив». Здавалося б, куди далі? Що ще треба зробити нашій Церкві, щоб «остаточно» довести колбам свою незалежність? Проголосити автокефалію? Ймовірно, так. Саме цього домагаються. Але що далі? Як ця автокефалія буде сприйнята в Україні серед простих вірян, єпископату, як буде сприйнята в православному світі? Хтось із тих, хто вимагає «остаточного розриву», ці запитання ставив? Ймовірно, ні. Їм і питання ці не цікаві. Тоді чого вони домагаються від Церкви, чого хочуть?

«Остаточне прощавай!»

Сміємо стверджувати, що вони хочуть ганьби для Церкви. Зараз пояснимо. Ситуація з вимогою «остаточного розриву» до болю нагадує ту, що склалася в Порошенка в останні місяці його президентства. Пам'ятаєте всі його нескінченні «остаточне прощавай» на адресу Росії?

З 1991 року Україна є суверенною державою. Її Конституція, органи управління, економіка та взагалі весь устрій – цілком і повністю незалежні: і від Росії, і від будь-якої іншої країни. Якщо до війни зв'язки між країнами й були, то не адміністративно-залежного характеру, а засновані на принципах взаємної вигоди. Однак Порошенко (як і свого часу Ющенко) будував свою політичну кар'єру не на прагненні поліпшити життя простих громадян нашої країни, а на постійному протиставленні себе «немитій Росії», з якою треба знову й знову «остаточно» порвати.

Спочатку він заявив, що входження України до Євросоюзу – це буде «остаточне прощавай!» з Росією. «На зло» Москві було заборонено компартію, перейменовано міста та селища, вулиці та площі, які носили радянські і заодно всі російські назви; змінено календар знаменних дат; українську армію «остаточно» очистили від усіх рудиментів радянської ідеології: змінили привітання та звернення, дати дня захисника та дня прикордонника тощо. Здавалося б, усе – «остаточне прощавай!» настільки «остаточне», що вже й прощатися нема з чим. Але ні. Порошенко заявив, що безвіз – це вже точно та на 100% «остаточне прощавай». Фух, видихнули всі, нарешті «остаточне». Однак через рік президент підписав указ про вихід України з СНД та знову запевнив, що цього разу все, «остаточно».

Як ми пам'ятаємо, заявляв сивочолий про «остаточне прощавай» навіть у грудні 2018 року на мітингу після створення ПЦУ, хоча, здавалося б, де ПЦУ і де – Росія?

Його постійне бажання знову й знову довести повний розрив України з Росією виглядало вже якимось гранично нездоровим. І що більше Петро Олексійович прощався із сусідньою країною, то більше з'являлося запитань щодо того, наскільки він пов'язаний з її економікою, бізнесом тощо. Адже якщо ніяких зв'язків немає, то й прощатися по сто разів не треба. Зрештою ситуація стала настільки комічною, що над Порошенком не сміявся тільки ледачий, особливо після опублікування записів розмови з Путіним, коли у розпал АТО Петро Олексійович, сердечно прощаючись із колегою, говорив йому: «Тисну руку, обіймаю».

Слова Порошенка про «остаточне прощавай» стали мемом, а сам він із тріском програв вибори.

Ось і нам здається, що ті, хто сьогодні вимагає «остаточного розриву» УПЦ з РПЦ, несвідомо обрали шлях, яким уже пройшов Порошенко. Вони просто використовують цю вимогу в ідеологічних цілях, маніпулюючи й обманюючи простих людей.

Водночас священноначалля Української Православної Церкви чітко розуміє, що прощатися нема з чим – все давно і цілком ясно сказано. Є рішення Собору, є текст Статуту. Повторювати на всі лади про свою незалежність від РПЦ – і нерозумно, і смішно. Навіщо ганьбитися, доводячи комусь речі, доведені мільйон разів?

Нам скажуть, що не треба нічого казати, а достатньо просто проголосити автокефалію, і буде «остаточне прощавай». А ви впевнені? Ви точно знаєте, що, проголосивши автокефалію, УПЦ позбавить себе нападок ворогів? Точно знаєте, що, проголосивши автокефалію, УПЦ «остаточно» доведе комусь свою незалежність? Що її ієрархи, священники та віряни чарівним чином перестануть бути «москалями» і «зрадниками»? Ми от сумніваємося в цьому. Точніше, не так. Ми не сумніваємося, що такого не станеться.

Церкву не залишать у спокої. Тому що після вимоги проголосити автокефалію з'являться (точніше, продовжаться) вимоги з'єднатися з ПЦУ, а потім – з уніатами, католиками і так далі. І все це під гаслом «остаточне прощавай». А якщо бути точним, то це формулювання виглядатиме як «остаточне продавай!»: свою віру, свої принципи, свою християнську совість.

Зрештою може вийти так, що «прощавай» ми скажемо не РПЦ, а Христу.