«Лист УПЦ до Помісних Церков»: чому його так і не написали

10 серпня 2023 року на українському сайті «Діалог.тут» з'явилася публікація під назвою «Лист УПЦ до Помісних Православних Церков – яким він міг би бути». З назви зрозуміло, що у тексті має йтися про передбачуване звернення УПЦ до Помісних Церков. У передмові автори кажуть, що теза про необхідність розсилання мирних грамот Помісним Церквам була однією з вимог влади до УПЦ для доказу «розриву зв'язків із російською церквою, яка стала безпосереднім учасником кривавої агресії проти України».

У «Діалог.тут» вважають, що такий лист «здатний подолати взаємне відчуження і підозрілість, які розколюють зсередини українське суспільство».

Водночас сам лист діалогівців – це не варіант «мирної грамоти» УПЦ, а просто короткий опис ситуації, в якій сьогодні опинилася Українська Православна Церква з деякими особливостями світогляду, які ми й спробуємо проаналізувати.

УПЦ вважає, що Фанар надав Томос «усім православним України»?

«Патріарх Варфоломій здійснив спробу вирішення питання церковного розколу в нашій країні, надавши Томос про автокефалію всім православним України, не беручи до уваги причин тогочасного розділення, зокрема питання сумнівності апостольського наслідування в ієрархії тодішніх неканонічних угрупувань».

Автори начебто пишуть листа від імені УПЦ. Але сама УПЦ багато разів і гранично чітко висловлювала свою позицію щодо Томоса Фанара. А вона полягає в тому, що УПЦ вважає його втручанням у свої внутрішні справи і не визнає у жодній формі. Просто нагадаємо, що Фанар «скасував» УПЦ і вдає, що її не існує. Також нагадаємо, що УПЦ розірвала з Константинопольською Церквою євхаристичне спілкування через її дії в Україні. Тому писати в «Листі УПЦ», що патріарх Варфоломій надав Томос «усім православним» щонайменше не коректно.

Канонічний статус УПЦ має доводити її підтримку державі?

«Усі наведені аспекти ставлять нас перед пошуком рішення, яке б зберігало нашу Церкву в канонічному полі та одночасно підтвердило б підтримку з боку єпископату та кліриків УПЦ ідеї цілісності та суверенності Української держави. Ми є вірними громадянами нашої країни, прагнемо… щоб православ'я в Україні вільно розвивалося та слугувало на благо наших православних співгромадян на шляху до їхнього спасіння у вічності».

Цьому фрагменту передує текст із критикою «воєнного богослов'я» РПЦ, критикою справедливою. Але чому, говорячи про «канонічне поле», треба одразу бігти доводити нашу лояльність державі? Нагадаємо, цей текст – не політичний маніфест, а начебто лист УПЦ Помісним Церквам. З початку вторгнення УПЦ надає і армії, і всім, хто постраждав від війни, величезну допомогу. І не тому, що ми прагнемо «підтвердити підтримку» державі, а тому, що УПЦ – це Церква українського народу.

І чому «спасіння у вічності» відносно УПЦ автори вказують у майбутньому часі? Хіба нинішній статус Церкви не дає пастві можливості такого спасіння? Здається, відповідь очевидна.

Підтримуємо Собор, але будемо терпляче пізнавати Думенка

«Висловлюємо підтримку рішенню Собору УПЦ від 27 травня 2022 року щодо прагнення пошуку єдності та відновлення діалогу в українському Православ'ї… Шлях до майбутнього об'єднання лежить у терплячому пізнанні одне одного та поступовому зближенні між нашими Церквами».

