Тому що ви – Христові

Українську Православну Церкву зараз не лає лише лінивий. Будь-яка дія чи слово віруючих УПЦ або її священноначалля обов'язково знаходить критиків та викликає невдоволення.

Якщо, наприклад, Церква бере участь у гуманітарних проектах, то віруючих звинувачують, що вони намагаються таким чином «загладити свою провину», «пустити пил в очі», «відкупитися». Їм кажуть, що вони всі «зрадники України» та «фсбешники в рясах».

Якщо ж критик нічого не знає про гуманітарні та благодійні проекти Церкви, то звинувачує віруючих, що вони «не патріоти», «працюють на ворога». Зрештою, вони всі «зрадники України» та «фсбешники в рясах».

Виходить, хоч би що Церква робила, Вона все одно буде винна. Що ж це означає, і як ми повинні чинити, знаючи про це?

Христос і любов до Батьківщини

Проповідь Христа була викликом для фарисеїв і садукеїв. Своїми словами про Царство Небесне Він руйнував звичний перебіг їхнього життя, сприймався як небезпечний ворог і сильний суперник.

Іудеї жили в очікуванні Месії. Вони, вважаючи себе обраним народом Божим, чекали на посланця Небес, який мав знищити римське панування над Ізраїлем. Римляни сприймалися іудеями як окупанти. І багато синів Ізраїлю, претендуючи на те, щоб називатися «месією», повставали проти влади римлян, піднімали народ на боротьбу і... програвали. Іудея була бунтівною провінцією, в якій кількість проблем була прямо пропорційна до кількості правовірних жителів. Віра в Бога для юдеїв була не внутрішньою потребою душі та серця, а засобом, за допомогою якого вони сподівалися повернути собі колишню славу, таку, як за часів Соломона. Маючи всі відтінки суто національної релігії, юдаїзм претендував на світове панування. Але не за допомогою місіонерства, навернення язичників і взагалі просвітницької діяльності, а за допомогою сили – «скинемо римлян, повернемо собі владу і побудуємо державу, буде яка правити світом».

Через це юдеї часто страждали, потрапляючи то під владу філістимлян, то під владу вавилонян, то під владу римлян. Крім того, їх викривали пророки, вказуючи, що віра в Бога є станом серця, а не політичним інструментом. З такою самою проповіддю і прийшов Христос. Однак Його слова про те, що «Царство Боже всередині вас є» були не просто не зрозумілі для юдеїв, але служили жорстким викликом їхнім сподіванням, їхнім традиціям та їхньому розумінню «любові до Батьківщини». Іудеї вважали, що якщо ти не прагнеш повалення існуючого політичного устрою, значить, ти – зрадник Батьківщини, зрадник віри батьків. Не могла називатися патріотом людина, яка говорила про покаяння та необхідність любові до ворогів, у тому числі й окупантів. Саме тому фарисеї вбачали у Христі ворога. Ворога, якого треба було стратити.

Христос і «держава»

Але ворога бачили в Ньому і римляни. Для язичників релігія є придатком держави. Бути «релігійним» означало кілька разів на рік виконувати свої вірнопідданські обов'язки. Релігія не визначала внутрішнє життя людини, не надавала позитивного впливу на моральність (скоріше, навпаки), ніяк не торкалася ні душі язичника, ні його серця. За великим рахунком, язичництво, що втратило свій вплив у побуті та реальному житті, міцно влаштувалося в «кабінетах влади» і використовувалося лише в пропагандистських цілях. Жерці – це державні службовці, які транслювали думку держави в маси (до речі, сьогодні нічого не нагадує?).

Тому римляни не могли зрозуміти, як можна вмирати за свої релігійні переконання. Не могли зрозуміти, чому віра має велике значення для послідовників Христа. Не могли і не хотіли знати, що Істина – це не абстрактний принцип, а фундаментальна реальність, більше того, Особистість, тобто Сам Христос. Вони не розуміли Його, отже, прагнули Його усунути. Не тому, що ненавиділи. Христос розглядався римлянами як Той, Хто вносить непотрібну смуту, розбурхує уми, створює перешкоди для спокійного існування пропаганди. Крім того, Він не міг називатися патріотом по відношенню до держави, тому що заперечував язичництво, що в очах римлян було рівноцінно запереченню самої держави. Тому Його треба було розіп'яти. Нема людини – немає проблеми.

