Брехня та погрози як аргументи для заборони УПЦ

Народний депутат України, голова комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, Микита Потураєв розповів «Еспресо» про причини заборони УПЦ, а також яким чином у Верховній Раді можна набрати необхідну кількість голосів для того, щоб це зробити.

Чи є голоси для заборони УПЦ?

На самому початку інтерв'ю Потураєв зізнався, що заборона УПЦ для нього особисто – це «важливе» та «болюче» питання. Тобто фактично відразу Потураєв продемонстрував, що ставитись до церковного питання нейтрально, як личить політику, він не може. І це важливе зауваження, тому що воно наголошує – ініціатори заборони Церкви керуються виключно емоціями та особистими «переживаннями», що в роботі людини, яка представляє інтереси держави, просто неприпустимо.

Власне, саме інтерв'ю присвячене нещодавній заяві спікера Ради Руслана Стефанчука, який сказав, що законопроєкти щодо заборони УПЦ не виносять до зали, бо для них немає голосів. Потураєв розповідає, що Стефанчук має рацію, що на даний момент необхідних 226 голосів для ухвалення законопроєкту немає. І далі розповідає, чому така ситуація склалася. І це «пояснення» – зразок лукавої софістики.

На думку Потураєва, відсутність голосів не можна пояснювати тим, що у Раді є «агенти впливу конкретної Церкви». Швидше, «є дійсно люди, які залишаються вірними саме цій Церкві», і є люди, які «дезінформовані чи погано поінформовані».

У чому проявляється «дезінформація»? У тому, каже Потураєв, що нардепи, які виступають проти заборони УПЦ, вважають, що ухвалення антицерковних законів «буде порушувати принцип невтручання держави в діяльність церков» і суперечити свободі віросповідання. А це, мовляв, неправда.

Як доказ, що це не так, нардеп видає спіч, в якому вкотре стверджує, що держава «не бореться з жодною церквою, а лише хоче сказати, що не можуть українські релігійні організації мати зв'язки з організаціями, які керуються керівництвом держави-агресора».

Хто керує УПЦ?

Здавалося б, таке серйозне звинувачення, що УПЦ «керується керівництвом країни-агресора», не може бути голослівним і потребує доказів. Але їх нема. Власне, керівництво РФ – це Путін і російський уряд. Що, Потураєв всерйоз вважає, що вони керують Українською Православною Церквою? Навряд чи. Можна припустити, що такий шановний нардеп просто ще не навчився точно формулювати думки і насправді мав на увазі керівництво РПЦ. Але й тут його слова жодними фактами не підкріплюються.

По-перше, священноначалля Руської Православної Церкви ніяк не впливає на рішення, прийняті в УПЦ. Причому не впливає давно – з часу появи Грамоти Патріарха Алексія у 1990 році.

По-друге, після Собору у Феофанії у Статуті Української Православної Церкви не залишилося навіть натяків на якісь адміністративні зв'язки із РПЦ.

По-третє, Потураєв або справді не розуміє, або вдає, що не розуміє різниці між адміністративними та євхаристійними зв'язками. У вже згадуваній Грамоті Патріарха Алексія ніде, в жодному реченні не сказано, що УПЦ «підпорядковується» РПЦ, яка нею «керує». Навпаки, наголошується на повній незалежності в управлінні. Не бачити цього може тільки людина, для якої заборона УПЦ – це «болюче питання», яке нічого спільного не має з реальними фактами.

По-четверте, якби УПЦ справді адміністративно залежала від Руської Церкви, то Потураєву не важко було б вказати, як ця залежність здійснюється в реальності. Нещодавно Запорізький митрополит Лука поставив владі просте питання – а в чому конкретно виражається управління УПЦ «країною-агресором»? Які механізми?

Хіба важко відповісти на це запитання? Адже якщо УПЦ справді керують з-за кордону, то нехай Потураєв скаже – хто із РПЦ, коли і кому із УПЦ давав якісь розпорядження.

На жодне з цих питань голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики не отвечает, а пускається в міркування про те, що не можна, мовляв, громадським організаціям України мати зв'язки з країною-агресором.