Як відомо, Собор у Феофанії поставив прості та конкретні умови для діалогу з ПЦУ, головні з яких – вирішити проблему з хіротоніями та припинити захоплення храмів УПЦ. Чи пішли у Думенка назустріч? Чи позначили у відповідь прагнення діалогу? Тільки зі знаком «мінус». Чому тоді ПЦУ в авторів названа «Церквою»? Чи можна вважати частиною Тіла Христового людей без сану, які до того ж займаються відвертим бандитизмом? І що, якщо ми з ними краще «пізнаємо» одне одного, і будемо «поступово зближуватися», то зможемо досягти єдності, так?

ПЦУ та її представників ми знаємо надто добре. За останні роки ми побачили стільки насильства з їхнього боку, що «пізнати їх» ще більше можна лише у випадку, якщо вони почнуть вбивати священників і віруючих нашої Церкви.

З іншого боку, шлях до «єдності» з Церквою для тих, хто поза її огорожею, давно відомий і чітко прописаний – покаяння. Жодних інших шляхів до сьогоднішнього дня не існувало. Що ж змінилося сьогодні? Чому раптом ми заговорили, що тепер шлях до єдності з Церквою лежить через поступове зближення? Як це може виглядати на практиці? Що ми «поступово» читаємо разом «Отче наш», потім «поступово» служимо молебень, потім часи та Літургію? Такий метод здається вкрай дивним. Шлях від розколу до Церкви лежить через покаяння і не через «поступове», а через щире.

В ПЦУ повинні змінити свою свідомість, зрозуміти, що захоплення храмів і насильство – це неприпустимо для християнина. Вони мають віддати те, що відібрали, попросити прощення у Бога і лише потім увійти в єдність із Церквою. Ніякої іншої послідовності немає і бути не може.

А ось те, що пропонують автори «листа», дуже нагадує ситуацію, коли жертва насильства намагається виправдати ґвалтівника тим, що йому «дуже хотілося», і взагалі «він людина хороша». Що він «зґвалтував мене не зі зла», а тому, що «не пізнав краще». Чи перестане після цього ґвалтівник бути ґвалтівником? Чи розкається у скоєному? Відповідь ми знаємо.

Православ'я в Україні буде єдиним, але ПЦУ залишиться?

«Визнання православним світом Православної Церкви України, на нашу думку, безпосередньо залежить від того, як вона вибудовуватиме свої відносини з нашою Церквою».

Ця фраза слідує відразу за попередньою, про «майбутнє об'єднання» з ПЦУ. Виходить, у «Листі Помісним Церквам» УПЦ висловлює впевненість, що «українське Православ'я буде єдиним», і відразу повідомляє, що визнання ПЦУ буде залежати від її відносин з УПЦ. Тобто пропонується формат співіснування у країні двох конфесій.

А вже в наступному реченні знову повторюється теза про «єдність»: «Необхідні мудрість і терпіння, щоб виробити шлях утвердження нової Української Церкви, в якій би з часом об'єдналися всі православні віруючі нашої країни».

У цьому контексті автори порушують питання автокефалії, але пишуть, що в Україні неприйнятні ні «грецький», ні «московський» варіанти.

Якщо назвати вбивцю «хорошим хлопцем», то він тебе не вб'є?

«Віримо, що в нинішній складній ситуації Українська держава зможе знайти оптимальний шлях для збереження високого рівня церковності нашого боголюбивого народу та не піддасться на спокуси силового вирішення церковного питання».

На тлі «посадок» ієрархів, фактичного захоплення Києво-Печерської лаври, відверто беззаконних «переводів» у ПЦУ наших храмів ця фраза виглядає, м'яко кажучи, неправдивою і нещирою. Влада не лише піддалася спокусі, а й давно реалізовує сценарій силового знищення УПЦ, про що «Діалогу тут» чудово відомо.

І тут доречно повернутися до передмови листа, до фрази, написаної після згадування вимог влади про повний розрив із РПЦ: «Ми переконані, що відверте свідчення про те, у що ми віримо і як мислимо, здатне подолати взаємне відчуження та підозрілість, які нині розколюють зсередини українське суспільство».

