Чи можна репресувати УПЦ? Думка католика й доктора філософії
Доктор філософії Андрій Баумейстер опублікував відео, де розповів про абсурдність звинувачень на адресу УПЦ та нерозумність переслідування вірян. Розберемо його тези.
Український філософ і письменник, професор кафедри теоретичної та практичної філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, католик за віросповіданням Андрій Баумейстер 19 вересня 2023 року опублікував на своєму YouTube-каналі дуже сміливе відео під назвою «Долі Православ'я в Україні: виклики та фатальні помилки. Від Томоса (5.01.2019) до 2023 року». Чому «сміливе»? Тому що Андрій Баумейстер, будучи людиною публічною та досить відомою, ризикнув говорити про становище Церкви в Україні відверто та чесно, наскільки це можливо за сучасних умов. Спробуємо розібрати його основні тези.
Хто «правильна» церква?
На початку своєї розмови Андрій Баумейстер робить дуже важливе зауваження, вказуючи, що на даний момент «церковне питання» в Україні має яскраве ідеологічне та пропагандистське забарвлення. Він наголошує, що в конфліктах на ґрунті релігії (а в Україні ми маємо саме такий конфлікт) «як правило все спрощується до межі і все розглядається у вигляді дуже простих дихотомій: українська церква – антиукраїнська церква, проукраїнський наратив – антиукраїнський наратив, друзі України – вороги України».
Саме з цієї причини будь-яка людина, яка намагається подивитися на проблему «збоку», не вкладаючи «в прокрустове ложе цих жорстких протистоянь», каже Баумейстер, «тут же виявляється ворогом, опиняється під ідеологічним ударом», одержуючи звинувачення у «пропаганді Кремля та озвучуванні ворожих наративів». Так відбувається тому, що у «церковному питанні» ми стикаємося з безальтернативною позицією, а отже – з ідеологією та пропагандою.
І Баумейстер абсолютно правий. На жаль, держава вже давно визначила для себе, яка церква «хороша та правильна», а яка – «погана та неправильна». Дане визначення не тільки суперечить Конституції та здоровому глузду, але і є постулатом, який ніхто не ставить під сумнів. Іншими словами, ті, хто потрапив у категорію «поганих», змінити ситуацію можуть лише в одному випадку – змінивши Церкву та перейшовши до табору «хороших».
І ти можеш хоч тричі загинути у війні за Батьківщину, але свою «благонадійність» не доведеш доти, доки не підеш до «добрих».
Більше того, не можна навіть намагатися подивитися на ситуацію неупереджено, тому що у випадку з ідеологією – ти або приймаєш її, або ні. Це, у свою чергу, унеможливлює процес аналізу. Що, власне, ми й бачимо на прикладі Української Православної Церкви – навіть нейтральне, а не вороже ставлення до неї (передбачене законом і Конституцією) сприймається як відмова від ідеології, а значить – як зрада.
Томос та єдність
Баумейстер процитував єпископа Констанинопольського патріархату Іова (Гечу), який у 2016 році (тобто, до дарування Томоса) заявив, що в Україні має існувати одна Церква, а не дві чи три, а отже «над цією єдністю треба працювати». Останню думку Андрій Баумейстер повторив двічі, тим самим наголошуючи на її важливості.
Адже Томос, метою якого, за словами патріарха Варфоломія, було об'єднати «гілки українського православ'я», не лише не приніс очікуваної єдності, але ще більше роз'єднав українців, спровокувавши небачений досі виток протистояння між православними. І це справді вкрай важливий аргумент не на користь Томоса, аргумент, на який звертали увагу і представники тих Церков, які не визнали ПЦУ.
Перегляд історії: а так можна було?
Розповівши про свій духовний шлях, про своє ставлення до Православ'я, від якого Баумейстер не відмовився, навіть прийнявши католицизм, він ставить ще одне запитання, вже безпосередньо адресоване каноністам Фанара: як так вийшло, що українське Православ'я, яке протягом більш ніж трьохсот років було частиною руського Православ'я, раптом перестало бути таким?
Баумейстер нагадав, що у 1686 році патріарх Діонісій Константинопольський передав Київську митрополію у канонічне підпорядкування Московському патріархату. Однак у 2018 році патріарх Варфоломій своїм рішенням анулює грамоту Діонісія, вважаючи передачу Київської митрополії нелегітимною.
«І ось тут постає запитання: а це взагалі що? Яким чином нинішній патріарх Варфоломій може коригувати або скасовувати, або перестверджувати документи, видані більш ніж 300 років тому?», – дивується доктор Київського Університету.