Залякування – як останній аргумент

Для того, щоб остаточно розібратися з УПЦ, каже Потураєв, «треба більше попрацювати», щоб «ми були впевнені, що у нас є не 226, а 250 голосів». Як же він збирається «працювати»? А дуже просто. Потураєв прямо каже, що «без тиску громадськості та медіа ми, на жаль, цього не зробимо», і «потрібно, щоб вся країна знала поіменно, хто з депутатів Верховної Ради готовий голосувати, а хто не готовий». Він також розповів Вересню, що «неодноразово просив колег-медійників і громадського сектору», щоб вони «методом продзвону» з'ясували позиції народних обранців.

Що означає цей «продзвон», як він може проходити? У нардепа з'ясовують його позицію, і якщо вона не збігається з «політикою партії», її виносять в інфопростір з подальшим медійним цькуванням у ЗМІ. А може, простим цькуванням справа й не закінчиться.

Адже трохи раніше, обурившись словами Стефанчука про нестачу голосів для заборони УПЦ, лідер екстремістської організації «С14» Євген Карась пообіцяв «набити *бало» кожному нардепу, який відмовиться голосувати за заборону – йому лише потрібні імена та списки. І ось тепер Потураєв фактично закликав такі списки скласти. Зрозуміло, що серед нардепів є багато мужніх та сміливих людей, яких Карасем не злякаєш. Але, крім карасів, є й інші радикали, а у нардепів – сім'ї та діти. І чи зможуть депутати у такому разі голосувати вільно, спираючись на закон та Конституцію України?

За фактом Потураєв, використовуючи своє службове становище, залякує тих нардепів, які відмовляються без суду і слідства, без причин і аргументів заборонити УПЦ.

Крім того, виникає ще одне дуже важливе питання: наскільки взагалі законним є тиск на народних депутатів з метою змусити їх проголосувати так, а не інакше? Тим більше, що у нас «кнопкодавство» не просто ганьбиться, а кримінально карається. Адже дії Потураєва на порядок гірші за «кнопкодавство».

Наприкінці свого інтерв'ю Потураєв згадав, що і буддисти Росії підтримують війну проти України (а отже, і їх будуть забороняти?). А далі заявив, що представники УПЦ, протестуючи проти своєї заборони, «самі на себе викликають гнів народний та біду». «Вони підтримали б (закон – Ред), вони б розірвали, а так вони не просто намагаються якісь химерні зв'язки з Москвою зберегти, а через їхню позицію зберігаються потенційні вікна для ворожого проникнення з боку інших релігійних організацій».

Це як взагалі? Буддисти України, побачивши, що УПЦ не забороняють, будуть підтримувати війну, розв'язану Росією? І чому «управління з країни-агресора» раптом перетворилося просто на «химерні зв'язки»?

Потураєв, зрозумівши, що сказав щось зовсім дивне, поспішив пригрозити архієреям Церкви, які «вимагають, щоб ми не лізли до їхніх справ», заявивши, що вони «самі роблять гірше». Мовляв, така впертість «скінчиться для вас», каже нардеп, «набагато гірше, ніж могло б закінчитися», тому «ви фактично ворогові створюєте додаткові можливості втручатися у справи України». Журналіст слухав увесь цей потік свідомості зі скляними очима. Але, на щастя для всіх, час ефіру закінчився, і Потураєву не знадобилося пояснювати, що він цими фразами міг мати на увазі.

Висновки

По-перше, навіть головні ініціатори заборони Церкви не можуть чітко сформулювати аргументи, які виправдовують цю заборону.

По-друге, ті докази, які вони все ж таки наводять, ніякої доказової бази не мають.

По-третє, серед народних депутатів є достатньо тих, хто розуміє, що антицерковні закони – це порушення Конституції та прав людини.

По-четверте, через відсутність фактів ініціатори заборони змушені вдаватися до залякування, шантажу та брехні.

Ця ситуація виглядає настільки дико, що ми весь час ставили собі питання – а кому це вигідно?

26 вересня Священний Синод УПЦ на це запитання відповів – це вигідно ворогам України. Чи почують слова Синоду ті, від кого залежить доля нашої Батьківщини? Найближчим часом ми про це дізнаємось.