Давайте на хвилину уявимо, що священноначалля УПЦ взяло цей текст у «Діалог.тут» і розіслало Помісним Церквам. Що, ми всерйоз можемо повірити, що припиняться репресії УПЦ з боку влади та ПЦУ? Що зникне «взаємне відчуження та підозрілість»? Відповідь ми знаємо. Тоді у чому мета цього листа?

Навіщо написано листа?

Це не варіант «мирної грамоти» про автокефалію. Його текст радше є суб'єктивним поглядом на церковну ситуацію в Україні. Але чи можна припустити, що у Помісних Церквах про неї не знають? У наш час, коли будь-яка інформація є широко доступною, це дуже малоймовірно.

Через весь текст червоною ниткою проходить думка, що треба розірвати спілкування з РПЦ та об'єднатися з ПЦУ. Мовляв, це доведе владі нашу лояльність, і ми «заживемо довго та щасливо».

Але з яких причин УПЦ має «розірвати» спілкування з РПЦ? Тому що росіяни підтримали «СВО»? Так, це дуже погано. Але чи є це приводом для зміни статусу Церкви? Адже «розірвати зв'язки» можна лише у випадку, якщо Руська Церква пішла у розкол чи єресь.

Тоді цей розрив має передбачати: а) скликання Наради Предстоятелів Помісних Церков; б) соборне засудження єресі, в яку впала РПЦ; в) церковну рецепцію ухваленого рішення.

Хтось скликав таку Нараду чи Собор? Ні.

Єдність Церкви – це євхаристійна, а не адміністративна категорія, і вона виражається через спільне служіння Літургії, а не через згоду з якихось політичних питань.

Тоді що, оголосити власну автокефалію і чекати, чим усе це закінчиться? Саме таку позицію після ракетного удару по Одесі озвучив у всій «повноті» заборонений клірик Андрій Пінчук, який запропонував «спочатку розірвати з МП», а потім «вже завтра думати, що робити далі». І таку позицію можна зрозуміти, але лише як емоційний сплеск через зруйнований Преображенський собор.

Однак, якщо головним аргументом розриву є неприйняття того, хто застосовує силу, чому з Москвою спілкування ми розриваємо, а з Думенком об'єднуємося?

В ПЦУ підтримують руйнування наших храмів (Львів), б'ють віруючих, виламують ломами та кувалдами двері у наші святині та, по суті, воюють проти УПЦ. Чому ж із РПЦ треба рвати, а з ПЦУ – домовлятися у дусі «любові та взаєморозуміння»? Де тут логіка?

Є такий вислів – «ми за все хороше проти всього поганого». Бути прихильником церковної та національної «єдності» – це дуже «хороша» і гарна позиція. Особливо в ній «гарно», що вона повністю збігається з баченням влади. Але це позиція «айсберга», де під водою приховані дуже багато «незручних» питань. Як у питаннях відносин із РПЦ, так і ПЦУ.

Покійний митрополит Володимир (Сабодан) порівняв УПЦ і ПЦУ (тоді це були УПЦ КП з УАПЦ) з олією та водою, які не можна механічно змішати. Вони просто фізично не з'єднуються, хтось із них повинен змінити свою природу. І з того часу нічого не змінилося.

Нам теж боляче від того, що відбувається із Церквою. І ми також намагаємося знайти шляхи вирішення тієї ситуації, в якій опинилася УПЦ. Але разом з тим, ми впевнені, що будь-які пропозиції щодо виходу з кризи повинні диктуватися не емоціями і бажанням «хайпанути» на темі, а серйозною та наполегливою роботою на богословському і еклезіологічному рівні.

Так, це набагато складніше, ніж писати передбачувані «листи», вся суть яких зводиться до того, щоб негайно «розірвати» з Москвою і з'єднатися з ПЦУ. Але іншого шляху нема. Інакше айсберг може у якийсь момент перевернутись та поховати під водою всіх нас.