На його думку, не можна повернутися вглиб історії та змінити юридичний статус будь-якого документа лише на підставі того, що «все було небездоганно», тому що в цих питаннях практично все відбувається «небездоганно».
«Кремлівські наративи»
Професор вважає, що звинувачення когось у «московських наративах» – це нераціональний та непереконливий аргумент: «Звинувачення у неправильних наративах, у ворожих якихось речах, у негідності ієрархів, у юридичній неспроможності претензій на ті чи інші церковні об'єкти – все це для мене не є принципом, який переконує».
Він упевнений, що «Україна має стати вільною європейською державою. У цій державі громадяни повинні мати свободу обирати ту чи іншу конфесію. Цю свободу не слід нав'язувати за тими чи іншими принципами, тому що звинувачення в "кремлівських наративах" не є ні раціональними, ні юридичними, ні політичними аргументами».
Більше того, за словами філософа, «кремлівський наратив» – це настільки розпливчастий термін, що під нього може потрапити «хто завгодно». А застосовується це звинувачення лише з однієї причини – «щоб очорнити джерело» та «звинуватити опонентів у будь-чому».
До речі, він нагадав, що більшість українських політиків та всі президенти, включаючи Зеленського, зустрічалися з ієрархами УПЦ. А значить, і вони можуть потрапити під підозру в дотриманні неправильних «наративів». Адже «тоді вся верхівка політичної України з 1991 року – колаборанти або друзі колаборантів, або друзі ворожих наративів. Чи ці ворожі наративи проявилися лише 2022 року і з'явилися раптово? Єпископ у Львові, єпископ у Києві чи Києво-Печерській лаврі раптом став заводити якісь ворожі наративи, поширювати їх, проповідувати їх прямо в центрі Києва, чи у центрі Львова, чи у своєму храмі, чи у своєму монастирі? Виглядає дуже дивно.
Так само, на його думку, не може бути аргументом і звинувачення, що ієрархи за радянських часів «співпрацювали» з КДБ. Тому що, по-перше, без контролю з боку КДБ архієрей просто не міг здійснювати свою діяльність, по-друге, величезна кількість українських політиків розпочинала свою кар'єру в Радянському Союзі, а отже, перебували під контролем КДБ, по-третє, співпрацював зі спецслужбами й ідеолог «незалежності української церкви» Філарет Денисенко.
При цьому Баумейстер згоден, що якщо хтось зі священників був колаборантом – то його треба судити, попередньо довівши його провину. Але, впевнений він, не можна судити за погляди – оскільки зараз судять митрополитів УПЦ: «Вибачте, це не юридична система, це не європейська держава, коли людей судять за погляди, судять за переконання. Це, я вам скажу, річ дуже небезпечна».
Церковне майно
Баумейстер прокоментував розірвання Мінкультом договору оренди з Києво-Печерською лаврою. Він нагадав, що за Сталіна та Хрущова багато храмів і монастирів Києва було зруйновано, а в 90-х почалося повернення того, що вціліло. Йдеться про Китаєву, Голосіївську пустині, Іонинський, Покровський і Флорівський монастирі, Києво-Печерську лавру та інші. Багато з цих обителей виникло в середині або наприкінці XIX століття за Російської імперії. Наприклад, Іонинський монастир заснований у 1860-х роках. Створити обитель із сотнями ченців допомогла Катерина Васильчикова – дружина київського губернатора, яка «передала і свою землю, і свої фінанси ченцям».
Покровський жіночий монастир заснований 11 січня 1889 Великою княгинею Олександрою Петрівною, якій істотну допомогу надавали російські імператори Олександр III і особливо Микола II.
При монастирі був притулок і функціонував єдиний у Києві рентгенівський кабінет – і все це на гроші княгині, яка була постійно у боргах.
Флорівський монастир після пожежі 1811 року було відновлено за власний кошт імператора Олександра I, який дав 133 тисячі рублів. Пізніше цей монастир став пов'язаний із ім'ям преподобного Серафима Саровського, оскільки одна з його мешканок стала ігуменею Дивеєвської обителі.
Тому, впевнений Андрій Олегович, «коли ми говоримо про господарсько-юридичну частину, ми маємо розуміти, що Церква має більш тривалу історію, ніж історія навіть держав». За його словами, «Православна Церква давніша не лише за Україну, а й за Росію, Німеччину, Італію та Сполучені Штати».
Саме з цієї причини, упевнений Андрій Олегович,
рано чи пізно державі доведеться повернути монастирі та храми їхнім законним власникам – чернецтву та релігійним громадам.