Христос і «ворожнеча світу»

Як би там не було, але і для юдеїв, і для римлян Христос був ворогом, небезпечною Людиною, і не був патріотом. Його ненавиділи і ті, хто сидів у «кабінетах» преторії Понтія Пілата, і ті, хто сидів у приділах Єрусалимського храму. Люди, які відчували непримиренну ворожнечу один до одного, об'єдналися у ненависті до Христа, а пізніше – і до християн. І історія цієї ненависті продовжується і в наш час.

Сьогодні Українська Православна Церква також ненавидима всіма.

Її ненавидять за недостатній патріотизм ті, хто вважає себе «справжніми патріотами», і ненавидять за надмірний патріотизм ті, хто вважає, що бути патріотом – це погано. Її ненавидять чиновники з печатками в руках, і ненавидять люди, у чиїх руках болгарки. Ненавидять у Києві та ненавидять у Москві, ненавидять ті, хто вважає себе віруючим, і ті, хто ні в яких богів не вірить. Чи варто дивуватися з цього? Ні. «Не дивуйтесь, браття мої, якщо світ ненавидить вас», – говорив апостол Іоанн (1Ін. 3:13). Особливо не варто дивуватися з цього, якщо згадати життя Христа і згадати те, що Він говорив.

«Коли вас світ ненавидить, знайте, що Мене він зненавидів перше, як вас. Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить» (Ін. 15:18-19).

«Блаженні ви будете, коли люди зненавидять вас, і коли проженуть вас, і ганьбитимуть, і знеславлять, як зле, ім'я ваше за Людського Сина. Радійте того дня й веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах. Бо так само чинили пророкам батьки їхні» (Лк. 6:22-23).

«На муки тоді видаватимуть вас, і вбиватимуть вас, і вас будуть ненавидіти всі народи за Ймення Моє» (Мф. 24:9).

Тобто ненависть до Христа та Його Церкви – це звичайна реакція світу на віру в Бога. Але як нам ставитись до цієї ненависті? Чи реагувати на неї, чи намагатися виправдатися, чи просто здатися?

Роби так, щоб тобі не було соромно перед собою і перед Богом

Є притча, яка добре ілюструє ситуацію, в якій опинилася УПЦ.

Учень запитав у старця, як треба ставитись до того, що тебе засуджують. Старець вирішив продемонструвати своєму учневі відповідь, благо, вони тим часом проходили через одне невелике селище. «Сядь на осла», – сказав вчитель. Хлопець сів. «Ось, подивіться, – заговорили люди, – молодий, здоровий хлопець їде верхи на віслюку, тоді як немічний і кволий старий іде пішки. Ганьба!». Тоді на осла сів старець, а хлопець пішов поряд. «Ось, подивіться, – заговорили люди, – старий, якому вже настав час помирати, їде на віслюку, не шкодуючи хлопчика, що йде поруч і збиває в кров свої ноги. Ганьба!». Тоді і юнак, і старець пішли поряд із ослом. «Погляньте на цих двох ідіотів, які йдуть пішки, тоді як осел прохолоджується поруч із ними», – заговорили люди.

«Ось бачиш, – сказав старець юнакові, що б ти не зробив, завжди знайдуться ті, хто засудить тебе і хто буде тобою незадоволений. Тому роби так, щоб тобі не було соромно перед собою та перед Богом».

Якщо застосувати цю притчу до нас, то можна сказати, що незважаючи на злослів'я, гоніння і ненависть, ми просто повинні продовжувати бути християнами і робити те, що вимагає від нас Христос – любити своїх ворогів, молитися за тих, хто проклинає нас, і допомагати всім, хто хоче для нас смерті. Так було завжди.

З іншого боку, святитель Амвросій Медіоланський, втішаючи християн, які страждали від гонінь, говорив: «Господь вибрав страждання, щоб померти за нас, і ти скажи про все, що Він віддав тобі: Чашу спасіння та ім'я Господнє покличу (Пс. 115:4) ), тобто "я прийму страждання". Тому Він запитав у охочих сісти праворуч і ошую Його: Чи можете пити чашу, яку Я питиму? (Мф. 20:22). Він веде тебе до самого кінця, слідує за тобою до мучеництва і приготував тобі пальму блаженства». Тобто хоч би якими страшними були умови нашого існування – Господь поруч. І гонять лише з однієї причини – не тому, що ми «не патріоти» і не тому, що «Батьківщину не любимо», а тому, що ми – Христові.

І це не слова автора, це слова Євфимія Зигабена, який, пояснюючи віруючим, чому їх усі ненавидять, відповідає: «Тому що ви – Христові».

І якщо подивитися на те, що відбувається сьогодні з УПЦ, можна з упевненістю сказати – так, ми Христові. І хочемо бути такими завжди.