Тому що «це земля не державна – це земля Васильчикової, великої княгині Олександри… Це – приватні володіння, передані певним монастирям та храмам». Він наголосив, що договори оренди – «це більшовицький підхід: спочатку націоналізувати, тобто вкрасти, у монастирів майно, привласнити державою, а потім проводити більшовицьку політику». Він справедливо каже, що «питання власності мають не 20 років, не 30 років, питання власності в Європі – це 200-300-500 років, і це дуже серйозно».
Церква та влада
Баумейстер нагадав, що УПЦ довгий час дружила з владою «і зараз платить за це дорогу ціну». «Так станеться і з ПЦУ. Тому що не можна бігти попереду паровоза, не можна дивитися в обличчя черговій владі і говорити "чого бажаєте?". Не можна це робити, тому що тоді Церква втрачає гідність та силу». Якщо ж, каже далі доктор, Церква намагається «вгадати» бажання влади, вона тоді взагалі не потрібна: «Навіщо взагалі потрібна така Церква? Благословляти на щось? Благословляти якісь вигадані гасла?».
Через те, що Церква – це не бюро ритуальних послуг, а щось більше, Баумейстер дивується, чому деякі представники ПЦУ, яких він вважає гідними та глибокими людьми, мовчать, коли захоплюють храми УПЦ. На його думку, коли місцева влада забороняє Церкву, то «ми самі собі привозимо проблеми», бо йдеться про сотні тисяч вірян УПЦ, які виявляють стійкість. У цій ситуації, впевнений він, «українська влада поводиться нерозумно, створюючи виникнення дефіциту легітимності, що може позначитися через рік, через п'ять чи десять років».
Він нагадав, що зараз у всіх є мобільні телефони, а в інтернеті з'явилося багато інформації, як під час захоплень храмів застосовується насильство, на що не реагують представники силових структур: «Це дуже неприємні образи. Нам здається, що на Заході на це не звертають уваги, що це не відслідковується… І коли ми бачимо військових на території монастирів зі зброєю, поліцію на території монастирів, то ці відео, ці фотографії самі по собі говорять про те, що щось відбувається не те з Церквою».
Не можна ділити святих
Баумейстер також зазначив, що не можна зараз поділяти святих на «українських» і «російських», тому що історія Церкви – це складний процес, який не вміщується у прокрустове ложе ідеології:
«Оптина Пустинь, преподобний Паїсій Величковський, преподобний Лев Оптинський, преподобний Макарій Оптинський і вся традиція внутрішньої молитви, яка поширювалася потім іншими монастирями – це ті святі і ті молитовники, які 338 років тут жили, молилися і вмирали, і були канонізовані. Як їх ділити? Ми заходимо до Миколаївського собору в Покровському монастирі і в лівому приділі, ліворуч – ікона Сергія Радонезького. Ми заходимо на територію Флорівського монастиря, на подвір'я, і перед головним собором на стіні розпис – молиться у лісі Серафим Саровський… Куди це подіти?».
На думку Баумейстера не можна говорити, що протягом 338 років існування Київської митрополії у складі Московського Патріархату всі її молитовники, духівники, духовні письменники та багато інших – «це щось спотворене або чуже, не наше, або вороже». Він підкреслює, що це історія Церкви».
Де ченці ПЦУ?
Андрій Баумейстер ставить цілком резонне запитання представникам ПЦУ: «Де чернецтво, де жіночі монастирі?». За його словами, «якщо людина присвячує своє життя Богу, якщо людина приносить вічні обітниці, їй важливо розуміти, в якій Церкві вона перебуває, наскільки вона може бути врятована».
Іншими словами, Бауместер, хай не безпосередньо, але досить відверто оголює одну з найголовніших проблем ПЦУ – відсутність чернецтва. І чітко вказує, що його причина – невпевненість тих, хто хотів би обрати чернечий шлях, у тому, що ПЦУ – це саме та церква, де можна спастися. Люди не йдуть до Думенка, бо той нічого, окрім ідеології та лояльності своїй державі, дати не може.
У зв'язку з цим професор ставить керівництву ПЦУ просте запитання – навіщо вони намагаються відбирати Лаври та монастирі, якщо у них елементарно ніким їх заповнити: «Що ви з ними робитимете?».
Наприкінці свого відео Андрій Олегович закликав владу бути мудрою та підтримувати свою країну.
Він ще раз нагадав, що «думку судити не можна, світогляд – не підсудний, світогляд та спосіб думки – не підсудні. Якщо ви за це судитимете або ненавидітимете, або виганятимете, то, за словами Вольтера, нічого хорошого з цього не вийде».
І в цьому випадку з Вольтером важко не погодитись.
